Петро Лизанець: “Наука мене ніколи не зрадить, бо я завжди був їй вірним”

Талановитий мовознавець, заслужений діяч науки і техніки України, доктор філологічних наук, директор Центру гунгарології часто повторює, що головне в його роботі - не зраджувати науці, адже вона не пробачає зовнішнього втручання.

- Петре Миколайовичу, ви походите з родини лісоруба. Як сталося, що присвятили життя науці?

- Знаєте, я й справді планував усе життя працювати в домашньому господарстві, адже для того, щоб батько міг прогодувати сім"ю з 5 дітьми, нам довелося переїхати з рідного свалявського села Ізвор у присілок Шом-Колонія Берегівського району, де ми мали можливість обробляти землю та вирощувати домашню худобу. В ті роки нашій родині жилося дуже добре, і батько був задоволений, бо прагнув, аби всі його діти були забезпеченими й мали можливість навчатися. Так ми і виховувалися: вдосвіта виводили худобу пастися, потім бігли до школи, опісля продовжували допомогати батькам по господарству. Вчитися я не надто старався, бо думав, що наука мені ні до чого. Але після того, як всю нашу землю й худобу забрали до колгоспу, зрозумів, що на своїй землі мені вже працювати не дадуть.

- Як батько пережив колективізацію?

- Дуже важко. Робота на землі давала йому впевненість у завтрашньому дні, а тут, уявіть, його позбавили всього, над чим він тяжко працював довгі роки. Причому зробили це в доволі грубій формі: закрили батька в коморі, аби не кричав і не перешкоджав цьому добровільно-примусовому обкраданню. Слід сказати, що він так і не примирився з цим фактом, невдовзі після того переїхав жити у Берегово до нашої сестри.

- А ви вирішили вступати до університету?

- Так. Це рішення далося мені непросто, бо, як уже казав, не готував себе до вступу, не вчився так добре, як слід було. Врешті вирішив обрати історико-філологічний факультет і радий, що не прогадав. Саме в Ужгородському державному університеті в мені зародилася любов до науки: тут я доклав до навчання всіх зусиль і зумів 1953 року закінчити виш із відзнакою. Оскільки добре знав угорську, одразу потому мені запропонували продовжити навчання в аспірантурі Тартуського університету в Естонії, де працювала фінно-угорська кафедра. Але я відмовився, бо мав можливість вступити до аспірантури на кафедрі української мови Ужгородського університету.

- Не жалкували потім, що відмовилися?

- У жодному разі. Для чого було їхати до Естонії, вчити мову, шукати там теми для наукових праць, якщо в мене тут, у рідному Закарпатті, була величезна кількість робочого матеріалу, невивчений пласт фольклору, діалектів тощо?! Я вирішив повністю присвятити себе цій темі, у 1959 році захистив кандидатську дисертацію, але знання угорської знову відкоригувало мої життєві плани. У 1963 році мені запропонували очолити кафедру угорської мови та літератури, але я відмовився, бо не вважав себе готовим до такої роботи. Та в 1966 році таки змусили піти на цю посаду, і зараз я зовсім про це не жалкую, бо нова робота мені справді сподобалася. Спочатку я читав лекції зі "Вступу до мовознавства", "Вступу до фінно-угрознавства" українською, але бачив, що студенти-угорці мало що з них розуміють. Тому вже через рік повністю перейшов на угорську мову викладання, а незабаром у спіавторстві видав підручник "Вступ до мовознавства" угорською мовою.

- Чи важко давався вам перехід із розмовного рівня угорської на науковий?

- Важко, адже угорська сама по собі дуже непроста мова, та й знав я її лише завдяки навчанню в Берегівській гімназії. Але поступово, завдяки прискіпливому вивченню фонетики та граматики угорської мови, а також тому, що дуже багато читав, мені вдалося вивести свої знання на якісно вищий рівень.

- А не пробували свій лінгвістичний талант застосувати для вивчення інших іноземних мов?

- Ні, я не ставив перед собою таку мету. Тепер можу похвалитися лише тим, що вільно володію українською, російською, угорською та трохи німецькою.

- Розкажіть про долю ваших братів і сестер.

- Вони всі виправдали мрію нашого батька - отримали освіту і гідну роботу. Старший брат Василь працював директором Свалявського лісохімкомбінату, був почесним працівником промисловості УРСР, шанованою людиною. Другий брат Микола довгий час директорував у 4-й школі в Берегові, сестра викладала у Берегівській ЗОШ № 5, а наймолодший наш брат Михайло був військовим хірургом-професором, служив у Німеччині та Афганістані, а на пенсії організував у Москві центр здоров"я, директором якого тепер є його син Юрій, кандидат медичних наук. Тобто усіма нами батько міг би гордитися.

- Яким пригадуєте початок викладацької роботи? Чи важко далося знайти спільну мову зі студентами?

- Ні, викладати мені сподобалося ще тоді, коли півроку вчителював у школі. Зі студентами також швидко знаходив спільну мову, інакше, мабуть, і не затримався б в університеті на довгих 62 роки.

- Як розбудовувалася кафедра угорської філології?

- Спершу вона була кафедрою угорської мови та літератури і підпорядковувалася факультету іноземних мов. Але студентам було незручно, адже вони мусили вивчати рідну угорську як іноземну. Тоді було вирішено перенести цю кафедру на філологічний факультет, і коли в 1966 році я очолив її, то перш за все склав навчальну програму за тим же принципом, який був у студентів-україністів: змінив предмет "Українська мова" на "Угорську мову", а там, де в україністів була, до прикладу, давньоруська мова, я поставив "Вступ до фінно-угрознавства". Програма вийшла насичена, тож можна було сміливо запускати навчальний процес. Нині я безмежно щасливий, що за ці роки 16 наших випускників-угорців захистили кандидатські дисертації, ще 2 кандидатські були захищені в Центрі гунгарології, який я створив 1988 року.

- Для чого університету був потрібен окремий Центр гунгарології?

- От уявіть: ми відкрили нову кафедру, яка повинна давати студентам знання, але не маємо ані фахівців, ані навчальних матеріалів. Центр гунгарології повинен був займатися виключно науковою роботою, що значно допомогло би нам у тому, аби підвищити якість викладання, та стало б фундаментом у вивченні гунгарології. За відповідним дозволом я їздив аж до вищого керівництва в Москву, а допомагав мені у всьому міністр освіти і науки Угорської Республіки Кипиці Бийла, з яким ми неодноразово бачилися на міжнародних конференціях та зустрічах, а подружилися, коли обоє були в складі Міжнародного товариства угорської філології. Врешті, коли Центр гунгарології відкрився, у нас працювало 15 наукових працівників, серед яких було 5 професорів, зокрема Іван Гранчак, Едуард Балагурі та інші. Наш педагогічний, науково-дослідний, інформаційний та організаційний центр із основних гунгарологічних дисциплін і найважливіших наукових проблем з гунгарології та фінно-угрознавства швидко став відомим на увесь Союз. Незабаром ми вже створили радянський комітет гунгарологів, видали книжку "Гунгарологи України, Естонії, Вірменії" та покажчик "Гунгарологія в Ужгородському університеті", в якому зібрали праці, що мали відношення до угорської мови, літератури, етнографії, починаючи з 1900 року. Це був початок. А далі разом зі студентами приступили до збору фольклорного матеріалу: казок, легенд, пісень, обрядів. За результатами цих робіт була видана книжка закарпатських угорських казок "Три золоті стріли", "Балади угорського населення Закарпаття". Потім вийшла друком збірка "Антологія угорської літератури Закарпаття 1945-1985 років", почався випуск журналу "Acta Hungarica".

- Ви задоволені тим, як розвивався Центр гунгарології?

- Безперечно. Нам із колегами багато чого вдалося досягти, бо поступово переходили до наукових розвідок вищого ґатунку, почали видавати монографії, словники, наприклад, тритомний "Атлас угорських говорів Закарпаття", який виходив упродовж 1992-2003 років.

- За таке поглиблене вивчення угорського сліду на Закарпатті ніколи не бувало проблем з радянським режимом?

- Особливих якихось не було, але неприємні дрібниці траплялися. До прикладу, в процесі підготовки моєї докторської дисертації на тему "Угорські запозичення в українських говорах Закарпаття. Угорсько-українські міжмовні контакти", яка у 1970-1976 роках вийшла друком у 3-х томах, виникли певні проблеми, адже зміст монографії передбачав використання карти Закарпаття, а це не дозволялося з міркувань державної безпеки. Як я не намагався пояснити цензорам, що це не військова карта, а, швидше, приблизна схема, потрібна мені для того, щоб передати лінгвістичні особливості усіх регіонів Закарпаття, це нічого не давало. Тож я мусив поїхати у Москву і звернутися за відповідним дозволом у Комітет головного управління геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів СРСР. Там мені через деякий час поставили під оригільною картою печатку "Публикация разрешается", і лише вона змогла пробити броню цензорів.

- Ваш багаж наукових праць вражає. Як знаходите час та сили для їхнього написання?

- За своє життя я спромігся написати та видати 450 наукових праць, 19 монографій, 25 підручників, посібників, словників, інших вагомих видань. Тільки подумайте, скільки часу, розумових та фізичних зусиль потрібно, аби зібрати матеріал хоча б для одного фундаментального видання, написати рукопис, зробити його коректуру тощо! Це дуже важка праця, але без неї я вже не уявляю свого життя. Коли трапляються організаційні негаразди в деканаті, я завжди їду додому і сідаю за написання статті чи іншої праці. Повірте, будь-який стрес проходить миттєво.

- Тобто науку ви вважаєте не роботою, а відпочинком?

- Саме так. Я люблю говорити, що наука мене ніколи не зрадить, бо я завжди був їй вірним. Це значить, що не можна до науки приплітати брехню або фальш, не можна змінювати її відповідно до бажань політики, бо політика не сміє керувати наукою. Звісно, зараз із політикою в науці стало легше. Принаймні науковці не мусять, як за радянських часів, цитувати класиків марксизму-ленінізму, а можуть присвячувати свої роботи виключно науці. Пригадую, одного разу дозволив собі "авантюру": в дисертації не включив до переліку використаних матеріалів жодної марксистсько-ленінської праці. У той час така помилка на захисті дисертації могла стати для науковця фатальною, але мені поталанило, бо ніхто моєї принциповості не помітив. На жаль, потому мені не завжди вдавалося так само відстоювати свої життєві погляди, але я щиро намагався відмежовувати свої праці від зайвого.

- У вас добрі відносини з угорськими колегами і Угорщиною взагалі?

- Так, чудові. В Угорщини я буваю досить часто, адже там у мене живе син із родиною. Крім того, приїжджаю на різні конференції, наради. Свого часу я взагалі добряче поїздив по світу, подивився на звичаї інших країн: Японії, США, Канади, майже усіх європейських держав. Але завжди мене тягло на рідне Закарпаття.

- До речі, про родину. Розкажіть нам про неї.

- Моя дружина Надія Василівна - медик, за її стопами пішов і син Петро. Він за фахом гінеколог, але тепер працює головним лікарем лікарні угорського міста Тото. В Угорщині живе вже досить давно, там одружився і виховує доньку, котра цього року закінчила гімназію. А моя донька тепер відоміша як декан факультету романо-германської філології Мирослава Петрівна Фабіан. Вона більше схожа на мене: на відміну від сина, котрий бажав стати практичним лікарем, донька обрала науку.

- Як декан гуманітарно-природничого угорськомовного факультету бачите потребу змін у підході до навчання закарпатських угорців?

- Сам процес навчання ми протягом років довели до належного рівня, тому зараз студенти нашого факультету мають змогу отримувати якісну освіту. Певні проблеми виникли на етапі набору студентів, адже нова система ЗНО значно скоротила можливості вступу дітей з угорських сіл, де викладання української мови досі перебуває на дуже низькому рівні. Якщо до 2008 року ми мали конкурс 70 осіб на 15 місць, то тепер не змогли набрати навіть потрібних 15. Вважаю, влада повинна піти назустріч представникам нацменшин, адже вони просто не готові складати ті ж тести, що й діти з українських шкіл. Звісно, протягом 5 років навчання в УжНУ студенти-угорці опановують українську, але потрібно розуміти, що спершу їм дуже важко.

- Минулого тижня ви відсвяткували 80-літній ювілей. Відчуваєте тягар років?

- Майже не відчуваю, бо намагаюся завжди бути оптимістом. Крім того, у мене ще дуже багато робочих планів - мабуть, завдяки їм тримаюся за життя і почуваюся так добре. Зараз працюю над виданням словника угорських говорів Закарпаття, продовжую викладати в університеті та мрію зібрати в багатотомне видання всі праці, що розкидані по збірниках у всьому світі. Коли б мені вдалося все встигнути, то я був би вдячний долі за такий подарунок.

- Ми бажаємо, аби у вас усе вийшло.

- Дякую.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати