В покинутому закарпатському селі Кужбеї на день Іоанна Хрестителя відзначають храмове свято

Тільки піднявшись на саму вершину, пройшовши нелегкий шлях, можна побачити розкидані де-не-де самотньо похилені дерев"яні хатинки, яких з року в рік стає все менше і менше. А колись тут вирувало життя...

Село Кужбеї засновано приблизно 1840 року. За легендами і переказами старожилів, шукаючи кращої долі, Ведмідь і Кужбей поселилися високо в горах. Та незабаром в сім"ї Ведмідя сталася велика біда: дикий звір напав на їхню маленьку дитину. Не витримавши такого душевного горя, молода сім"я переселилася у теперішнє село Рудавець, а місце, яке вони покинули, стало називатися урочищем Ведмеди або Ведмежий кут. А на честь Кужбея, одного з першопоселенців, який залишився у тихій місцині, і село стали називати Кужбеями. Нащадків з таким прізвищем на сьогоднішній день не залишилося, навіть пошуки в інших, сусідніх населених пунктах, виявилися безрезультатними. Та всі Глеби, Кінаші, Бряники — родом з Кужбеїв.

Згодом в селі налічувалось майже 25 хатин, в одному з будинків навчалися діти до п"ятого класу. А в 1937 році побудували дерев"яну православну церкву Пресвятої Богородиці — архітектурну та історичну пам"ятку.

Проте у 50-60 рр. молодь все частіше почала будуватися у підніжжі гори: як-не-як, а до райцентру було ближче і роботу підшукати легше, тим паче, що у Соймах запрацював санаторій "Верховина". Таким чином уже через декілька років у Кужбеях запанувала мертва тиша, тільки хатини були свідченням минулого. Та декілька років тому, не захотівши залишитись у своєї сестри в Соймах, у покинуте село повернулись сестри Ганна та Калина Бряники. Раді вони кожному подорожньому, хто завітає у віддалену місцину, чим можуть пригостять, нагодують, розповідять про своє життя-буття.

А кожного року 7 липня, у день різдва предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна в Кужбеї юрбами тягнуться звідусіль люди — жителі Соймів, Майдану, Репинного, Рудавця... Приходять сюди і цікаві "санаторники", і туристи. Хтось народився там і жив, в когось були родичі, а дехто йде просто помилуватись краєвидами і помолитись в майже найстарішому храмі краю. Після закінчення Божої літургії, яку зазвичай проводить о. Василій Вако, всі вірники шукають собі місце серед мальовничої природи і в колі рідних та близьких ведуть жваві розмови, згадують минуле, обговорюють сучасне. Село ніби воскресає... І хочеться залишитись тут назавжди, бо в оточенні смерекових гір, душевного спокою та безлюддя потрапляєш, наче в інший світ. Світ, без щоденних клопотів і проблем, де хочеться просто радіти життю і відпочити на лоні чудової природи.

Є щось, напевно, символічне в тому, що саме на Івана Купала припадає храмове свято в Кужбеях. Бо село, як та красна дівчина з пісні, яка долі шукала, і, не знайшовши її, так і залишилась самотня серед дрімучого лісу, нагадуючи нащадкам про древню історію, яка ніколи не вмре у віках.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати