"Треба боятися життя, а не смерті", або Найбільш спокійно ставилися до своєї смерті філософи

Та найбільше з цієї розвідки запам’яталася фраза одного дідуся, який на мене навіть розсердився: "Чоловіче, зі смертю не жартують...".

А я вам доведу, що жартують. Як на мене, то не гріх жартувати зі смертю інших людей, а зі своєю будь-ласка...

Останні місяці свого життя видатний російський фізіолог Павлов вирішив зафіксувати своє сприйняття того, як згасає організм. Його кволу розповідь нотували на папері учні. Це теж була наукова праця. За розповідями очевидців, коли під час цієї роботи хтось постукав у двері, Павлов відповів: "Не заважайте, бачите, я вмираю...".

Кажуть, що найбільш спокійно ставилися до своєїсмерті філософи. Але по-філософськи сприймали власну смерть і чимало видатних письменників, акторів. Дехто помирав на сцені, виконуючи комедійні ролі. Марлен Дітріх не раз підкреслювала, що не боїться смерті: "Треба боятися життя, а не смерті". Коли Стівен Спілберг подарував їй афішу з освідченням у коханні, Марлен передала її доньці з словами: "Після моєї смерті продаси на аукціоні. Мертва я буду коштувати дорожче".

У легендарної американської актриси Елізабет Тейлор 70-річчя збіглося із сьомим одруженням. Ці дві події вона святкувала цілий тиждень. Ліз (так її частенько прозивали друзі) радіє життю і не боїться говорити про смерть. Коли її запитали, який напис вона б хотіла побачити на своєму надгробку, кінозірка, усміхнувшись, відповіла: "Тут лежить Елізабет. Вона терпіти не могла, коли її називали Ліз".

Видатна російська актриса Фаїна Раневська якось переїжджала з однієї квартири на іншу. Дуже переживала, що у цій метушні загубила своє, як вона висловилася, "похоронне причандалля". І пояснила друзям, що йдеться про ордени і медалі. Без цього, мовляв, її похоронна процесія не справлятиме належного враження...

Не знаю як вам, а мені час від часу спадає на думку: "Було б цікаво знати наперед, що говоритимуть про тебе після смерті. Якщо не довший час, то хоча б на поминках...".

Тема уявних поминок широко експлуатується у світовому кінематографі, зокрема у комедійному жанрі. Пригадуєте давню комедію Георгія Данелія "Не сумуй!"? Старий лікар, що мав невдовзі померти, влаштував репетицію своїх поминок. Він запросив до хати найближчих друзів, приготував для них найкраще вино і попросив гостей не сумувати, бути веселими. Але гості, перебравши вина, так увійшли у роль, так розвеселилися, що й забули, з якої нагоди їх запросили. Це вже було занадто... Господарю такі поминки не сподобалися, і він тихенько вийшов з кімнати, щоб не бачити і не чути, як веселяться його гості...

Це кіно. А якось промайнуло у пресі повідомлення про реальний факт. Смертельно хворий на рак англієць Пітер Хаус вирішив, поки не пізно, погуляти на... власних поминках. Він влаштував їх у своєму улюбленому барі. Переважна більшість приятелів Пітера була у захваті від цієї ідеї. Пили і веселилися від душі... Щоправда, у повідомленні не зазначено, чи були присутні на поминках його дружина і четверо дорослих дітей. Не було інформації й про те, чи надали слово для прощальної промови самому "небіжчику".

І знову повернемося до цитат. Один із горілчаних монополістів оплатив наперед свої поминки. Але за життя кинув таку фразу: "Я б хотів прийти на кладовище своїми ногами...". А люди, знаючи його величезні фінансові можливості, поширили інформацію про те, що фабрикант замовив у Парижі дивовижний пристрій, своєрідні "ме-
ханічні ноги", які без сторонньої допомоги приведуть тіло на цвинтар..,

- Ну, добре, - скажете ви, - легко жартувати зі смертю, коли вона ще далеченько. Можна ще сподіватися, що стара з косою оцінить почуття гумору і затримається у дорозі... Але історія знає приклади, коли люди не втрачали почуття гумору навіть тоді, коли смерть вже дихала у потилицю. Відомий французький поет XV століття Франсуа Війон, перебуваючи у в'язниці, в очікуванні страти через повішення написав такі рядки: "Я Франсуа, чему не рад. Увьі, ждет смерть злодея, и сколько весит зтот зад узнает скоро шея ...".

Франсуа Війон не був страчений. На відміну від Томаса Мора, письменника-утопіс-та, канцлера Англії у 1530-1532 роках. Він був засуджений до кари смерті нібито за зраду через підступні інтриги короля Генріха XVIII. Томас Мор не втратив почуття гумору навіть на своєму ешафоті, де йому мали відтяти голову. Він сказав одному з тюремників: "Будь-ласка, допоможи мені піднятися, а вже зійти до низу я спробую як-небудь сам". Згодом кепкував з ката: "Шия у мене коротенька, добре цілься, щоб не осоромитися". І вже за кілька секунд до смерті: "Почекай трохи, дай мені забрати бороду, адже вона ніколи не вчиняла жодної зради...". Це вже гумор вішальника. Але не чорний гумор.

Насамкінець хотів би висловити своє особисте ставлення до цієї делікатної теми. Багато хто з нас свідомо намагається не думати про смерть. Але рано чи пізно всі там будемо. Тому на життя треба дивитися з гумором так само, як і герої цієї публікації, які від жартів зі смертю отримували величезне задоволення.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати