На Закарпатті мало сіл, про які так і хочеться сказати шевченковими рядками: "неначе писанка село"...

Їхати у ці краї з Ужгорода 160 кілометрів, але дорога важка, звивис­та. Проте поїздка того варта; я збиралася з три місяці, аби вирушити на Рахівщину й на власні очі побачити ту унікальну громаду, яка, вочевидь, як ніде більше в Україні здатна згуртуватися заради вирішення власних проблем.

Село на межі двох районів

Перше, що впадає в очі в Білій Церкві, а вірніше відчувається всім тілом – це хороша дорога. Якщо ледь не до Солотвина на одному метрі шляху десятки вибоїн, то в Бісеріці Албі напрочуд гладко. Дорога ж веде до великої кам’яної білої церкви, але, як розказує голова села Юрій Бєріндє, свою назву населений пункт отримав не від неї. "Колись давно, як повідували старожили, люди їздили за сіллю в Солотвино на возах. Аби в далеку дорогу з вантажем не повертатися окремо, домовлялися зустрічатися поблизу білої церкви (навколо якої й розрослося село) й там чекати один одного. Невеличкий храм, вибілений вапном, стояв на березі Тиси й слугував нашим предкам до того часу, поки під час чергового паводка його не знесли хвилі повноводної Тиси. Ми відбудували нову церву, велику, кам’яну, і також фарбуємо її набіло", – розказує сільський голова і додає: мовляв, перша документальна згадка про Білу Церкву датується 1373 роком.
Нині в Білій Церкві живуть 3 тисячі людей, 99 % – етнічні румуни, решта – українці, росіяни, вірмени. Останні, потрапляючи в село (зазвичай одружуються, виходять заміж), буквально за два-три роки досконало вивчають чужу мову. "Але це не означає, що української наші мешканці взагалі не знають, навпаки, вчать, бо цього вимагає життя, – розповідає сільський голова. – Немає тієї проблеми, як в угор­ськомовних населених пунктах, коли навіть поступаючи до вузів молодь українською майже не спілкується. Тепер діти сучасні, вивчають мову в садочках, з першого класу, чимало й телебачення дає, а завдяки мультфільмам і загалом її швидко схоплюють...".

І хоча за національним складом жителі села практично єдина меншина, та за релігійними поглядами дуже різняться. Приблизно третина громади – греко-католики, найменша частина – православні, ще чимало прихильників нових релігійних течій. Проте приналежність до різних конфесій не особливо розділяє мешканців, навіть навпаки: конфліктів, як самі вони кажуть, не виникає, молитовних залів та церков на всіх вистачає, для православних навіть зараз новий храм зводять. А під час релігійних свят жителі ходять одні до одних у гості, вітаються та разом відзначають.

Самі люди розказують, що з давніх-давен білоцерківці виїжджають на заробітки за кордон: на початку минулого століття всі чоловіки з села подалися до Бельгії чи Франції, де статки заробляли важким трудом на вугіль­них шахтах. До, під час та після Першої світової війни далекий закордон став недоступним, тому жителі села шукали роботу переважно в Угорщині чи Румунії. Після Другої світової війни в тому числі завдяки золотим рукам білоцерківців відбудовувалися райони Центральної Росії.

Та й зараз чимало жителів саме там на заробітках, а ще – в Чехії та Італії. І нині сільчани практично всі – будівельники, 90 % сильної статі цим на життя й заробляють. "Як почалися євроремонти, то буквально за півроку-рік наші чоловіки стали такими майстрами, що їх і в Києві цінують, і в Москву запрошують, всюди треба таких спеціалістів", – розказує білоцерківчанка Марія, в якої і чоловік, і син на заробітках по закордонню. Жінка тішиться, поважна професія передається від батька до сина. Ось тільки бачить рідних доволі рідко – лише на великі свята приїжджають…

Усім селом – на толоку

А "толока" – давня традиція білоцерківців. Оскільки все село – будівельники, то раніше, кажуть місцеві жителі, ніхто не наймав бригади для того, аби побудувати хату. Родина готувала щити, камінь, цемент та інші матеріали, а потім оголошували толоку. "Вибирали один день, зазвичай неділю, збиралися дуже рано, десь о 3-ій годині, й перед тим як іти до церкви, встигали зробити фундамент. А його ще собі треба уявити: в середньому півтора метра висоти, десь 15 на 20, і це сто чоловік за чотири години без бетономішалки, вручну, заливали", – розповідає місцевий житель, депутат сільської ради Василь Мойш.
"А ще голубців на всю ту кількість людей накрутити – ото була робота", – пригадує завіду­вач­ка сільською бібліотекою та музеєм Ганна Кікінєжді й зітхає, мовляв, то були файні часи, тепер мало хто будується…
Проте голова села розказує, традицію "толоки", або румунською "клаки", почали застосовувати для вирішення проблем усієї громади. Виникла, приміром, проблема, збираються люди цілою вулицею, обговорюють, пропонують шляхи вирішення. Причому не менше ніж 90 % жителів повинні взяти участь в дискусії. Якщо щось разом починають робити, то з кожної господи має прийти бодай одна людина – такий сільський, хоч і не писаний, але закон. Якщо є на вулиці пенсіонери, старі чи немічні люди, то їм спільно допомагають. На початку 90-их років минулого століття вся чоловіча половина села отак зібралася на будівництво перону. "Саме громадою побудували близько 150 метрів, бо нам пообіцяли, що курсуватиме через село потяг і робитиме у нас зупинку. Проте поїзд так і не зупинився", – жартує голова.

Кілька років тому село зій­шлося, аби вирішити питання браку приміщень для середньої школи. Діти вчилися у дві зміни, і це створювало чималі незручності. Аби вирішити проблему, придумали: у сільському Будинку культури переобладнали кілька приміщень під класи. Щодня десятки білоцерківців сходилися гуртом і займалися перебудовою. Будматеріали купувала сільрада, але принаймні робота була безкоштовна, завдяки чому вдалося зекономити значні бюджетні кошти.
А далі потрохи-потрохи та й за благоустрій взялися: за власний кошт дороги сільські будують, причому не з

асфальту, а з бетону: сільрада дає матеріал, люди самі все роблять. Таким чином за рік укладають до тися­чі квадратних метрів, до речі, обходяться вони приблизно в 40 тисяч гривень, у той час як ас­фаль­тування таких же обсягів коштувало б удвічі більше.

Так само толокою за кошти громади відремонтували дитячий садочок у селі, опісля встановили вуличне освітлення, центральну трасу увінчали гарними ліхтарями.
Мегапроекти – сільськими силами

Востаннє білоцерківці на толоку збиралися для того, щоб стадіон у селі відбудувати (як для села – мегапроект). Два роки тривала реконструкція, в основному великі та копіткі роботи. Останній "марш-кидок" зробили перед Великоднем. Щодня протягом двох тижнів ні на хвильку не покладаючи рук по 20-30 білоцерківців трудилися на об’єкті: хто доріжки бетонував, хто зварювальними роботами займався, жінки парапети фарбували. Як результат – сучасне футбольне поле, засіяне травою, закрита трибуна на 300-400 чоловік, роздягальні, 11 душових. "Бюджету немає, але попри це ми дуже хотіли відновити стадіон, – розповідає Юрій Бєріндє. – Чому? Тому що зазвичай у перший же день Вели­код­ня після освячення пасок усі люди збираються на стадіоні й влаштовують сільські ігрища. Варимо бограч та крутимо голубці, діти в цей час грають у футбол та змагаються в різних видах спорту, до них нерідко й ветерани приєднуються, згадують, як то м’яча ганяти… Масові гуляння тривають зазвичай до ночі. І хоч мені не раз інші голови сіл "закидують", що, мовляв, комуністичні традиції підтримую, я їм апелюю: то й нехай, але це краще, ніж по барах сидіти".

У реконструкцію стадіону в Білій Церкві вклали близько 500 тисяч гривень, гроші виручили з продажу земельної ділянки. Певну суму будівельникам село боргує. Але на рахунках  сільради понад півмільйона, і сіль­ський голова сподівається, що вже незабаром з усіма кредиторами вдасться розрахуватися.

Ще один проект, який цього року в Білій Церкві хочуть реалі­зувати, – це реконструкція дитячого садочка. Розробили проект, подали на затвердження ПРООН, виграли грант на 10 тисяч доларів США. Ще стільки ж обіцяє додати селу райбюджет, решту виділить сільрада. Уже підготували кошторисну документацію, провели експертизу й оголосили тендер. З 1 черв­ня, коли діти підуть на кані­кули, будівлю садочка планують доповнити ще одним поверхом, встановити нову покрівлю. "Бажаючих відвідувати дошкільний заклад дуже багато, зараз тут понад 50 діток у двох групах, хоча має бути по 18 в кожній. Село росте, мусимо й ми розвиватися", – каже Юрій Юрійович.

І сам Юрій Бєріндє, і білоцерківці, і депутати ще довго мені розповідали про рідне село: про створену тут ще в 2002-му філію бібліотеки Байя-Маре і про унікальні румуномовні видання в ній; про те, як організовували сільський музей і збирали до нього експонати; про те, як відкрилися кордони й кинулися європейці скуповувати за безцінь унікальні витвори людських рук – рушники, ліжники, домоткані шедеври; про те, як наготувати голубців на весілля в 500 осіб, які ще й нині традиційно справляють у румунських селах, і з яким стартовим капіталом починають життя молодята. Розказували мешканці села мені й про те, що працюють над історією Білої Церкви, про румунів у складі Сойму Карпатської України, про вихідця з Білої Церкви, який написав гімн Румунії. Насамкінець, як уже вирушала з села до Ужгорода, один із моїх місцевих гідів Іван запитав:

– А ви знаєте, що  Юрій Юрі­йович уже четвертий термін поспіль головує в Білій Церкві? 

– Та ні, – кажу, – не хвалився.

– Бо він така людина. Але скажу вам напевне, що якщо вирішить піти й на п’ятий термін, то його знов оберуть. Бо то справді голова – і ґаздувати вміє, і береться, і постійно думає над тим, як краще зробити. Наше село далеко не найбільше і не найбагатше в районі, але робить для своєї громади чи не найбільше. До речі, і єдина Білоцерків­ська сільрада в районі має службовий автомобіль, погодьтеся, це таки змушує замислитися…".

P. S. Того дня я назбирала чимало матеріалів, як дасть Бог здоров’я, про все з часом розкажу на сторінках газет. Почула й про проблеми, й про гаразди, але найсвітліші враження – саме про Білу Церкву. І що би не говорили самі представники румун­ської нацменшини про збереження та примноження своїх національно-культурних тради­цій, як на мене, найкраще вони зберігаються саме тут, у маленькому селі на березі норовливої Тиси – там, де румунським духом сповнені книги єдиної в Закарпатті румунської бібліотеки, і порцелянові ляльки в національному вбранні, і виткані яскравими нитками ліжники, і там, де попри супротив усе ще роками не зникає бажання голови села придбати під сільський музей найстарішу дерев’яну хату, котра ще дише старовинним румунським життям…

Теги: село, Біла Церква

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати