Життя без держави, уряду і жодного правового захисту...

Упродовж десятків років східнонімецькі прикордонники розстрілювали відчайдушних сміливців, які намагалися перебігти в Західний Берлін. Перетин кордону з мрії надто часто перетворюється на прокляття, щоб вважати його простою формальністю, як це буває в сусідніх дружніх державах, різних за звичаями, але схожих за рівнем загального добробуту. І трапляється це тоді, коли кордони перетинають ті, хто в себе вдома став чужим і непотрібним.

Історія людства знала декілька великих переселень народів на різних ступенях свого розвитку. Друга світова війна започаткувала ще одне і, можливо, не останнє, бо нині світ наближається до ери екологічних катастроф. Йдеться про масову міграцію біженців, тобто людей, котрі змушені втікати із зон військових конфліктів або від політичних переслідувань, і тих, кого називають нелегальними мігрантами. Приблизну кількість перших ми знаємо – понад 20 мільйонів. Щодо других, то їх неможливо обчислити, бо ці люди можуть роками не виявляти власної присутності, доки їх не спіймають.

Стара Європа стогне від надміру нелегальних мігрантів із третіх і четвертих держав, і тому для неї питання захисту власних кордонів набуває просто-таки сакрального значення. Натомість величезні маси біженців осідають у сусідніх бідних країнах Азії та Африки, де роками живуть у наметових містечках фактично на утриманні ООН.

Лише мізерна кількість їх досягає омріяного східного кордону Євросоюзу, тобто опиняється в Україні. Щоб розбити собі серце, бо затримані українськими прикордонниками шукачі притулку з Чечні, Палестини, Афганістану, Іраку чи Сомалі практично не мають шансів отримати статус біженця, попри існування закону про біженців і ратифікацію Україною міжнародних угод. Затриманих відпускають на волю через певний час, але вони, не маючи від нашої держави жодної матеріальної підтримки, знову намагатимуться перейти кордон і знову розбиватимуть собі об нього серце. Розбите серце – чи не надто сильно сказано ? Та коли йдеться про беззахисність, самотність і втрачену надію жити хоча б так, як найбідніший серед українців, коли твоя родина розкидана світом або просто знищена... Про те, як кордони розбивають серця, а чужина їх спалює, можуть незгірше розповісти наші земляки.

Молода жінка нелегально працює в Італії вже чотири роки. Коли вона телефонує своєму маленькому синові, то весь час плаче. Боїться повертатись додому, бо більше не зможе виїхати до Італії й допомагати сім’ї. Її начебто можна засуджувати, однак від того її серце болітиме більше. Ще одна жінка з чоловіком років із п’ятнадцять кочують Європою, кожен окремо. Вони вже не можуть жити осіло. Не отримавши візи до Німеччини, жінка нелегально перетнула кордон між Німеччиною і Польщею, і тепер так само боїться повернутися. Скільки нині українських сімей розділяють кордони, важко сказати. Як і скільки кривди завдають їм у прикордонній зоні бандити, відбираючи зароблене тяжкою працею.

Можливо, колись з’явиться статистика таких явищ, за якою в майбутньому історики вивчатимуть новітнє переселення народів, бо декілька мільйонів українських заробітчан, легальних і нелегальних, становлять укупі невеличкий народ, який не має держави, уряду й жодного правового захисту. Лише Бог. І українська заробітчанська мрія. Внаслідок такого життя виробляються певні стереотипи поведінки, а єдиною рушійною силою є інстинкт виживання. Кордон перетинають щонайменше двічі. Він нагадує води ріки Геракліта – щораз інший.

Врешті уряди держав мусять зробити щось із подвійними чи потрійними стандартами щодо іноземців, які намагаються перетнути кордони. Виявляти більше гуманності та менше упередженості. Кордони, по суті, – це формальність, заполітизована і принизлива для людської гідності. Щаслива країна поряд із нещасливою – просто утопія. Так само, як ізольована.

Рухи, які з’явились упродовж останнього десятиліття, як-от “Лікарі без кордонів”, “Репортери без кордонів” тощо, вказують на застаріле трактування самого поняття “кордон”, яке збереглося від часів “холодної війни”. Фундаментальні права людини, серед яких є право на отримання достовірної інформації, право на свободу пересування і, звичайно, право на гуманне поводження, не повинні зникати за прикордонним шлагбаумом, незалежно від того, якої країни ти громадянин чи не громадянин жодної. Безпека держави значною мірою залежить від того, як у ній дотримуються прав і свобод. Тому це її проблема.

Навіть якщо хтось із нас ніколи не матиме досвіду перетину кордону, йому доведеться перейти його – останній, який відділяє буття від небуття, і кожен із нас прагнутиме зробити це гідно та якомога легше.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати