Ужгород: Для 16-річної Вікторії співак Віталій Козловський є не тільки кумиром...

Про Вікторію Лисюк з Ужгорода писала неодноразово. Вперше познайомилися сім років тому, коли Вікусі йшов десятий рік. У той зимовий вечір дівчині з вродженими фізичними вадами американський благодійник подарував інвалідний візок.

До візиту гостей Вікторія по-святковому вдягнулася, мама, Світлана Володимирівна, доціні коси прикрасила великими бантами. Віка була радісною, залюбки декламувала присутнім вірші. Тоді я вперше була так близько біля дитини, яких ми, зазвичай, називаємо «не такими як усі». Чесно кажучи, я навіть не знала, як з такими людьми поводитися, про що говорити, на яку тему, а тим більше – про що питати. Віка взяла із таці мандарин і своїми не зовсім слухняними рученятками почала обдирати з нього шкірку. Я запропонувала їй допомогу. «Я сама справлюся!» - з твердістю сказала вона і затримала погляд на мене, від чого мене в жар кинуло. Її вуста мовчали, а очі говорили: «Ми не такі, як усі, але ми не гірші за інших. Ми можемо більше, аніж ви собі уявляєте».

Під час наступної зустрічі Віка була такою ж веселою, як і три роки тому. Вона з гордістю показувала свої малюнки, аплікації, вишивки, декламувала власні вірші, які потім я відібрала для опублікування. Вона показувала фотографії, розповідала про своїх друзів, про участь та перемоги у різних конкурсах для дітей з фізичними вадами. І жодного слова про біль, нарікання на долю. «Ось тут я роблю «ластівку», - показує на фотознімку. І я мимоволі зловила себе на думці, що здорова людина при першій нагоді буде говорити без кінця-краю з будь-ким (і не має значення – знайомий чи незнайомий) про свої проблеми, жалітися на всіх і на кожного, починаючи сусідом і закінчуючи президентом, проклинати все, на чому світ стоїть. А вони, ті, кого природа чимось обділила, не скиглять, а радіють кожному дню, ставлять перед собою цілі, які подеколи нам здаються фантастичними.

- Я почуваюся щасливою. А ще щасливішою буду, коли власними ногами бігтиму в розпростерті мамині руки, - сказала тоді Віка.

Зустрічала часто їх з мамою на проспекті Свободи, де гуляли, на концертах у драмтеатрі. Віка сиділа в інвалідному візку. В її очах можна було прочитати: «Ось побачите, настане той день, коли я ходитиму власними ногами». Вона жила майбутнім, прекрасним майбутнім, у якому буде здійсниться найзаповітніша мрія.

- Віка стала на ноги! Завдяки Віталіку Козловському! – не приховувала радості при зустрічі Світлана Володимирівна. – Правда, пересувається за допомогою ходульок. Рік тому зробили операцію в Євпаторійському центральному клінічному санаторію Міністерства оборони України. Коштами на операцію та піврічний реабілітаційний курс допоміг колишній міський голова Віктор Погорєлов. Вся наша родина дуже вдячна пану Погорєлову за порозуміння і підтримку. Зараз готуємося до наступної операції. Сподіваємося, що необхідних 14 тисяч гривень вдасться зібрати.

В один з вихідних навідалася до сім’ї Лисюків, аби побачити свою героїню, поговорити про її кумира Віталіка Козловського, який допомагає долати випробування долі і наближати день, коли найзаповітніша мрія здійсниться сповна. Три роки тому сім*я переїхала з проспектівської хрущовки у володимирську новобудову. Зліва східців, які ведуть на другий поверх, встановлено поручні.

Двері квартири відчинила Світлана Володимирівна. На кухні Віка дивиться телевізор, поруч неї ходульки. Побачивши мене, Віка припіднялась, весело посміхається, вітається. Нині їй 16 з половиною. Навчається у 10 класі Ужгородської школи №6. Мама пропонує нам пройти до кімнати Віки, а сама тим часом, поки ми з Вікою будемо спілкуватися, готуватиме обід. На стінах – з десяток плакатів, фотознімків співака Віталіка Козловського. В одному кутку з-півсотні м»яких іграшок. На робочому столі комп’ютер з пласким монітором, над ним - полиця з книгами.

- Віталік Козловський змінив моє життя повністю! Мені подобається жити так, як зараз я живу! – емоційно розпочала Віка розмову, яка триватиме дві години і упродовж якої не прозвучить ані півслова песимізму, нарікань. Вразить мене і виваженість її думок, які вона висловлюватиме просто, щиро, водночас вдаватиметься до складних синтаксичних конструкцій ( це я до того, що лікарі прогнозували дівчині відставання у розвитку). – До 13 років я гралася з ляльками, думала, що ніколи від них не відійду. Перемога Віталіка у «Шансі» стала для мене кроком у доросле життя, у підліткове життя, яким я зараз живу. Я щиро вболівала за нього, плакала і сміялася разом з ним.

Пізно ввечері, після того, як було названо ім*я переможця першого сезону «Шансу», - Віталій Козловський, - я заснула під бурею емоцій від приємних вражень. Наступного дня я напишу перше оповідання у своєму щоденнику про Віталіка. Потім це оповідання переросте у декілька великих оповідань, на 20-30 сторінок. На сьогоднішній день написане складає п*ять щоденників. Спочатку це були сухі факти: «Віталій Козловський був там, зустрічався з тим, говорив те». Потім у мене з*явилася внутрішня потреба виливати свої емоції від вражень на папір. Я аналізувала, і продовжую це робити, чому саме він так відповів на те чи інше запитання журналіста, чому саме у такому сценічному вбранні виконав ту чи іншу пісню, яке враження справила на мене його нова пісня і так далі. Мене глибоко вразила телефонна розмова Руслани, обурила її поведінка. Віталік танцював у її балеті, і коли вона дізналася про його перемогу в «Шансі», то сказала йому: «Вибирай: або мій балет, або ти робиш сам свою кар*єру». Для нього це був удар. Він не мав досвіду в шоу-бізнесі, не мав роботи – навчався на першому курсі журналістики. Але Наталка Могилевська врятувала його: поговорила з Русланою, а потім протягнула свою руку допомоги. І, як бачимо, Віталік за три з половиною роки зробив блискучу кар’єру в шоу-бізнесі, його запрошують для участі у різних конкурсах. Як я за нього вболівала, коли виступав у «Танцях із зірками», у «Зірковому дуеті»! На його підтримку я відправила більше 100 есемесок! І хоча він не став переможцем цих конкурсів, але я ще більше почала поважати його завдяки витримці, наполегливості. У шоу-бізнесі він зайняв гідне місце, а для мене став особистістю.

- І ти, так би мовити, слідкуєш за кожним його кроком?

- Так. Я стараюся не тільки збирати публікації про нього, фотографії, а й дивитися його виступи по телебаченню, записую їх на диктофон. У цьому мені допомагають мама, її колеги, бабка, дідик, подруга Іветка. Вони приносять мене журнали, газети, де є бодай щось про Віталіка, його фото. Ось у тій нижній чухладі стола є папки, візьміть їх і подивіться.

Виконую прохання Віки. У чухладі акуратно лежать чотири папки. У них все ретельно складено у окремі файли.

- За все, що маю, чим живу, завдячую Віталіку. І хоча доля ще не зводила наші дороги, але упродовж цих років я дуже глибоко проникла у його внутрішній світ, він допомагає мені духовно. Я відчуваю його позитивну енергетику, яку він вкладає у пісні. У мене велика мрія побачити його, доторкнутися до його руки, подякувати йому за те, що він є такий на світі. Я дуже чекаю цієї зустрічі, готуюсь до неї.

Минулого року я написала листа на «Наше радіо» для Віталіка, але ведуча чомусь не зачитала його в ефірі і не передала адресату. Та я не впадаю у відчай, не зупиняюсь. Нещодавно знайшла адресу його фан-клубу, власного сайту. Але через відсутність доступу до Інтернету, не можу скористатися цим.

- Що сказала б йому при першій зустрічі?

- Я подякувала б йому за те, що він є на світі, бо він не тільки талановитий артист, а хороша людина. Проникнувши у зміст його інтерв*ю, розмов, спостерігаючи за його виступами, поведінкою, зрозуміла, що Віталік не такий, як інші хлопці. Він духовно багатий. Щирий у своїх словах. Він навіть щиро плаче, не соромиться показати своїх сліз, емоцій, особливо у ті хвилини, коли на нього дивляться тисячі очей. Думаю, що саме ця щирість і підкорила українських глядачів, які підтримали його своїми голосами у «Шансі».

До найменших дрібниць пам*ятаю той момент, коли вперше побачила Віталіка по телевізору. У відбірковому турі «Кароокого на майдані» у Львові, співали українську пісню. Ігор Кондратюк підійшов до одного хлопця з довгим волоссям, той заспівав у мікрофон. І ніби нічого особливого – Кондратюк намігся іти далі по колу, але щось його зупинило. «Ваші оплески цьому хлопцю», - сказав він. Від несподіванки той ані з місця. Кондратюк подав йому руку і допоміг вийти в коло з натовпу, який зажав юнака з усіх боків. Хлопець однією рукою загорнув з очей волосся. «Як тебе звуть?» - спитав Ігор. «Віталік», - сказав він. І я побачила світлі очі і милу посмішку, які випромінювали тепло. З того часу моя увага прикута до кожного його кроку, на моїх очах він будує кар*єру, торує чесно дорогу до визнання, стає особистістю.

30 листопада 2003 року в «Шансі» Віталік співав «Чорнобривці». На сцені на його очах бриніли сльози, а після виступу взагалі розплакався. Могилевська сказала операторам: «Не знімайте: у нас сильні емоції». Спочатку я, як і продюсери, не зрозуміла сліз Віталіка. Потім він розповів, що його мама далеко і пісня присвячена їй. Йому боляче було, бо мама залишила його з старшою сестрою і батьком кілька років тому і поїхала на заробітки до Італії, де і вийшла вдруге заміж.

У першому сольному концерті, який нещодавно відбувся в палаці «Україна», Віталік не зміг доспівати «Чорнобривці» - розплакався. Він спустився у зал і міцно обняв свою маму, батька.
Віка знаходить в одній з папок фотографію у журналі, де заплаканий Козловський з букетом в руках обіймає матір.

- А ось - автограф Віталіка, він на почесній першій сторінці, - продовжує далі. – 8 березня він виступав на корпоративній вечірці в Ужгороді, на яку я не змогла потрапити. Але моя мама зробила для мене того дня надзвичайний сюрприз – аби отримати довгожданий автограф мого кумира, залучила своїх колег, знайомих. Мамина розповідь мене дуже вразила. Коли до Віталіка вони підійшли і сказали, що в Ужгороді живе його шанувальниця і дуже хоче мати його автограф, то він з радістю це зробив. Він написав на своєму фото: «Вікусі з найкращими побажаннями з 8 Березня! Твій Віталій Козловський. Поскрип тум: прикрашай світ своєю посмішкою». І намалював таке гарне усміхнене сонечко. Мені дуже приємно, коли мене називають Вікуся, і Віталік відчув це.

- Чи є серед твоїх віршів присвяти кумиру?

- Так, звичайно. Я навіть написала пісню, придумала до неї мелодію, часто наспівую її, шліфую. При зустрічі обов*язково подарую Віталіку.

«Віталій Козловський вас вітає з Новим роком» - звонить мобільник Віки.

- Напередодні Нового року я скористалася акцією «Отримай новорічний приз-вітання від улюбленої зірки», - пояснює і продовжує розповідати про призи від кумира.

- Минулого року був оголошений конкурс «Виграй романтичну вечерю з Віталієм Козловським. Вечері я не виграла, а ось диск «Нерозгадані сни» із його автографом у цій акції виграла, - дістає із столу і показує. – Тепер у мене два диски «Нерозгаданих снів», правда, один без автографу.

На те, що я припиняю запис розмови, аби поміняти касету в диктофоні, Віка реагує так:

- Про Віталіка можу говорити годинами, і дуже щаслива, якщо мою розповідь для когось буде цікавою. Мене можна зупинити, якщо перейдете на іншу тему.

Ми продовжили розпочату годину тому тему.

- Я дуже болісно сприймаю, якщо про Віталіка говорять щось негативне. У Євпаторії, де мені робили операцію, знали, що Козловський є моїм кумиром. І ось потім одна лікарка ходила і при першій нагоді всім вголос сповіщала: «Дивіться, ворога народу показують!» Це вона про Віталіка, бо він підтримував Януковича. Це було дуже негарно з боку лікарки. Я казала: «Кожна людина в Україні має право на свою думку, на свій вибір. До того ж, ніхто не бачив, за кого свій голос Козловський віддав.»

- Віка, мама поділилася зі мною, що ти хочеш стати журналістом. Чому?
- На мій вибір професії вплинув Віталік. Хоча мама і переживає за мене, каже, що таке захоплення кумиром є надмірним і може негативно позначитися на моєму психологічному здоров*ї. Але я впевнена, що цього боятися не треба. Віталік відкрив мені красу професії журналіста, її можливості. Це ж спілкування з багатьма цікавими людьми! Це ж своїми матеріалами ти можеш збагатити людей духовно, привернути увагу до культури, стати корисною суспільству.

В одному з інтер*ю, яке було опубліковано у російськомовному журналі, на запитання «Чего ты наибольше боишься?» Віталік відповів: «Я боюсь стать ненужным. Я боюсь стать одиноким. Для творческого человека это свойственно». Ці слова мене дуже вразили. Він знає, про що говорить, хоча і перебуває сьогодні на хвилях слави, популярності, він є цікавим для журналістів, людей, але у житті все може статися, бо воно непередбачуване. Але я точно знаю, що цій людині я протягну руку допомоги у будь-яку годину.

Світлана Володимирівна кличе до обіднього столу. У гості прийшов її батько – Володимир Петрович. Телефонує Вікина подруга Іветка. Віка намагається якнайшвидше пообідати, аби з подругою поділитися сокровенним.

Пані Світлана зізнається, що крім пошуку коштів на другу операцію переймається тим, як допомогти доні здобути фах журналіста.

- Можливо, є дистанційна форма навчання? Ми були б дуже вдячні, якби нам хтось підказав. Я уже питала у знайомих, колег. Рік пролетить, як один день і не помітиш, як настане літо 2008 року.

Тетяна ГРИЦИЩУК, "НЕДІЛЯ"

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати