Зозулині діти Закарпаття. Де їх подіти?

- Передають нам новонароджених і з пологових будинків, - продовжує цей трагічний перелік головний лікар Єлизавета Біров. - Це тоді, коли породіллі відмовляються від синочка чи донечки. Бо, бачте, не в змозі з тих чи інших причин доглянути їх... А привести на світ були у змозі? Трапляється, що число таких нещасних перевищує два десятки. Ми ж, люди найгуманнішої професії,
залишаємося наодинці з цим суспільним лихом. І допоки таке маля не оформимо в сиротинець, беремо всі клопоти на себе.

- І довго триває ця процедура?

- Як правило, до півроку, а часом й більше. Хоча наш обов'язок зовсім інший - лікувати хворих дітей. Можна уявити, скільки зусиль треба докласти, щоб пройти всі формальності. Особливо тоді, коли дитинка без імені-прізвища.

Треба навідатися і до міліції, і до РАГСу, щоб вона набула цього імені-прізвища, і до податківців, щоб там дали ідентифікаційний код... А в разі, коли батьки відомі, - до служби соціального захисту на предмет того, що сім'я через скрутне матеріальне становище не може утримати власне дитя. Добре хоч те, що лікарня останні два роки відчуває всіляку підтримку з боку влади.

Порівняно з 2005-м фінансування нашого закладу зросло на сорок два відсотки. Обласна дитяча лікарня добре оснащена, умови для персоналу та хворих - чудові. Але знову ж про вже мовлене: дитяча лікарня - не сиротинець. Та й де це чувано, щоб покинуті здорові немовлята перебували разом із хворими? Добре знаю, що через недосконале законодавство така само ситуація і в інших дитячих лікарнях держави. Тому проблему треба вирішувати на законодавчому рівні.

Сподіваюся, що в перервах між політичними баталіями слуги народу знайдуть час, щоб її зняти. Бо діти, навіть ті, у кого матері-зозулі, - майбутнє держави!