На городі закарпатської родини виріс 50-кілограмовий гарбуз-велетень

Мають гарну хату, двох дорослих доньок і внучку Вітусю, зрання до ночі пораються на власному городі, що за обійстям тягнеться у поле. Цієї осені зібрали чи не найкращий у всій околиці врожай картоплі. Анатолій радіє, що сортове насіння бульби привіз зі своєї малої батьківщини, куди їздить у вільне від роботи міжсезоння, – до родичів у серце неньки-України ой як тягне. А Черкащина, як відомо, це не тільки чорнозем, але й люд трудящий, старанний і завзятий. Він і сам із того роду, що садить-вирощує-годує і повсякчас на землі газдує.

Отже, цій сім'ї мочолівській ніякі зими та неврожаї не страшні: запаслися всім, що потрібно для нормального життя. Картоплю можуть ще й продати, як це роблять із лишками молока. Везуть його в місто. Цю відповідальну місію покладено на молодшу доньку-красуню Ренату. А днями Анатолій зателефонував автору цих рядків та розповів, що зібрав на городі гарбузи-велетні, які потягнули на 40-50 кілограмів. Зізнатися чесно, я хоча й виріс у селі, але зроду не бачив таких гранд-овочів, тож залюбки подавсяву гості до Ільїних й зазнімкував газду із гарбузом у руках, якого той ледве підняв догори. Зрештою, ця городня культура й стала головною "героїнею" нашої бесіди. Отже, за словами співбесідника, гарбузи (закарпатці їх називають динями), аби довше зберігали свій товарний вид, необхідно тримати в соломі, а під час морозів накрити мішками чи рядном, підмостити їх чимось, щоби не приморозилися та не запали боки. Ще одна доречна порада від сільського хлібороба: гарбузи, як і кавуни чи дині, треба складати акуратно, аби не побилися й не почали гнити. Із них роблять сік, пюре, варять каші. Цікаво, що розрізаний овоч при кімнатній температурі гниє швидше, аніж зазвичай...

І чоловік знову полинув спогадами на Черкащину, а відтак про сельчан – найперше сусідів – розповідав. Згодом говорили-балакали про життя, про те, як для корівок готується жом возити з пивзаводу, до того ж власними кониками та підводою. З цією метою й полагодив її, оновив ходову, наростив дерев'яні борти тощо. А ще з жалем розповів, як недавно одна дорідна корова на очах "пропала", ветлікарі й дотепер не знають, що сталося: чи врекли худобину, чи з'їла щось не те.

Днями й друга мало не "пішла" собі: десь у  каналі, де пасеться сільська череда, поранила ногу – чи то на залізяччя або кілок наступила, чи на розбите скло, але чим  далі, тим більше почала накульгувати. А тварина – не людина, вона не візьме костур і не попильнує за собою. Довелося кликати лікаря – рятувати корівчину. Зараз вона пішла на поправку. До речі, цього літа чи не десяток рогатих зашкутильгали після випасів "понад каналом", де несвідома челядь або ж мисливці розбивають склянки-банки та розкидують цураві топанки. А що таке рана на нозі корови? Це значить, що коли вчасно не запримітиш, то вже ніякі ні ветфельдшери, ні мазі й зеленки не допоможуть. Залишається тоді тільки один вихід – домашню худобину та під ніж. А цього ой як не хочеться, бо ж вона не тільки годувальниця сім'ї, з нею за довгі роки зріднилася всі, вона стала "енним" членом родини. Отже, корівко, живи-не тужи та не хворій... 
 

Теги: гарбуз, господар, Берегово, Ільїни

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати