24 серпня 1991 року був найщасливішим у житті мукачівки Барбари Козик

За її словами, благословенна Срібна Земля стала її справжньою Батьківщиною. У 70-х роках минулого століття більшість родичів повиїжджали у Німеччину. Та пенсіонерка і не думала цього робити. Вона відмовляла від такого кроку і свою доньку та внучок. "Хіба можна покидати насиджене гніздо, — казала вона,— цих чудових людей, до яких навіки прикипіла. Тут я народилася, тут пройшло моє життя, у цій землі хочу знайти свій останній спочинок". Ця старенька німка є великою українською патріоткою й нині. Рідними стали мова, культура, вишивки, страви. І хоча вона католичка, глибоко поважає віру своїх українських земляків. Завжди мріяла про незалежність своєї Батьківщини. "Чому це майже кожен народ має свою державу, а чим ми гірші, запитувала я сама себе, — зізнається пенсіонерка. Була впевнена в тому, що колись це станеться. І таки дочекалася! Я не відходила від телевізора ні на крок, пильно вглядалася в екран і із заціпенінням спостерігала за подіями у нашому парламенті. Коли проголосили Акт про незалежність, була на сьомому небі від щастя. А тут іще одна надзвичайно велика радість. Донька Ельвіра повідомила, що у моєї внучки народився синочок Кристіан, мій єдиний правнук, біля якого упадаю всією душею. Саме тому цей знаменний для нашого народу день виявився для мене щасливим, мовити б, у квадраті.

Дуже шкодую, що до цієї благословенної днини не дожили рідні мені люди — тесть Михайло Козик та чоловік Антон. У далекому 1945 році чоловікового батька мали намір позбавити життя радянські "безпекарі". Його викликали у Воловець, а там, взявши під варту, вивели за райцентр, в урочище Широке Поле. Встромивши в руки штикову лопату, примусили копати собі яму. Так і донині залишилося загадкою, яким чином він тоді не загинув. Та на цьому його митарства не завершилися. У 1949 році його визнали куркулем і експропріювали воли, корови, пару коней, сільськогосподарський реманент, забрали силоміць 12 восьмин землі (одна восьмина дорівнювала 58 сотинам). Та якби тільки це! Ще через якийсь час викликали у "безпеку" й повідомили, що його, як ворога народу, висилають у Чечню, яку тоді заселяли так званими неблагонадійними з різних регіонів "великого і неподільного". Повернувся репресований на рідне Закарпаття аж після смерті "батька усіх народів" Сталіна. Так розправилися з ним комуністи тільки за те, що все життя працював, був справжнім ґаздою".

"Цей день був для мене найщасливішим у житті"

Неабияк потерпів від радянської влади і чоловік пані Барбари Антон Козик. Його засудили на 14 років таборів, які він відбував у Іркутську. Голод, холод, воші, нелюдське ставлення до в'язнів підірвали здоров'я молодого чоловіка. Повернувся додому він уже надзвичайно хворим і у віці 36 років помер, залишивши молоду вдовицю та доньку. Чотири десятиліття важко працювала мукачівка. І хоча пенсію заробила невелику, не нарікає. "Головне, щоби мир був у світі, — по-філософськи мовить, — та щоб наші діти й онуки росли щасливими і любили свою землю. Якщо кожен буде патріотом свого народу, то, ось побачите, недалекий той час, коли наші люди не будуть поневірятися по світах у пошуках роботи, а працюватимуть удома. І не потрібно буде нам на правах бідного родича проситися в Європу, бо та Європа буде у нас вдома. Шкода тільки, що мені не доведеться все це бачити та відчувати". Бути патріотом прабабця вчить і свого правнука Кристіана. "Пишаюся тим, що я — ровесник нашої молодої держави, — каже юнак, — і робитиму все для того, аби Україна стала процвітаючою європейською країною. Вірю, що так воно і буде!".

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати