Леонід КАПЕЛЮШНИЙ: "За суттю газета і комунальне підприємство — речі несумісні"

Як ставитися до конфлікту екс-головного редактора та мера, як лікувати такі конфлікти і чи можна їх виліковувати — у інтерв’ю з Леонідом Капелюшним.
— Леоніде Володимировичу, у Комісії звернення Т.Грицищук попередньо вже розглядалося. Які висловлювалися погляди?

— Скарга журналістки на дії Перечинського міського голови була розглянута на засіданні в Києві 22 грудня 2006 року. Погляди висловлювалися різні, але до справи поставилися серйозно. Мій приїзд сюди зафіксував спільне бажання достеменно в усьому розібратися.

— Конфлікт між редакцією та міським головою Перечина Іваном Погоріляком розгорівся у липні минулого року і широко висвітлювався місцевими ЗМІ. За час, що минув, головний редактор Тетяна Грицищук устигла звільнитися з роботи. Такий самий крок зробила її наступник — в.о. головного редактора Ірина Кучеренко. Як із першою, так із другою остаточний розрахунок по зарплаті досі не проведений. Чи не бачите в цьому порушень трудового законодавства і не вважаєте, що перш ніж братися за етичні питання, слід установити елементарну справедливість?

— Знаю, що з цього приводу екс-головному редактору «Теми» довелося звертатися до суду. Його справа вирішувати, чому порушення були допущені. У розмові зі мною п. Погоріляк заявив, що у нього є графік надходжень у дохідну частину бюджету. Відштовхуючись від графіка його виконання, мер і переказував гроші. Ось і все пояснення. Нагадую, що я мав завдання розглядати проблематику, пов’язану з етичністю.

— Тож наскільки етичними були дії мера стосовно видання? Тетяна Грицищук звинуватила його в намаганні тиснути на газету, а також у зриві фінансування друку, невиплаті зарплати і т.д. і т.п. Це призвело до невиходу «Теми» в світ.

— Є така розповсюджена традиція: якщо в певному населеному пункті міський, сільський голова засновує газету, то робить це з абсолютною впевненістю, що цей друкований орган повинен працювати на нього. Тим часом це зовсім не так. З нерозуміння мером своєї ролі, функцій започаткованого міськрадою видання все, вочевидь, і розпочалося. Про це можна багато говорити…

— Але ж результат — негативний. За це хтось має відповідати.

— Ніщо ні з чого не витікає. Є першопричина і є наслідок. Коли екс-головний редактор газети звернулася до Комісії з журналістської етики, що мер Перечина вважає газету своєю, що утискує свободу слова, що не виплачує зарплати, то це сприймалося, як українська традиція. Вона починається з радянського часу, коли секретар райкому партії казав: газета належить райкому і вона повинна проводити лише партійну лінію. Сьогодні, так само вважає голова райради чи райдержадміністрації, яка заснувала газету. Але є одна цікава деталь: якщо секретар райкому мав рацію, вважаючи газету партійним рупором, бо вона фінансувалася за гроші партії, то видання, які виходять нині і засновуються органами влади, фінансуються з державного бюджету. А бюджет — це наші з вами гроші. Ми погоджуємося через органи місцевого самоврядування на засновництво ЗМІ, щоб через них мати достовірну, чітку інформацію про події та явища.

— Виходить, ні у рад, ні у держчиновників на місцевому рівні немає розуміння того, що мер є лише розпорядником грошей, які належать громаді.
— Слід врахувати і такий бік справи. Багато видань, що виходять у містах, зареєстровані як комунальні підприємства. З огляду на це мер Перечина має рацію, коли каже: «Це моє комунальне підприємство, я ним керую. У комунального підприємства є статут, але є він і у «Водоканалу», і в Житлокомунгоспу, і у фірми «Роги та копита». Якщо заглянемо в статут комунпідприємства, то не побачимо в ньому зобов’язань фінансувати газету в першу чергу. Вона фінансується так само, як і інші проекти. Тобто є захищені статті, за якими гроші виділяються в першу чергу. А є такі, згідно з якими гроші виплачуються у міру надходжень. Мені дуже шкода, що гроші редакції не виділялися вчасно, але так само не виплачувалися і іншим підприємствам… За шість місяців рівень фінансування газети «Перечинська тема» був 42 відсотки, за 9 місяців — 41 відсоток. Вона фінансувалася відповідно до графіка грошових надходжень.

— То, не фінансуючи газету, яка була його і депутатів дітищем, мер діяв правильно?

— Тут двома словами не обійтися. Саме заснування комунальних видань, у яких журналісти абсолютно незахищені, стоять врозкарячку між законами про інформацію та ЗМІ — з одного боку і про комунальні підприємства (читай — прибирання сміття чи прокладання труб) — з другого, є проблемним питанням. У цих колективах журналісти самі мають турбуватися про те, щоб у редакції було тепло. Вони повинні самі собі рубати дрова і топити пічки (двоє осіб — штат редакції), прибирати і при тому всьому ще й випускати газету. До такого журналістський загал не готовий. Принаймні, я особисто — ні.

— Наскільки правомірним було втручання мера у роботу видання?

— Коли ми кажемо, про те, що законодавство гарантує свободу слова, права журналістів тощо, то воно не завжди спрацьовує стосовно комунальних ЗМІ. Над багатьма виданнями простягається керівна «рука мера» через посередництво редактора, який за статусом прирівнюється до першого заступника голови міста. Редактори отримують ранг держслужбовця. Але в Перечині цього зроблено не було. Мерові психологічно було важко змиритися з тим, що редактор за статусом перебуватиме на рівні першого його, голови міста, заступника. Така невизначеність статусу головного редактора «Теми», бажання бачити в ній лише комунальне підприємство і не враховувати чинних законів про ЗМІ призвело до конфлікту.

— Крайніми в ньому стали журналісти. Саме вони виявилися потерпілою стороною, змушені захищати свої інтереси і в суді. Чи можна було цього уникнути? Як діяти у інших виданнях, де також можливі подібні ситуації. Чи їх слід уважати безвихідними?

— Усе впирається в ту обставину, що за своєю суттю газета не може вважатися комунальним підприємством. У неї інші принципи існування, інша має бути і взаємодія між членами цього колективу і владою, тобто засновником. Редакція — творчий колектив, має висвітлювати проблеми, цікаві усій громаді. А, як відомо, часто інтереси громади та влади не співпадають, інколи й цілком розходяться. Газета має особливе призначення в суспільстві, недаремно стільки видано законів, постанов про захист журналістів, свободу преси тощо.

— Якщо закони не діють, то кого звинувачувати?

— У цьому локальному конфлікті пан Погоріляк не розуміє, що таке газета, як вона робиться. Не усвідомлює, щo слід зробити для того, щоб видання було професійно діючим механізмом. І не через те, що мер такий злий, чи хоче навмисно зашкодити газеті, ні. Це через нерозуміння принципів функціонування газети. Він їх просто НЕ ЗНАЄ.

— Можливо, не було кому цього пояснити?

— Може, так, а може, і не бажав того знати. Іван Погоріляк думає: газета повинна інформувати, тож дав наказав підлеглим писати до газети. Вони чесно писали статті, замітки, мобілізували старшокласників, ветеранів. Один із колишніх головних редакторів мені говорив, мовляв, пан Погоріляк молодець, бо всіх націлив на інформування газети. Все це лише на перший погляд добре. Бо уявімо ситуацію, що мер сформував комунальне підприємство, призначив туди начальника і заступника, а потім розпорядженням мобілізував ветеранів, школярів, скаутів чи піонерів писати до цієї газети…

Все було добре в інших випадках, але не в цьому. Бо газета живе і розвивається за власними законами, втиснути її в прокрустове ложе чиновницьких схем і розпоряджень неможливо. Тут за найстаршого — творчість, об’єктивність, незаангажованість. А якщо командувати газетою, як армією, то нічого путнього не вийде. Кажу це, ґрунтуючись і на власному досвіді, адже кілька років працював у районці, потім у Одесі цілих шість років керував міською газетою. Зауважте, мер мільйонного міста ніколи не вказував мені, що слід писати, а що ні. Могли розмовляти годинами, обговорюючи різні теми, гострі проблеми міста, але вирішував, як усе має виглядати на газетних сторінках, я сам. І на затвердження зверстаного номера у кабінет градоначальника не ходив, і «на килим» за критику мене не викликали. Це — ще й культура спілкування, характер взаємовідносин із журналістами. Цього ой як часто бракує!

— Яким був підсумок розмови з п. Погоріляком?

— Мер запевнив, що газета обов’язково буде виходитиме в світ.

— Яке рішення за скаргою Тетяни Грицищук до Комісії з журналістської етики може бути прийняте?

— Цього не можу достеменно сказати. Про всі зустрічі на закарпатській землі, на яких обговорювалося звернення екс-головного редактора «Теми» в Комісію (а таких зустрічей було більше десятка) напишу докладний звіт. На окремому засіданні всі визначатимуться і прийматимуть остаточне рішення більшістю голосів. Очевидно, голосуватимуть відповідно до того, як велить власний професійний і життєвий досвід, розуміння вимог Етичного кодексу українського журналіста.

— Дякую.

P.S. Минув місяць із часу приїзду в область Л.Капелюшного. Незважаючи на запевнення у розмові з ним, що прозвучали з боку І.Погоріляка, вихід газети «Перечинська тема» так і не відновлений. Двері опечатані, що аж ніяк не вказує на швидке «воскресіння» новинки. Чи довго ще слід почекати, щоб підтвердилися слова мера? А можливо, це було сказано лише для заспокоєння громадської думки?..

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати