Великоберезнянський музей Бойової слави поповнюється новими експонатами (ФОТО)

Більше півстоліття минуло відтоді, як прогриміли переможні салюти, як стали до мирної праці герої Великої Вітчизняної.

Та нема спокою ветеранам. Бо все менше їх лишається поміж нас. Бо незагоєні рани болять- кровоточать. Бо немає на них ліків.

І тихо відходять вони від нас, сивочолі, не прощаючись, не висказавши по скромності усіх хвилювань, болей та радостей, котрими жили усі важкі роки війни.

Та на спраглих до життя устах кожен з них полишав добрий усміх. А ще невимовне і одвічне:
-Пам’ятайте про нас, не забувайте!..

І добре, що вдячні покоління свято бережуть оту незгасну пам’ять про Великий подвиг, котрий з плином часу не, що не меркне, а стає нам дорожчим й дорожчим. Ніхто бо не забутий і ніщо не забуто!

Нинішня наша передсвяткова розмова з людиною-педагогом, директором музею Бойової слави Великоберезнянської ЗОШ-інтернат І-ІІІ ступенів Борисом Бесарабом, котрий впродовж десятиліть разом із колегами та учнями-вихованцями вів і продовжує пошукові роботи, листується із ветеранами та їх сім’ями, поповнює новими експонатами своє дітище – шкільний музей Бойової слави, якому два роки тому присвоєно звання "Зразковий", і котрий є чи не одним із кращих на Закарпатті. Музею, що став справжньою скарбницею пам’яті, шани людської, доблесті і слави.

-Як починалося все, Борисе Григоровичу. І чому саме Ви взялися за цю копітку, але вдячну пошукову роботу, котра  триває ось уже більше сорока років і не припиняється й понині?

-Так склалося доленосно, що мені, запоріжчанину, випала нагода служити у лавах Радянської Армії на Великоберезнянщині у прикордонних військах. Сподобався край і краяни. Тут і весілля зіграв, сім’єю обзавівся. Закінчив історичний факультет Ужгородського держуніверситету. Працював першим секретарем райкому комсомолу, заступником директора школи-інтернату, директором СПТУ, відтак знову школа-інтернат, вчитель історії, вихователь.

Та де б не доводилося працювати, завжди шанобливо ставився до історії нашої. А герої Великої Вітчизняної – рядові й маршали, відомі й безіменні стали частинкою життя. Пошукова робота захопила, стала буденними клопотами і моїми, і колеги – Анатолія Шкурка, і вихованців.

Як починалося?

Надто зацікавила безіменна Братська могила у центрі Великого Березного, де було поховано воїнів- визволителів району. От і захопилися бажанням встановити їхні імена...
Архіви МО СРСР, військкомати, сільські і міські Ради народних депутатів, Москва, Київ, сотні населених пунктів – ось куди стосами надсилали листи. Не одразу, але таки отримували обнадійливі відповіді. Впродовж двох років нам вдалося встановити прізвища і домашні адреси родичів, майже 180 воїнів, що  сплять вічним сном у райцентрі.

І знову листи. Тепер уже родинам героїв-червоноармійців.
Невимовною радістю виповнювалися серця усіх нас, коли на адресу школи-інтернату приходили схвильовані відповіді.

Ось кілька з них. "Тридцять п’ять років думала, що могила мого сина знаходиться у Чехословаччині. І ось отримала звістку, що він загинув, визволяючи Закарпаття. Батькові не судилося побувати на могилі, але я ще збережу сили і приїду...", - так писала мати загиблого воїна Степана Боруцького.

А ось рядки із листа матері рядового Олексія Дубовиченка: " Дорогі мої, любі діти! Я б горлицею полетіла до вас, але важкою хворобою прикута до ліжка. Дякую за те, що пам’ятаєте і не забуваєте ім’я мого сина".
Подібних листів було сотні. Вони та інші експонати і стали основою кімнати Бойової слави, яку відкрили далекого уже 1966-го...

-Про перші зустрічі, про незабутнє, Борисе Григоровичу.

-9 травня 1967 року на відзначення Дня Перемоги до нас приїхали сім’ї дев’ятьох похованих у Братській могилі воїнів: сестра і мати лейтенанта Шури Хитрової, сестри Миколи Бялковського, мати Степана Боруцького, рідні Анатолія Теренчука, Григорія Сірого та інші. Всіх і не пригадати нині. Після святкувань, а їх влада приймала з усіма почестями, школа-інтернат же їм надала нічліг, харчуванням забезпечина, ми записали розповіді-спогади про юнацькі роки загиблих, прийняли до музею особисті речі солдат, листи-трикутники із фронту.

Надто вразила у ці приблизно шістдесяті й перша зустріч сімох чоловік з Ізяслава Хмельницької області – родичів бійців 66 стрілецької дивізії, що визволяли Карпати і загинули. Про приїзд гостей ми особливо не розголошували. І як радо й приємно були здивовані, коли на 9 Травня біля Братської могили побачили величезне зібрання великоберезнян з усіх усюд – біля десяти тисяч. Це нас окрилило, кликало до продовження пошуків...

Вдалося розшукати двох ветеранів, що визволяли Верховину – комісара 294 ( 874 ) протитанкового артилерійського винищувального полку майора Олександра Жуковця та командира САУ-875 самохідно-артилерійського полку капітана Леоніда Карамзіна. Вони не лише стали часто приїжджати да нас в гості, а ще й допомогли налагодити дружні зв’язки з воїнами частин, котрі у 1944-му штурмували Ужоцький перевал у складі 66-ї гвардійської ордена Червоного Прапора Полтавської дивізії, зокрема підполковником Г. Поляковим, учасниками боїв О. Хреновим, Анатолієм Гайдуком, Михайлом Лебедєвим, санінструктором Ганною Галицькою.

Подружилися з ветеранами 294 ( 874 ) ВПТАП – командиром полку полковником Х. Григорашвілі, який мешкав у Тбілісі, підполковником М. Базановим, полковником О. Смотряєвим, І. Литвином. А за допомоги М. Базанова вдалося написати і виставити в музеї біографічні розповіді про більше шістдесятьох ветеранів полку. Спільно з ветеранами полку у 2001 році ми пройшли дорогою їхніх бойових звитяг через Ужоцький перевал, провели у школі незабутню зустріч трьох поколінь – батьків, дітей, онуків.
Як відомо, у Братській могилі, а із травня 1982 року – Меморіальному комплексі воїнів Радянської Армії, що загинули, визволяючи Великоберезнянщину, поховано 221 бійця. Та життя внесло у цей список дві приємні поправки.

...На одному із торжеств ми примітили досить схвильовану людину, в орденах і медалях, котра уважно вчитувалася у викарбуваний список полеглих воїнів. Коли підійшли і запитали, хто він, незнайомець вказав на своє прізвище на мармуровій плиті, змахуючи хустиною гарячу сльозу. Виявляється, у боях за Карпати та Ужоцький перевал його було важко поранено, довго лікувався. Додому на нього прийшла похоронка...
По часі довелося викреслювати із поминального списку ще одного героя – визволителя, який дивом вижив після поранень і контузій...

-Пам’ятним, Борисе Григоровичу, був для вас, як і усіх краян, й травень 1982 року.

-9 Травня тоді було подвійним святом для багатьох горян, що зійшлися до районного центру із всіх населених пунктів Ужанщини. Тут, на колишній, майже безіменній, Братській могилі було урочисто відкрито Меморіальний комплекс воїнам, що загинули за нашу з вами свободу. Серед шанованих гостей, що прийшли спільно з горянами відзначити 37-му річницю Великої Перемоги, були і Ганна Галицька – колишній санінструктор одного з підрозділів 18-ї армії, що визволяли Закарпаття, рідні загиблих героїв москвичка Віра Авдеєва – сестра похованого тут Івана, Ганна Тищенко з чоловіком – донька старшого лейтенанта Павла Семенченя, Парасковія Кобильник з дітьми та онуками до сина Василя... І ще десятки інших, не всіх нині згадати. Часу он скільки минуло...

Хотів би назвати одну лишень цифру. Тоді, у 1982-му в районі їх, ветеранів Великої Вітчизняної війни, було за двісті. Нині ж їх одиниці. Така бо жорстока правда.

Не можу не згадати добрим словом і про творців цього пам’ятника – архітекторів Олександра Толстоусова, Володимира Сікорського, Валентина Завадського, нашого земляка із Мирчі Івана Довбея та його братів Антона, Петра,  Юрка, Йосипа . Вони у надто екстремальні строки таки впоралися із своїми обов’язками та дорученнями.

- Про нинішні будні музею теж є що сказати?

- Безперечно. Музей Бойової слави продовжує бути центром військово-патріотичного виховання не лишень учнів рідного навчального закладу. Частими гостями тут – школярі місцевих гімназії на ЗОШ І-ІІІ ступенів, інших шкіл району, Ужгородського професійного машинобудівного ліцею, учні із прикордонної Словаччини.
До 65-ї річниці Великої Перемоги у музеї переобладнано експозиції "Шляхами героїв-батьків", "875 САП", "Бойовий шлях 295 ПТАВП", створено нову " Велика Вітчизняна", випущено фотогазету "Вітаємо наших ветеранів і їх сім’ї з Днем Перемоги", виставлено фотогалерею "Мужність у погонах" про будні сучасного українського війська.

За роки існування музею члени ради та учні школи побували на екскурсіях у Львові, Петербурзі, Бресті, Хотині, Севастополі, Одесі, Києві. Тут систематично проводяться вечори, усні журнали, зустрічі з ветеранами та знаними людьми краю, конкурси патріотичної рісні. І, звісно, у ці святкові дні чекаємо на гостей – родин визволителів...

Та що важливо: ми завжди у пошуку. Нещодавно на прохання рідних вдалося розшукати воїна 606 СП 317 СД К.О. Албула, уродженця станиці Н. Воскресенська Ставропільського краю Російської Федерації. Його поховано 4 жовтня 1944 року в м. Сніна Словацької Республіки. Могилу ж ще одного героя продовжуємо розшуковувати...

- Що ж, зі святом вас, Борисе Григоровичу, та ващих вихованців. Нових пошуків і знахідок у добрій та вдячній справі!

- Хотів би доземно вклонитися тим, хто у найстрашнішій із воєн, що знало людство, поборов фашизм, ціною власних життів приніс мир у наші домівки. У такі хвилюючі миту мусимо згадати усіх – і мертвих, і живих. Вони бо цього варті. І пам’ятати! Пам’ятати! Із 9 Травня вас, любі ветерани! З Днем Перемоги!..

Теги: ветерани, музей, експонати, війна, меморіал

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати