Своє перше "мішаня" вівчар Василь Тереля пам'ятає, як вчорашній день

Звідси ясної літньої днини добре видно оповите синьою димкою довге гірське пасмо Східних Горган, які повисли своїм громаддям над Тереблянською улоговиною, овальні плато Боржавської полонини. На передньому плані ваблять зір стрімкі вершини сивочолого Бескида, Близниця та Чорної рипи, Кичери над Рекітами, унікальних Клив, де росте сосна європейська на висоті 1500 м над рівнем моря (єдине місце в Європі), широчезне кам’янисте погруддя Смерека над Новоселицею (1425 м).

Тож не дивно, що за обходу лісових угідь філії “Міжгір’ядержспецлісгосп” (дир. Марія Плиска) Василь Михайлович Тереля з Новоселиці, як справжній ґазда, часто спостерігає, як громадська отара трьох населених пунктів віддаленої глибинки веєром розсипається білими цятками на зеленому килимі далеких грунів. Адже йому, полониньошу з багаторічним досвідом роботи, доводиться відповідати за стан збереження вівцепоголів’я і кіз під час їх утримання в літніх кошарах.

У вищезгаданих селах Василя Тереблю знає і малий, і старий. Бо він кожен день у людей на виду, а ще йому вони вже упродовж 24 років довіряють худобину з власних обійсть, віддають на утримання влітку. Бо ж вівчарство для горян — це не тільки можливість справити одежину, сплести шкарпетки чи нові рукавички, а й запастись на цілий рік запашною, смачною і висококалорійною бринзою, а деяким верховинцям-гурманам ще й вурдою.

У цій справі Тереля толк знає, тому й народ йому довіряє. За нашої розмови Василь Михайлович мало не розчулився, пригадуючи, як у далекому 1986 році його — дезінфектора райСЕС з 14-річним стажем роботи запросив до себе голова правління колгоспу “Перемога” Федір Пиш (світле царство йому Небесне), і разом із тодішнім головою Новоселицької сільради Юрієм Гряділем запропонував взяти на свої плечі нелегку ношу — стати полониньошом, своєрідним газдою-розпорядником сільських отар Рекіт, Лісківця, Новоселиці.

Він розгублено намагався відмовитись, але Пиш і Гряділь таки умовили Терелю: “Не ганьби чесне ім’я батьків і своїх братів!” Василеві стало лячно від їх слів і він про себе подумав: “Дійсно, а щоб вони сказали?” Отак і дав згоду, а ще через деякий час зведену отару в 490 голів відігнали на плато-пасовища Боржавської полонини. Тут, понад Ізками і Пилипцем було визначено місця для громадських отар.

Те перше мішаня Василь Михайлович пам’ятає, як вчорашній день. Особливо запам’ятались настанови старших людей, чабанів про те, що полонинник — це перш за все людина, якій громада довіряє найцінніше на своїх обійстях — худобу. А ще сходи селян надають йому право формувати штат чабанів, контролювати визначення міри молока, місць випасання вівцепоголів’я, його збереження, проведення оплати праці вівчарів і, врешті-решт, зобов’язує прозвітуватись про фінансово-господарську діяльність полонинника. Бо ж знає, як це недобре, не дай Бог, обділити когось гелетою сиру.

Сьогодні, звісно, йому знайомі всі нюанси, найменші дрібнички нелегкої вівчарської справи. Розвиток якої значно погіршився за так званого реформування аграрного сектора, запровадженого тодішнім Президентом України Л. Кучмою. Ґазди малих ферм почали різко скорочувати поголів’я худоби, крива плати за випас овець також поповзла вгору, підскочила і зарплатня вівчарів. За словами Василя Михайловича, удар нижче пояса було нанесено галузі неможливістю здати вовну, овечу шкіру та й на м’ясо знизився попит. Тож не дивно, що нині грунями понад ці села верховинської глибинки повільно, день за днем, ходить отара чисельністю всього 290 голів.

Саме о цій порі у Терелі додалось багато сімейних турбот: здобували вищу освіту син Михайло і дочка Руслана. Сьогодні Михайло викладає хімію у Майданській ЗОШ І-ІІІ ступенів, а дочка — філолог і організатор позакласної роботи Новоселицької ЗОШ І-ІІІ ст. Вони вже міцно стали на ноги, зате у Василя Михайловича побільшало часу на здійснення охорони “зеленого золота” навколишніх овидів, забезпечення якісного випасання сільських отар і… на забави-ігри із онуками: дівчинкою і хлопчиком. Щодо отари, так цими днями попросив чабанів Василя Сегляника, Івана Марковича, Юрія Ковача та Володимира Криванича перегнати овець з плаїв понад Рекітами на груні Смерека.

Тут якраз “підходять” соковиті трави на водороздільному хребті та й до Клив рукою подати, де також є чудові пасовища. В інших місцях понад населеними пунктами пасовища межують із сінокісними угіддями горян. Тож не можна допустити їх потрави. Тереля підкреслює за нашої розмови, що, можливо, зі Смерека скоро полине спів трембіти. Це буде звістка про те, що вівчарі вже видали 50 відсотків гелет сиру. Ті ж, хто буде брати його в ці дні, організовують справжній празник для чабанів. Тоді й на сопілці зіграють знайому з дитинства мелодію: “Вівці мої, вівці…”

Знаний у краї розпорядник вівчарської справи каже, що докладатиме всі зусилля, щоби ці славні традиції, обряди і звичаєвості мали логічне продовження у часі. Аби нащадки смерекового краю знали, як ми жили, трудились, свято берегли духовні цінності предків — білих русичів. Щоби по-синівськи примножували духовні надбання горян, бо ж саме духовність, відчуття єдності кожного верховинського роду з рідною природою, примноженням її багатств, за розвою одвічних ремесел верховинців народжується те, що дає нам впевненість у нашій життєдайній праці, хлібі насущному, вірі у краще майбутнє Верховини і матері-України.

А ще любить Василь Михайлович хоч раз на тиждень побувати у вівчарів, поцікавитись їх буденними справами і обов’язково повести нехитру розмову біля ватри… Бо ж життєдайний вогонь ватри і теплом зігріє, і нечисту силу віджене, і недобрий погляд заздрісної людини відверне. В цьому й вбачає всю сутність сенсу служіння громадам Василь Тереля в якості полонинника-розпорядника сільськими отарами у літньо-осінній період.

Теги: вівчар, полонина, отара,

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати