Циганське "подружжя" з Чернівців і Ужгорода облаштувало у вінницьких люках квартиру і сауну

Про “підземних” мешканців міліцію повідомили вінничани, що живуть по вул.Павлова. Вони неодноразово чули дитячий плач з каналізаційного люка та час від часу бачили, що в нетрі його спускається молода жінка, — от і злякалися, що загинуть бомжі від холоду. За тривожним сигналом на місце приїхали правоохоронці, “двері”-кришку незнайомці відчинили міліціонерам без заперечень, навіть з посмішкою. Усередині — імпровізоване ліжко з усілякого лахміття, брудний посуд і всі “господарі” у зборі: 20-річна Рима з півторарічним сином Юрком та її співмешканець, якого жінка називає Колею.

Дорослі вдягаються, застібують курточку на малюкові (у підземній “кімнаті” так тепло, що всі троє перебували там босоніж і в легких светрах) та вилізають на вулицю. Коля тримається осторонь, а Рима починає спілкуватися із співробітниками міліції.

— У мене паспорт є, — запевняє жіночка і показує документ, в якому й справді вказане її постійне місце проживання — Чернівецька область. Є позначка й щодо дитини, запис зроблений олівцем, мабуть, власноруч. — Нас у родині восьмеро дітей, всі уже дорослі, в моїх братів уже своїх дітей по двоє... Я до народження дитини теж працювала на цегляному заводі і зарплату непогану отримувала — півтори тисячі гривень. У мене й спеціальність є, я маляр-штукатур. А як сина народила, то грошей вже не стало. Братам без грошей я не потрібна, вони вже мені не раді. З моєї хати мене мама вигнала. От я і поїхала з надією десь щось заробити. Але важко з дитиною, весь час займає. А Коля — не батько мого Юри, з ним я не так давно познайомилася. Я сиділа на вулиці, просила, він підійшов і дві гривні мені кинув, ще спитав, чи не хвора моя дитина. У Юри на щоці саме подряпина була. Отак і познайомилися, стали жити разом у цьому підвалі...

З’ясувалося, що в Колі немає при собі жодного документа. Зі слів Рими, йому 24 роки і влітку він звільнився з колонії, де відбував покарання за “шмаль” (напевно, наркотики), а довідку про звільнення десь загубив. Родом він з-під Ужгорода. Усе це розповідає Рима, бо Коля ані українською, ані російською не розмовляє, зі співмешканкою спілкується ромською.

— Що ж ви їсте? — питають у молодої циганки, — чим дитину годуєте?

— Юрка — цицькою, а нам — то люди щось принесуть, то грошей напросимо. Вчора двадцять гривень назбирала, картоплі купила, на вогнищі зварили. Коля метал шукає, здає — працює... Хочемо грошей назбирати, щоб додому повернутися...

Який дім має на увазі Рима, незрозуміло — чи то в Чернівцях, де її не чекають, чи то на Закарпатті, на батьківщині співмешканця.

— А де ж ви миєтеся?

— У сауні, — посміхається Рима, — у сусідньому люці, там спека, вода з труби тече. У нас тазик є, відро... Живемо якось...

Принаймні на якийсь час “підземне” життя для Рими, маленького Юрка та Колі скінчилося. Вони кидають останній погляд на “свій” люк і втрьох ідуть до міліцейської машини: Рима у величезному светрі з чужого плеча, з дитиною на одній руці та цигаркою в другій; Коля, мовчазний та дикуватий; маленький Юрко ховає обличчя і тихенько рюмсає...

Жінку з сином, як пояснив оперуповноважений відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх Станіслав Коріньков, помістять у Центр матері та дитини, щоб перевірити стан здоров’я хлопчика. Особу Колі будуть встановлювати, і поки він перебуватиме у приймальнику-розподільнику. Як складатиметься їхня подальша доля, хіба що Богу відомо...

— Цигани на Вінниччину приїжджають постійно, мігрують Україною, — каже Станіслав Коріньков. — Деякі оселяються на Старому місті, квартири винаймають, хтось займає підвали, нежилі будівлі. Працюємо, виявляємо.

Але навіть правоохоронці були здивовані тим, як жінка з немовлям примудрилася прожити півтора місяця майже посеред Вінниці — під землею...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати