Влітку 2002 року ґаздиня востаннє вирядила свого годувальника у Київ. Разом із ним поїхав його односельчанин, теж Василь. До глибокої осені чоловіки разом трудилися на будовах столиці. Далі було все, наче у жахливому сні. Одного дня товариш Василя по заробітках повернувся додому сам. Звісно, що Галина поцікавилася, де її чоловік.
— Завтра-післязавтра з'явиться. Нікуди не дінеться твій ґазда, — запевнив односелець.
Та чоловік так і не повернувся додому й по сьогоднішній день. Зі сльозами на очах жінка звернулася в Іршавський райвідділ міліції. Там її вислухали і пообіцяли, що приїдуть допитати приятеля зниклого чоловіка. Та їдуть і понині. Цікавлюся у пані Галини, чим завершилися пошуки безвісти зниклого чоловіка?
— А нічим. Його ніхто і не думав шукати.
Та найжахливіше чекало Галину Іванівну попереду. Чимало сліз виплакала та чиновницьких порогів пооббивала, поки чоловіка визнали безвісти зниклим і призначили пенсію. Не відаючи, як звести кінці з кінцями, багатодітна мати продала корову і вирішила повернутися на рідну Донеччину. Там проживають два її брати. Та на Донбасі велику родину ніхто не чекав. Обидва брати відмовилися допомога™ сестрі, і вона змушена була знову ж вертатися у Загаття.
— Ворогу своєму не побажаю того, що довелося пережити мені, — з жалем каже моя співрозмовниця. — Без копійки у гаманці, без харчів і палива довелося зиму зимувати. Спасибі добрим людям, що не дали в лиху годину загинути голодною смертю. Тепер отримую 330 гривень пенсії. Та хіба я можу з п'ятьма дітьми прожити на ці гроші? Якби ж хоч доросліші були. А то найстаршій п'ятнадцять цьогоріч виповниться, а найменшому - шість буде. Радо пішла б працювати, та нема де. Скоро у місцевій школі місце прибиральниці повинно звільнитися, та на ту вакансію уже до десяти жінок зголосилося... Не так давно за борги відключили мою хату від електромережі. Плату за електрику внесла місцева православна громада, спасибі їй. А дрова лісгосп виділив. Щоб їх привезти, треба було найняти машину. Третина пенсії пішла на оплату. Через бюрократичні перепони не можу оформити й субсидії. Живемо в кредит. Отримавши пенсію, відразу розраховуюся в магазині за найнеобхідніші продукти: олію, макарони, рис, гречку, цукор, хліб. Про цукерки чи печиво й не мріємо. Важко дивитися, як діти голодують. Четверо вчаться у школі, п'ятий — у садку. Недавно через карантин усі вдома сиділи. Це був для мене найважчий час, бо коли йде навчання, то діти зазвичай обідають у школі й садку. Хотіла б звернутися до заможних людей, приватних підприємців чи до якихось благодійних організацій, щоб мені чимось допомогли. Буду рада всілякій помочі і молитиму Бога за ваше добре серце.
Хотілось би вірити, що світ не без добрих людей.
Віталій ПУМПИНЕЦЬ, "Новини Закарпаття"
05 березня 2007р.
Теги: