Із щоденника Сергія Федаки. Дев'ятнадцять

Сусідні країни у такому віці вже були значно крутішими, ніж ми зараз. Скажемо, не зовсім чужа закарпатцям Чехословаччина з 1918 по 1937 р. зробила шалений ривок із грязі у князі. Щоправда, їм було значно легше. Там до відновлення своєї державності ретельно готувалися упродовж довгих десятиліть – і політики , і буржуазія, і романтична молодь, і сивочола професура. У нас же 1991-го все трапилося дуже швидко, десь навіть спонтанно. Багато хто виявився просто не готовим до власної державності. Були і об'єктивні моменти, пов'язані з нашими розмірами. Бо одна справа відремонтувати чи хоча би прибрати однокімнатну хрущовку, інша справа – 10-кімнатний котедж. То ж перехідний період у нас затягся. Усі вже якось звикли жити на чемоданах посеред вокзалу. Звісно, якби держава складалася усього з кількох західних областей, все було би швидше і однозначніше.

Але жити в такій державі не хотілося би – не той масштаб. І тут вже нічого не вдієш: хто народився в СРСР, до маленьких утворень завжди ставитиметься скептично, який би високий рівень життя там не був. Бо не одним хлібом насущним... Крім хліба, хочеться ще щось вчинити вагоме, аби прозвучало на цілий світ і виправдало наше існування в очах людства. Не так, звісно, як іронізував П.Чаадаєв. Мовляв, дати усім страшний урок того, як не треба чинити. Цю чаадаєвську програму ми вже давно перевиконали, в тому числі і за останні дев'ятнадцять літ.

Як нас матюкали західні сусіди, коли на кілька днів лишилися без газу! А ми навіть виправдатися нормально не зуміли, хоча аргументів не бракувало. Тепер же йдеться про якийсь позитив. Щоб на додачу до німецької пунктуальності чи японського хай-теку з'явилася би якась подібна ідіома і про щось українське. Хай це буде ще не скоро, але буде. Отож, рідна державо, не можу сказати, що я тебе ніжно люблю, бо все одно ніхто не повірить. Але в тебе все-таки "бьоздник". У такі дні ти особливо нагадуєш амурчика: сама гола-боса, зате розмахуєш луком і стрілами і клянешся усім у любові. Закликаєш кохатися і нас, твоїх підданих. Ми кохаємось як усіємо.

Уміємо погано, бо якби уміли краще, ти була би вже значно дорослішою. І головне – адекватнішою. А так, у дев'ятнадцять років жодна жінка не знає, що їй треба. Ти не виняток. Але то дарма. Перебісишся, то будуть і з тебе люди. Якщо не онук мій, то правнук, може, ще стане пишатися тобою. Я до таких високих почуттів поки що не доріс. Хтось із російських політиків вже порівнював тебе з дівчиною на виданні. То ж бажаю тобі нарешті думати не гіпофізом, а таки головним мозком. Послати під три чорти усіх своїх залицяльників і стати нарешті самою собою. Усвідомити, що ніякий добрий вуйко тобі не допоможе. Бо як писав наш пророк, вуйко "любить жартуючи, жартуючи кине".

Тому покладатися можна лише на власні руки і голову. Не знаю, чи так вже потрібні наші хлопці у миротворчих силах у десяти гарячих точках планети. Тобі видніше. Але що стосується наших цивільних заробітчан, то збери нарешті усіх своїх синів і дочок із закордонів. Скажи їм чесно, що буде дуже важко, але краще розбудовувати власну державу, а не чужі. Бо заради того, що маємо на сьогодні, розвалювати Союз не було ніякого сенсу. Він, правда, і сам би не встояв. То ж про покійних або добре, або нічого. А ти ще не вмерла, навіть у гімні це підкреслюється. То ж перебач – про тебе не тільки добре. Бо від компліментів ти тільки псуєшся. Як зробити тебе нормальною, над тим працює багато умів.

Колись це обов'язково вдасться. Навіть якщо я до того не доживу, як не дожило вже багато з тих, хто вірив у тебе і обманувся. Але більшість з них все-таки працювали на тебе не заради нікчемного ваучера і не заради того, щоб ти породила кількасот крутих олігархів. Було бажання мати власне місце під сонцем, куди би ніхто не пхався і не повчав би нас, як треба жити. Тому ти і з'явилася. Власне, те бажання існує і далі. Тому існуєш і ти – всупереч усім твоїм вибрикам. Всупереч тому, що інколи ти своїх громадян просто ненавидиш.

Ти вже постарайся на майбутнє не надто нас обкрадати, будь скромнішою. І визначся: ти із роботягами чи і далі із мафією? Ні про яку любов між тобою і суспільством зараз не йдеться – виключно про розрахунок. Але щлюби з розрахунку найміцніші. Кінець-кінцем, ти у нас одна. Хто хотів іншу, той вже давно втік. З тобою лишилися далеко не найгірші.

Теги: державність

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати