Замість Європи нелегальні мігранти згодні залишитися в Україні

Дорога до гуртожитку лежить через залізничний місток. Вхід у будівлю із двору. Із прес-секретарем Мукачівського прикордонного загону Едуардом Стеблюком, 30 років, піднімаємося на четвертий поверх. Саме тут тимчасово утримують жінок із дітьми, а також сім’ї мігрантів та біженців. Дерев’яні двері з шибкою замкнені зсередини. Відчиняє повновида білявка у формі прикордонника. Називається Аллою. Разом із колегою Вірою вони добу через дві чергують у притулку. Кажуть, що на поверсі живуть дев’ятеро нелегалів.

У кімнаті праворуч за столиком сидять Цен Тшюнь, 24 роки, та Лін Мейтін, 20 років. Китайських дівчат затримали у Чопі. Вони майструють із кольорового паперу іграшки й тихо перемовляються рідною мовою.

— Іще 2001-го китайців, котрі втікали з країни, при депортації розстрілювали, — розповідає Едуард Стеблюк. — Тепер тамтешня влада до цього ставиться ніби лояльніше.

На ліжку з-під ковдри виглядає смаглява африканка. Літіцію Баду, 28 років, із Гани також затримали у Чопі. Жінка намагалася перетнути кордон потягом.

Навпроти кімнати — кухня: довгий стіл, раковина, три білі електричні плити. Біля однієї з них 45-річна в`єтнамка Нгуен Ту Ганг помішує двома паличками цибулю у сковорідці. Дозволяє себе сфотографувати.

У кінці коридору в кріслах сидить родина з Іраку. 42-річний Ако Амін Азіз, 28-річна Далія Джаман Рауф та двоє дівчаток 12-річна Сан Ако Амін та 9-річна Саван Ако Амін приїхали з міста Слєман. Родина дивиться передачу на якомусь південноазійському телеканалі. До телевізора у притулку підключена супутникова антена, кожен може переглядати передачі рідною мовою. Поруч у кріслі в`яже светр в`єтнамка Нгуен Ким Ганг, 48 років. Глава іракської родини, у чорному светрі й спортивних штанах, ховає голову від фотокамери. Спілкуватися не надто охочий. Нелегали володіють трохи англійською, дівчата з Іраку щось щебечуть по-російськи. Усіх затримали 1 листопада у Рахові.

Ауріна заплатила 7 тисяч доларів, щоб потрапити на кордон

— Это мы в Москве немного выучили русский, — каже молодша Саван Ако ледь зрозумілою російською. — Мы там год и три месяца прожили. И здесь уже почти три месяца.

Спілкуємося російсько-англійською. Дівчата намагаються перекладати батькам. Далія Джаман Рауф із довгим чорним, зачесаним на потилицю, волоссям, у довгому білому з візерунками светрі.

— Швізен, Швізен, — Далія намагається пояснити, що хотіли потрапити до Швейцарії.

Розповідає, що до України приїхали через Сирію та Росію. У Москві жили на якійсь квартирі майже рік. У Іраку залишилася сестра Ако Аміна та батьки Далії.

— Мы хочем в Швейцарию. В Ирак — нет. Там нет дома. Мама говорит, что в Ирак нельзя. Там плохо. Война. Нас там в школу не пускали.

Ако Амін в Іраку викладав у школі фізику, Далія Джаман ніде не працювала. У Швейцарії вже три роки живе сестра Далії з чоловіком, котра й платила гроші провідникам. Скільки саме довелося віддати — іракці не повідомляють. Далія затиснула в кулачку купюри — 83 гривні. Це всі гроші, які залишилися.

Із кімнати виходить африканка Літіція Баду. Її голова вкрита жовтими шнурками та косичками. Розмовляє тільки англійською, російської не розуміє. Пояснює, що хотіла до Італії. У Гані працювала перукаркою, але за роботу не платили. Удома залишився чоловік із 7-річною дочкою та 8-річним сином. В Україну припливла пароплавом. Із Одеси її привезли до Ужгорода.

— Афріка — ноу, — сплескує руками. — Україна — єс.

Літіція каже, що готова залишитися в Україні — тільки не депортували б.

— За родиною не сумуватиму — чоловік із дітьми незабаром мають утекти з країни, — пояснює.

Для іноземців єдина можливість залишитися в Україні — домогтися статусу політичного біженця. Та чекати доведеться не один рік. Упродовж цього часу нелегалів переселять поверхом нижче.

Саме на третьому поверсі вже чотири роки живе 66-річна Ауріна Аврага Горміс із іракського Багдада. Жінка намагалася потрапити до Німеччини. В Україну приїхала з 40-річним сином Маджетом Аделем Руфаелем, невісткою Айда Абдель Масір Нісан та онуком Світом. Друге внуча народилося по дорозі на Закарпаття, в Чернігові. Коли нелегалів спіймали на кордоні з Угорщиною, іракці попросили політичного притулку. Три місяці тому невістка з дітьми втекла до Швейцарії.

У кімнаті іракців два ліжка, невеликий столик, три стільці. Ауріна — католичка. На стіні дві ікони. Вона каже, що кожного дня по кілька разів молиться, але в церкву не ходить — не має сили.

На тумбочці на двох цеглинах стоїть електроплитка.

— Суп гороховый сварила, — говорить ламаною російською Ауріна, відкриваючи каструлю. — Это там, в Багдаде. Через Хусейна моего сына-солдата убили, — виймає з шафи альбом і показує фото молодого хлопця. — Две дочки остались в Ираке, еще две — в Греции живут. Сын в Германии.

Ауріна розповідає, що заплатила $7 тис., щоб потрапити на кордон з Євросоюзом. Паспорт у неї забрали ще в Москві. Статусу політичного біженця чекає вдруге. Перший раз міграційна служба відмовила. Щомісяця отримує по 30 грн. Продукти привозить благодійна організація.

— Еще по 50 долларов дочка присылает с Греции, каждый месяц, — додає. — Нас сюда мафия привезла, — показує рукою, що більше не скаже жодного слова.

Торік затримали 4400 мігрантів

На Закарпатті діють 19 прикордонних пунктів пропуску і 30 застав, на яких у 2006 році затримали 4400 нелегалів.
— На пунктах пропуску Чопського прикордонного загону утікачів найбільше — там прямий вихід на Словаччину та Угорщину, — розповідає прес-секретар Мукачівського прикордонного загону Едуард Стеблюк. — Найбільше мігрантів з Індії, Молдови, Китаю, Пакистану та Чечні.
Азійці втікають переважно до Німеччини, Голландії та Італії. Без посередників до Євросоюзу пробираються тільки молдавани.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати