Слов'янська місія

Байдуже, що назва "День слов’янської писемності та культури" має більше недоречностей, аніж слів: ще у совєтські часи для її творців було важливо вихолостити справжню сутність християнського свята рівноапостольних Кири­­ла і Мефодія та затабуювати велич їхнього просвітницького подвигу..

Дивовижно, але й нинішні (вчорашні також) українські "державники" не квапляться десовєтизувати це свято, тому і далі послуговуються звичними та зручними для них більшовицькими штампами. Крім то­­го, вони намагаються використати авторитет святих Кирила та Мефодія для реалізації своїх політичних цілей. У їхньому – новому – прочитанні, виявляється, саме Кирило (в миру Костянтин) і Мефодій (у миру Михайло) створили "справжню" слов’янську, тобто кириличну, азбуку, хоча їхнім дитям була глаголиця; солунських братів, які жили ще майже за двісті років до церковного розколу, оголосили непримиренними борцями з католицизмом; приміром, Костянтинові, який був світською особою, приписують християнізацію Закарпаття. На жаль, такі поширені твердження не мають нічого спільного зі справжньою духовною спадщиною великих апостолів слов’янства.

Щоб збагнути велич святих Кирила і Мефодія, достатньо зіставити скупі факти їхньої біо­­графії з результатами сло­­в’ян­­ської місії. За мірками свого часу вони були дуже успішними людьми: греки родом, із сім’ї високопоставленого воєначальника, наближені до самого візантійського імператора, якого весь світ шанобливо величав Багрянородним. Костянтин та Мефодій погодилися очолити Великоморавську місію і виїха­­ти з Константинополя, тогочасної світової столиці, аж за межі ойкумени, тобто обжитого сві­­ту, до невідомої Великої Моравії, щоб допомогти місцевому люду організувати церковне життя рідною мовою.

Вони вирушили в далеку і небезпечну подорож на Велику Моравію, знаючи, що в невідомій та напівдикій країні на них не чекають ані високі посади, ані почесті, ані багатство. Можливо, окрім суто християнських мотивів зважитися на таку небезпечну місію їх спонукали державницькі інтереси Візантії, проте гідним подиву стало вміння віддати "кесарю кесареве, а Богу Богове".

Коли 862 року на запрошення князя Ростислава брати прибули до Великої Моравії, щоб допомогти місцевим сло­­в’янам не лише вирватися з пітьми марновірства, а й увійти до кола провідних країн того часу, вони одразу ж упряглися в каторжну працю. Про те, якою тяжкою та напруженою була слов’янська місія Костянтина та Мефодія, свідчать її неймовірні результати: створено першу слов’янську азбуку – глаголицю; закладено норми першої літературної мови слов’ян – старослов’янської; зроб­­лено пер­­ші переклади основ­­ного корпусу християнської богослужбової літератури ста­­ро­­слов’янською мовою; підготовлено десятки учнів, поміж яких уславлені Климентій Охридський, Горазд, Ангелар, Наум, Сава та інші, що стали достойними продовжувачами традицій своїх учителів не лише у Великій Моравії, а й Болгарському царстві; завдяки неперевершеному дипломатичному хисту святих Кирила та Мефодія слов’яни першими в Європі з благословення Папи Римського здобули право говорити з Богом рідною мовою.

Слов’янська місія святих Кирила та Мефодія мала тріумфальні результати, однак її перебіг був далеким від тріумфального. Підозри та зви­­ну­­вачен­­ня у єресі, вияви ксенофобії, хвороби й передчасна смерть Кирила в сорокатрирічному віці (Костянтин прийняв монаше ім’я незадовго до кончини), переслідування та ув’яз­­нення, катування Мефодія стали видимою частиною сус­­пільно-побу­­то­­­вого тла, на яко­­му розгорталася тяжка, рутинна праця великих просвітителів слов’ян­­ства. Однак вони вистояли. Вистояли, бо не ставили жодних особистих корисливих цілей. Декларовані ними наміри були їхніми переконаннями: створити слов’янські переклади богослужбової літератури та дати можливість сло­­в’янам говорити з Богом рідною мовою. У часи середньовіччя це означало нечувану річ – дати вчорашнім язичникам змогу творити духовну культуру на рідномовній основі, що на цілі століття випереджало ідеї реформації та просвітництва.

Надзвичайно повчальною з погляду сучасності є поведінка святого Кирила під час диспуту з духовенством Венеції, що відбувся під час подорожі солунських братів до Риму. За свідченнями "Житія Кирила", у Венеції єпископи, священики, мо­­нахи накинулися, мов ворони, на Кирила, картаючи його за те, що він насмілився перекласти Святе Письмо варварською мовою. Святий Кирило присоромив ревних охоронців правовірних традицій: "Хіба Бог не посилає дощ однаково для всіх? Або ж сонце не світить усім і всюди? Або не всі дихаємо однаково повітрям? Тож як не соромно вам визнавати лише три мови, а решту племен народів вважати сліпими і глухими". А на додаток святий Кирило дотепно назвав таких оборонців канонічності трьох мов пилатниками, бо, мовляв, священність староєврейської, старогрецької та латини вони пояснювали тим, що напис на Гробі Господньому був виконаний за наказом Пілата саме цими трьома мовами. Таких неопілатів зустрінемо і в сучасній Україні: вони ж бо й досі часто впадають у мовну єресь і вже покликаються не на Пілата, а на різні Хартії та всує апелюють до демократичних принципів, зневажаючи рідну мову місцевої, слов’янської-таки людності та ревно оберігаючи імперський мовний простір.

Висока і благородна мета слов’янської місії, як і глибо­­ко християнські переконання Кос­­тянтина і Мефодія, не дозволила втягнути їх у суперництво між Римом та Константинополем, що саме в часи патріарха Фотія набуло загрозливих виявів. Будучи наближеними особами до патріарха Фотія, який мав не найкращу репутацію в Римі, св. Кирило та Мефодій, як і належало у їхньому становищі, сміливо звернулися саме до Папи з проханням визнати їхні переклади богослужбової літератури слов’янською мовою та висвятити учнів, яких вони підготували у Великій Моравії. Певна річ, ці проб­­ле­­ми їм набагато легше було б вирішити в Константинополі, у добре знайомого та прихильного до них патріарха Фотія. Однак залучення патріарха Фотія до справ Великої Моравії порушило б усталений паритет між Римом і Константинополем та поглибило б суперечності між двома християнськими столицями. Тому для осягнення мети св. Кирило та Мефодій обрали незмірно важчий шлях, який, утім, не загрожував церковній єдності.

Як вияв тонкого дипломатичного хисту, помножений на добру волю й глибоку повагу до західної традиції християнства, можна розглядати дарунок солунськими братами Папі Римському мощів св. Климента, які відшукав св. Кирило під час хозарської місії поблизу Херсонеса на території сучасного Криму. Добре розуміючи виняткову цінність своєї херсонеської знахідки, св. Кирило не піддався егоїстичній спокусі залишити святиню в рідному Константинополі, а передав її в місто, де св. Климентові випало служити четвертим Папою Римським.

Нині, коли поствиборчу Україну розривають реваншизм переможців, розгубленість переможених та апатія "маленьких" українців, вочевидь, буде доречним спрямувати свій погляд до джерел сучасної слов’янської культури, зокрема української, до спадщини великих просвітителів слов’янства Кирила та Мефодія, що в умовах України-2010 є ефективною альтернативою недолугому прагматизму і панівній політичній доцільності.

Теги: Кирило та Мефодій, писемніть, культура, слов'янський

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати