Зник державний кордон, який раніше проходив по Головному Карпатському хребту, натомість виник кордон, що відділяє наш край від Євросоюзу. Щоправда, є перспектива, що цей кордон у близькому майбутньому стане безвізовим – цього вимагає західний бізнес, який спеціалізується на в’їзному туризмі, та й після завершення світової кризи західні економіки знов потребуватимуть дешевої робочої сили з України. Основний же результат договору в тому, що Закарпаття стало розвиватися в тих же ритмах, що й уся Україна.
Наші люди стали мислити зовсім іншими геополітичними категоріями, ніж до того, отримали можливість для карколомних кар’єр, а зараз і масштабного бізнесу, останніми роками закарпатці впевнено освоїли владні Печерські пагорби Києва. За попередніх держав таке було більше винятком, ніж правилом. Зараз же закарпатська ментальність, підприємливість, наполегливість, помножена на традиційну взаємовиручку, дозволяє послідовно підносити роль і місце нашого краю в масштабах цілої держави, вдало використовуючи його прикордонне становище, потенціал для міжнародного бізнесу, туристично-рекреаційні ресурси, значно кращу демографічну ситуацію, ніж загальнодержавна. Тому значення названого договору зараз, з відстані часу, бачиться дещо інакше, ніж навіть кілька десятиліть тому.
Головні причини включення Закарпаття до складу УРСР мали не етнополітичний, а геополітичний характер. Не можна сказати, що Сталін геть відкидав етнічний принцип встановлення державних кордонів, але цей принцип не був для диктатора основним, тому порушувався десятки разів. Це яскраво проявлялося в ході так званого адміністративно-політичного розмежування всередині СРСР: Осетія (розірвана навпіл між Грузією і Російською Федерацією), Нагорний Карабах та інші вірменські анклави в межах Азербайджанської РСР (і аналогічно азербайджанські анклави у складі Вірменської РСР), Єврейська автономна область з усього кількома відсотками титульного населення, так зване вирівнювання кордону між Україною і Росією 1923-1925 р. тощо. Це було свідоме планування майбутніх конфліктів між сусідніми народами, для розв’язання яких вони неминуче мали апелювати до Кремля і поглиблювати свою залежність від нього. Усе національно-державне будівництво в СРСР спрямовувалося не так на вирішення національного питання (у його марксистсько-ленінському трактуванні), як на вирішення перш за все зовнішньополітичних (головним чином, експансіоністських) завдань. Класичний приклад тому – утворення Молдавської автономії у складі УСРР 1924 р. із подальшим Татарбунарським повстанням, у випадку перемоги якого Бессарабія мала приєднатися до цієї невеликої Радянської Молдавії. Ще яскравіший випадок – проголошення Карело-Фінської РСР з подальшою війною проти білофінів. Типологічно же найближчим до закарпатської проблеми випадком є вирішення долі Східної Прусії.
Ключовим для вирішення долі Закарпаття могло бути усвідомлення сталінськими аналітиками уроків 1938-1939 років. Їх було кілька: 1) ані Е.Бенеш, ані,хто інший з його оточення не має достатньої волі для оборони своєї держави збройними силами; мати одну з найкращих європейських армій у міжвоєнний період і так і не наважитися її використати! Нездатність Чехословаччини захистити Підкарпатську Русь стала однією з ключових тез, яка активно використовувалася у крайовій пропаганді на зламі 1944-1945 років; 2) наявність спільного кордону у Польщі і Угорщини є загрозою для сусідніх країн; 3) якщо джерело небезпеки не можна ліквідувати, то його треба очолити, підпорядкувати собі.
Закарпаття розглядалося сталінським керівництвом як плацдарм для подальшої експансії у Центральну Європу – військово-політичної і економічної. Цей розрахунок виправдав себе. Закарпаття двічі використовувалося для придушення антирадянських проявів в Угорщині 1956 р. і Чехословаччині 1968 р. Через Закарпаття здійснювалася ротація офіцерських кадрів з внутрішніх округів у закордонні групи військ і назад. Якби офіцерів перекидали безпосередньо з-за Уралу під Будапешт і Прагу, контраст для них був би надто сильним. Тимчасове перебування їх у закарпатському "передбаннику" (а це була традиційна практика) згладжувало такий цивілізаційний перепад.
Але здійснити возз’єднання можна було найбільш аргументовано саме покликаючись на етнополітичні причини, на принцип української соборності (яким в інших випадках Сталін просто нехтував, та й у цьому разі соборність було реалізовано вибірково). Посилення українського чинника на Закарпатті у 1938-1944 р. не могло трактуватися радянською стороною як однозначно негативний для неї момент. Кремль вже мав багатий досвід використання у своїх інтересах українського націонал-патріотизму. Ідеться про дуже контраверсійну епопею українізації (1923-1933). З 1944 р. український патріотизм знову активно використовується для досягнення стратегічних цілей СРСР. За цих умов контрольований сплеск українських національних почуттів на локальній території видавався цілком доречним. Вирішення українського питання на Закарпатті протиставлялося провалові влади у цьому ж питання на Галичині. 19 травня 1945 р. було видано Звернення Верховної Ради, Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У до учасників "українських буржуазно-націоналістичних банд", але принципового перелому воно так і не здійснило. Потужний рух УПА практично унеможливлював інші варіанти возз’єднання, окрім як з УРСР.
Хоча у вітчизняній історіографії традиційно радше недооцінюється, аніж переоцінюється роль окремих державно-політичних діячів, проте історія возз’єднання демонструє, що роль особистого фактора тут була максимальною. Іван Туряниця та інші закарпатські комуністи (біль-шість їх пройшла через сталінські табори і подальший чехословацький корпус у складі Червоної армії) відіграли ключову роль у возз’єднанні. В інших суспільствах діяч, завдяки якому приєднано пару відсотків державної території, цілком справедливо вважався би лідером загальнонаціонального масштабу із відповідним пошануванням.
Доля Закарпаття могла вирішуватися Кремлем зовсім не з Чехословаччиною, а таки з Угорщиною. Але тоді до відповідної угоди з переможеною країною довелося би підключати і англо-американських союзників, чого Сталін, звісно, не бажав. У випадку ж з Прагою вдалося обмежитися суто двостороннім договором, хоч він і заторкував інтереси багатьох країн, принципово змінюючи усю ситуацію в регіоні.
Входження Закарпаття відбувалося за принципово інших умов, а відповідно і дещо відмінними методами, ніж це було з Західною Україною 1939 р. чи з Північною Буковиною 1940 р. Адже у тих двох попередніх випадках держави, до яких раніше входили українські землі (Польща і Румунія) не чинили і не могли чинити якогось опору радянській стороні у сам момент інкорпорації. Польща на той час була розгромлена у ході щойно розпочатої Другої Світової війни, втратила всю свою територію, її уряд перебував в екзилі і був сильно залежним від лондонських покровителів. Королівська же Румунія передала українські землі формально добровільно (хоч і лишаючись при власній думці, яка все ж офіційно не висловлювалася), тому ніяких демаршів з її боку найближчим часом не очікувалося. Натомість ситуація з Чехословаччиною 1944 р. принципово різнилася. Її екзильний уряд цілком щиро розраховував на відновлення республіки у домюнхеньских межах. Це було можливо тільки зі згоди та за прямої підтримки СРСР. Тому з 1941 р. Чехословаччина однозначно виступає як союзник СРСР, її військова частина веде бойові дії у складі Червоної армії. Е.Бенеш, вихований на європейській дипломатичній традиції (а не на характерній для Й.Сталіна візантійсько-євразійській), неправильно трактував позицію Кремля щодо Закарпаття. З огляду на це при возз’єднанні Закарпаття надавалося значно більше уваги зовнішньому дотриманню демократичної процедури, аніж то було в аналогічних випадках 1939р. і тим більше 1940 р.
Невизначеність з конкретним сценарієм возз’єднання, протистояння на ранньому етапі двох принципово відмінних концепцій (Закарпаття у складі УРСР або у складі Російської Федерації) не є якимось випадковим недоглядом. Це прояв типового для радянського політичного життя протистояння між трьома головними силами тогочасного суспільства – партійного апарату, армії і спецслужб. Хоча жодна з цих сил не була самостійною і всі апелювали у кінцевому підсумку до Сталіна, але між трьома номенклатурними угрупованнями велася багаторічна боротьба з метою максимально обмежити конкурентів і по можливості монополізувати власний вплив на Вождя. Боротьба велася одночасно з десятків питань, сама суть яких часто була непринциповою для конкурентів. Головне було не так вирішити питання по суті, як піднестися в ході даної боротьби, максимально дошкуливши противникові. Із трьох названих номенклатурних сил провідну роль у оформленні возз’єднання відіграли саме військові. Генералітет прекрасно розумів стратегічне значення цього краю, але значно більше важила сама перспектива продемонструвати здатність вирішувати не тільки суто військові, а й зовнішньополітичні питання. Командування 4-го Українського фронту наполягло саме на українському варіанті возз’єднання, хоча схоже, що спецслужби розглядали можливість й інших варіантів. Тимчасове існування режиму Закарпатської України було досить ефективно (у маккіавелівському сенсі) використано, аби виконати ряд "брудних робіт" (репресивних акцій) від імені самих же закарпатців.
Головним інструментом тиску Кремля на екзильний чехословацький уряд у закарпатському питанні стала Словацька Національна Рада. Теоретично Словаччина могла зберегти свій суверенітет і після війни. Саме цим радянська дипломатія могла шантажувати чехів, вимагаючи від них поступок у підкарпатському питанні. Принциповий перелом у дипломатичній боротьбі навколо Закарпаття було здійснено на Ялтинській конференції Великої Трійки. Захід дав Сталінові свободу дій у тих країнах, де він і так не мав впливу, аби лише зберегти на майбутнє за собою Австрію і значну частину Німеччини.
Радянсько-чехословацький договір про Закарпаття міг бути підписаним лише у доволі вузький проміжок часу – між завершенням війни у Європі і вступом СРСР у війну на Далекому Сході. Ідеться про три місяці між 9 травня і 8 серпня 1945 р. Нагадаємо, що 9 травня – не тільки день підписання остаточного Акту про капітуляцію гітлерівців (за московським часом), а й день визволення Праги. До того, як радянські війська взяли під контроль всю територію Чехії і особливо її Судетську область, не могло бути й мови про офіційне вирішення закарпатського питання. Тому жертви радянських військ на заході Чехії були безпосередньою платою за "трансфер" Закарпаття. Є підстави припускати, що бої за Прагу свідомо відкладалися радянським командуванням насамкінець, в результаті чого Празька стратегічна операція (офіційно 6-11 травня, реально навіть до 17 травня 1945 р.) навіть хронологічно вийшла за формальні рамки війни в Європі.
Проте це була тільки необхідна умова, але далеко не достатня. Радянській стороні потрібно було забезпечити ще й нейтралітет своїх західних союзників у закарпатському питанні. Безперечно, територіальне розширення СРСР не віталося офіційним Вашингтоном, та оскільки США були кровно зацікавлені у початку бойових дій між Радянською і Квантунською арміями, Г.Трумен змушений був обійтися без жодних демаршів стосовно Закарпаття. Жертви, понесені радянськими солдатами (в тому числі українцями) у Китаї, – це, окрім всього іншого, ще одна, додаткова плата за входження Закарпаття до складу України. Ціна, заплачена за возз’єднання, значно вища, ніж прийнято вважати. Мало яка територія коштувала Україні таких жертв.
Більш того, Сталіну було необхідне вирішення закарпатського питання до Потсдамської конференції (17 липня – 2 серпня 1945 р.), аби воно вже не могло бути додатковим козирем в руках англійської і американської сторін. Не випадково і те, що підписання радянсько-чехословацького договору відбулося безпосередньо після завершення Установчої конференції ООН у Сан-Франциско (26 червня).
Радянська дипломатія загалом дієво спрацювала у ході вирішення закарпатського питання. Все було зроблено максимально швидко, потенційних противників возз’єднання було нейтралізовано, шантажовано, підкуплено. Країна-переможниця максимально використала свій позитивний імідж, поки він ще не вивітрився.
Результатом возз’єднання для самого Закарпаття стала стабілізація демографічної ситуації в краї через розбудову систем охорони здоров’я і соціального забезпечення, а також cправжня культурна революція через ліквідацію неписемності, становлення вищої школи, загальну електрифікацію тощо. Натомість вирішити цілий ряд економічних проблем так і не вдалося – зайнятість населення, індустріалізація, комунікації. Аграрна політика через шаблонне повторення колгоспно-радгоспної системи виявилася найбільш провальною.
Сучасна Україна значною мірою розгубила позитиви, зумовлені возз’єднанням. При відсутності належної регіональної політики Закарпаття швидко деградує і знову може перетворитися на ведмежий закуток, на "Африку посеред Європи", як називали наш край чехословацькі публіцисти. Оскільки Україна не веде тієї геополітичної гри, для якої СРСР потребував Закарпаття, регіональна політика з боку Києва має бути принципово іншою, ніж колись з боку Кремля.