База Драгобрат знаходиться 1400 метрів над рівнем моря. Тому шлях на неї починається з екстріму. З транспорту на гору видираються лише всюдихідні “Бобики”, “Урали” та снігоходи. Зелений УАЗик з жовтою шашкою “таксі” підбирає кореспондентів ще на півдорозі до села Ясіня, яке знаходиться недалеко від бази. За п’ятьох водій просить 150 гривень. Та дорога виявляється вартою цих грошей. Автомобіль зигзагами виїжджає на слизькі гори, оминаючи за декілька сантиметрів глибокі урвища.
— Ви не бійтеся, я не пригадую, щоб хтось звідси падав, — викручуючи руль та швидко перемикаючи передачі, встигає говорити водій. — Та й машина у мене має додаткову сталеву раму. Витримає свою вагу. Тільки щоб назустріч ніхто не їхав. А то розминутися важко буде.
На горі не дуже холодно, хоча снігу тут — вище пояса.
— У нас зима шість місяців триває, — розповідає рятувальник бази Володимир. — Тут високо і, незважаючи на холодну зиму, лежить хороший сніг. Гора Стіг, на яку виводить наш підйомник, зараз вкрита неторканим снігом, тому кататися на сноуборді буде чудово.
Студент Віктор сьогодні став на дошку вперше. Як і наш кореспондент. Виїхати підйомником на гору виявилось надто складним завданням для новачків, тому перші тренувальні спуски довелося робити після виснажливих піших підйомів. Хоча неподалік був малесенький підйомник для “чайників” довжиною 300 метрів, та пройти цю відстань пішки і дешевше, і корисніше.
— Перші десять метрів спуску завершилися “смачним” падінням у пухкий сніг, — ділиться враженнями Віктор. — Потім падіння стали частішими, але швидкість їзди більшою. Та все одно болить менше, ніж на лижах. До того ж взуття зручне та тепле. Не те що у лижників. Так півдня покатався — і вже навчився нормально їздити. Навіть з бугеля (підйомника) більше не падав.
Виїхати на гору Стіг (1707 м.) коштує шість гривень. Але для студентів тут значні скидки. До того ж скористатися можна чужим студентським квитком. Віталій живе у сусідньому селі Ясіня. Він позичає журналістам свій студентський. Катається хлопець на дошці вже декілька років.
— Щоб піднятися на гору витягом і не впасти, треба їхати в парі з лижником, — радить він. — А піднятися туди варто. Спуск триває до п’яти хвилин, але за декілька разів можна навчитися добре кататися.
Із лижником виїхати справді простіше. Дядечко, який згодився “підвезти” на гору, ще й розказував страшилки про те, як у Славську дріт з підйомника людину навпіл розрізав. На вершині гори значно холодніше. Там стоїть невеличка хатка, обліплена льодом. Зліва захоплює дух стрімка траса. Праворуч за табличкою “Кататися небезпечно для життя” видно величезні валуни льоду та обліплені снігом невеличкі ялиці.
— Там “чорна траса”, — розповів Віталій. — Може бути багато ям, прикритих снігом, та дерев, які можна не помітити. Але траса цікава, і сніг глибший та пухкіший.
Після декількох звичайних спусків вирішуємо їхати туди. Видовище нагадує якийсь казковий коридор. Довкола видно льодяні стовпи обмерзлих дерев. Якраз над головою нависають кучугури чистого снігу. Його можна їсти. На смак сніг чимось нагадує сосновий дим. Наприкінці маршруту дошка Віктора провалюється у яму, і він перелітає через голову та падає в сніг.
— Нога дуже сильно болить біля коліна, — каже він після падіння. — Ще й чув, як щось хруснуло. А рятувальники тут не їздять. Правду писали, що небезпечно тут. Та доберуся якось помаленьку.
Дісталися до бази десь за півгодини. Дорога назад виявилася дешевшою, бо серед водіїв була конкуренція. Багато хто із них ризикував повернутися на базу порожніми і без грошей.
Віталій ДЕРЕХ, RIA.ua
16 лютого 2007р.
Теги: