III "Закарпатський інтернаціонал" проти Августина Волошина

 

 

У чехословацький період на території сучасного Закарпаття серед місцевого населення існували два напрямки: український, який гуртувався навколо товариства "Просвіта", комуністичної і ряду інших партій, та русофільський, представлений "Обществом ім.А.Духновича", парті­ями Автономний Землеробський Союз (АЗС), Русская Національно-Автономная партія (РНАП) та деякими іншими організаціями. Прихильників русинського напрямку (в розумінні, що русини – окремий народ) було мало, й вони не відігравали помітної ролі в суспільному житті. Фактичний керів­ник "Общества ім.А.Духновича" Степан Фенцик, він же лідер профашистськой РНАП і "вождь" напівмілітарної органі­зації "чернорубашечников", з початку 1930-х років став платним агентом Польщі й проводив підривну діяльність проти Чехословацької держави. Його "чорнорубашечники" разом з угорськими військами брали активну участь у боротьбі проти Карпатської України. На його честь угорці перейменували одну з гір Воловецького району в гору Фенцика. Після приєднання краю до Угорщини був запрошений в угорський парламент, де пропрацював до 1944 року. У 1946 році засуджений і розстріляний радянськими органами.

 

Інший впливовий "русинський" лідер того часу Андрій Бродій, який очолював партію АЗС, знаходився у підпорядкуванні Будапешта й вів непримириму боротьбу з Чехословаччиною. Пізніше був запрошений до угорського парламенту. 2 червня 1944 року, уже після того, як гортіївську Угорщину окупували фашистські війська (!), створив профашистську Підкарпатську Русинську Автономну Партію Народної Єд­ності, зав’язавши тісні контакти з угорською фашистської партією нілошів. У 1946 році засуджений і страчений радянськими органами. Як бачимо, найбільш впливові "русинські" лідери міжвоєнного часу, члени і керівники "Общества ім.А.Духновича" виявилися абсолютно вороже налаштованими проти Чехо­словаччини, але лояльними до гортист­ської Угорщини та фашистської Німеччини.

 

 

У міжвоєнний час Румунія була союзницею Чехословаччини і Югославії по Малій Антанті, покликаній стримувати ревізіоністські намагання Угорщини. У березні 1939 року відносно лояльно ставилася до Карпатської України (до сойму останньої був обраний і румунський священик із Білої Церкви Григоріє Мойш). Саме через Румунію змогли покинути наш край Августин Во­лошин і його оточення. Правда, чи то через непорозуміння, чи то навмисне, саме ру­мун­ські прикордонники повернули Угорщині кількасот січовиків, більшість яких потім було страчено. У роки Другої світової війни, до серпня 1944 року, Румунія і її лідер Антонеску були вірними союзниками фашистів, а румунські армії брали участь у боях на східному фронті.

 

 

Більшість із них – нащадки німецьких ко­лоністів XVIII ст. З приходом до влади Гіт­лера у 1933 році підпадають під вплив метрополії. Їхні лідери в Чехії, Словаччині і Під­карпатській Русі діяли в руслі німецької зовнішньої політики. 9 листопада 1938 року Ріббентроп доручив генералові СС Вернерові Лоренцу розпочати таємну розвідкову діяльність в Карпатській Україні. Лоренц очолював так звану Volksdeutsche Mittelstelle (VdM)", яка "допомагала" німецьким меншинам в Чехословаччини і Польщі, а насправді займалася збором інформації та ідео­логічною обробкою своїх членів. Організа­ційно ді­яльність VdM здій­снювалася через Німецьку Народну Раду, очолювану інженером Біглем. Німців у Карпатській Україні нараховувалося близько 9,5 тис. чоловік. Тут діяли осередки профашистської організації "Volksdeutsche". Німці мали свого представника і в соймі Карпатської України (інженер Антон-Ернест Ольдофреді). Після того, як у червні 1941 року Угорщина оголосила війну Радянському Союзу й разом з Німеччиною рушила на схід, місцеві німці також взяли участь у військових діях на східному фронті: чи як воїни угорської армії, чи, піз­ніше, як воїни спеціальних наборів, які проводили есесівці.

 

 

У міжвоєнні роки їх кількість сягала більше 100 тис. чоловік. Становище євреїв почало різко погіршуватися після 2 листопада 1938 року, тобто 1-го Віденського ар­бітражу, коли міста Ужгород, Мукачево й Берегово разом із переважно угорськими селами були віддані гортіївській Угорщині, де, як і в Німеччині, швидко ширився антисемітизм. У Карпатській Україні євреї почувалися безпечніше, ніж їх родичі і близькі в Угорщині. Уряд Волошина не прийняв жодних антиєврейських законів. Проте в середині березня 1939 року Карпатську Україну захопила Угорщина, де того ж року був прийнятий 2-й антиєврейський закон. І дарма місцеві євреї намагалися бути дуже лояльними до нової влади й масово записувати себе угорцями – це не допомогло. У серпні 1941 року угорці депортували з тодішнього Під­карпаття 8–10 тисяч євреїв, які майже всі були вбиті німцями під Кам’янець-По­ді­льським. Того ж року, 8 серпня, угорський парламент приймає 3-й, найбільш суворий, антиєврейський закон. Нарешті протягом квітня – травня 1944 року органи місцевої влади при допомозі жандармів і поліції зібрали в гетто і від­правили в табори смерті близько 100 тис. закарпат­ських єв­реїв. Один із членів колишньої пар­тії АЗС, радник регентського комісара Підкарпаття Юлій Марина доповідав шефові, що у зв’язку із виселенням єв­реїв кіль­кість дітей у школах зменшилася на 10212 чоловік і що це ви­кликає занепокоєння, бо доведеться зві­ль­няти вчителів (!). А що 10 тисяч нещасних дітей загинуть у концентраційних таборах – це, виявля­ється, не така вже й велика проблема. То, може, керівники сучасних єв­рейських ор­ганізацій спро­бували б спочатку скласти хоча б список палачів закарпатського єврейства, а вже потім вирішувати, чи Августин Во­лошин зраджував нині вже не існуючу Чехословаччину?

 

 

У 1919 році на базі чотирьох комітатів (Унг, Берег, Угоча і Мараморош) була створена автономна Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини. Розчленування Угорщини закріпив Тріанонський договір 1920 року. Як Угорщина, так і місцеві угорці завжди плекали надії на ревізію нових кордонів. Особливі надії в цьому керів­ництво Угорщини покладало на допомогу Німеччини, яка теж постраждала від мирних угод, укладених в Парижі. Тож і не дивно, що регент Угорщини Міклош Горті й німецький диктатор Адольф Гітлер дуже швидко знайшли спільну мову. У серпні 1936 року (!) Горті направив Гітлеру меморандум, в якому пише: "Ми далекі від того, щоб прискорювати війну, бо знаємо, чим ризикуємо. Одна програна війна стерла б Угорщину з карти. Але рано чи пізно катастрофа повинна статися, і до цього моменту нам всім необхідно підготуватися".

 

Фюреру по­стійно потрібно було стримувати свого союзника. Першим придбанням стала Карпат­ська Україна. Керівництво рейху використало цю невеличку територію як карту у великій геополітичній грі. Стосовно Угорщини це означало зробити її зобов’язаною фашистській Німеччині. 13 бе­­резня Гітлер доручив повідомити Гортія, що ні­ме­цькі війська вторгнуться в Чехію, а Угорщина протягом 24 годин матиме можливість розпочати наступ на Карпатську Україну. На це Горті склав гарячу подяку в листі до фюрера й відправив війська на захоплення українських територій. За Карпатською Україною послідувала Трансільванія. Горті не любив румунів. "Я знаю приблизно весь світ, – писав він Гітлеру, – але румуни – єдиний вид, який я зневажаю. Там усі крадуть, брешуть й обманюють; усіх можна купити; й протягом своєї короткої історії вони зрадили та обманули усіх своїх друзів і союзників". Тому приєднання Трансільванії, що належала до Румунії, у 1940 році надзвичайно припало Гортію до душі. (Одну з гір в Марамороші – нині на території Румунії – назвали в його честь піком Гортія).

 

Але за допомогу фашистів треба було платити. Коли навесні 1941 року Гітлер попросив Гортія пропустити німецькі війська в Югославію, з якою незадовго до того угорці уклали "вічний мир", регент Угорщини погодився і на віроломство. Зупинити моральне падіння Угорщини намагався прем’єр-міністр країни Пал Телекі, коли 3 квітня 1941 року покінчив життя самогубством. У передсмертній записці до Горті він написав: "Ми порушили обіцянку… стосовно вічного миру… Ми стали на бік мерзотників… Ми будемо мародерами, найпаскуднішою нацією…". Але моральному падінню ще не настав кінець, адже Гітлер вимагав від свого найвірнішого союзника більшого. І ось 26 червня 1941 року угорці оголосили війну Радянському Союзу, який перед тим, 20 березня, на знак добросусідських відносин передав угорцям 56 знамен часів Кошутової революції, які у свій час (1849 р.) захопила російська армія. Трагізм цього кроку полягав у тому, що десятки тисяч військовозобов’язаних закарпатців – угорців, українців, румунів, німців та інших – змуше­ні були воювати на боці фашистських військ, а українці – ще й проти своїх єдинокровних братів. У листопаді 1944 року радянське військове командування зібрало й відправило в трудові табори близько 15 тисяч військовозобов’язаних угорців віком від 18 до 50 років. Кілька тисяч із них так і не повернулися до­дому.

 

 

Стосовно Карпатської України потрібно говорити не про них, а про ставлення до неї Радянського Союзу. Керівництво останнього уважно стежило за подіями в Чехословаччині, адже у 1935 році між двома країнами був підписаний договір, який передбачав і військову взаємодопомогу. В Підкарпатській Русі діяла потужна комуністична організація, яка мала тісні контакти і з радянським керівництвом. Але тут діяли й українські організації, метою яких було об’­єднати всі українські землі в одній державі. Оскільки Підкарпатська Русь, а потім Карпатська Україна мала вже автономію, то українські кола розглядали її як можливий вихідний пункт об’єднання всіх українських земель. Це знали і в Москві. Недарма на XVIII з’їзді партії сам Сталін гостро критикував і висміяв цю ідею, сказавши, що приєднання Радянської України до Карпатської України виглядало б так, ніби слона приєднали до моськи.

 

Але попри це радянське керівництво було серйозно стурбовано українським національно-визвольним рухом. Після того, як Угорщина, з дозволу Німеччини, захопила Карпатську Україну, совєти заспокоїлися і зрозуміли, що Гітлер не має наміру створювати Українську державу. Падіння Карпатської України – це сигнал фюрера Сталі­ну на зближення двох тоталітарних режимів. 18 березня 1939 року радянський уряд в окремій ноті ще засудив розчленування Чехословаччини й окупацію Закарпатської України Угорщиною. Але далі два диктатори почали швидко зближатися й перетворилися на союзників. 23 серпня 1939 року в Москві підписано німецько-радянський договір про ненапад, а 28 вересня (після розчленування Поль­щі) фашистська Німеччина й комуністичний Радянський Союз укладають договір про дружбу (!) й пограничну угоду (ось хто в дійсності був колаборантом Гітлера). До нападу Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року останній справно виконував підписані угоди, допомагаючи фашистами захоплювати Європу… І ось 20 червня 1945 року Августину Волошину, заарештованому радянськими органам в Празі і доправленому в тюрму в Москву, висувається звинувачення: "… проводил враждебную деятельность против Советского Союза".

 

 

Відомий педагог, журналіст, церковний, культурний і громадсько-політичний діяч; моральний авторитет українського національного руху, автор понад 40 книг і бага­тьох тисяч статей; заможна людина і меценат. Перерахувати всі його посади й регалії майже неможливо. Як і всі, і він не безгрішний. У політиці десь наївний. На його плечі ліг тягар очолювати Карпатську Україну й приймати історичні рішення. Як християнин і людина європейського виховання і культури, він не сприймав комуністичну ідеологію і радянську владу. Волошин не­одноразово виступав проти руйнації церков (православних!) у СРСР, проти голодомору в Україні в 1930-х роках. Як голова уряду Карпатської України до останнього залишався найпалкішим прихильником Чехословацької держави. Відомо, що Гітлер розчленував Чехословаччину, змусивши лідера словаків Йозефа Тісо проголосити незалежність Словаччини. Це сталося перед обі­дом 14 березня 1939 року. Тільки після цього у пообідній час прем’єр А.Волошин відправив у Прагу телеграму. Він поінформував, що у зв’язку з проголошенням незалежності Словаччини Карпатська Україна не може надалі залишатися в складі Чехословацької федерації. Тому уряд проголосив незалежність краю. Волошин запевнив, що його уряд буде тримати якнайліпші стосунки з усіма країнами. Потім він подякував за двадцятирічну співпрацю, завдяки якій зросла самосвідомість людей і розвиток культури в краї. Законодавчо цей акт був оформлений наступного дня на засіданні сойму Карпатської України в Хусті. Августин Волошин кілька разів звертався до німецького керівництва як міжнародного арбітра, який гарантував недоторкан­ність кордонів Чехословаччини у Відні 2 листопада 1938 року, про захист від угорців, але даремно. Лише о 17.00 15 березня прийшло повідомлення не чинити опір угорським військам. Але, на відміну від чехів, словаків, а пізніше й угорців, які слухняно, без опору, здавали свої території, очільники Карпатської України, січовики перші не послухалися Гітлера. Вони виступили проти вимог найбільшого диктатора світової історії тоді, коли майже всі у Європі, в тому числі і Сталін, шукали з ним порозуміння. Вони перші зробили збройний опір фашизму, захищаючи маленьку Українську державу. Здається, саме це та українськість най­більше й турбує сьогодні "інтернаціона­лістів", і заради боротьби з нею вони готові фальсифікувати наше й своє минуле.