Марія Гливка: "Вчителі були будителями національної самосвідомості закарпатців..."

Якщо туди манять ще й фотознімки, які зафіксували неповторність золотої пори життя. З 1937 року береже таку в домашньому фотоальбомі ветеран освітянської ниви, пенсіонерка Марія Гливка з Великого Березного. Унікальність світлини і в історичних обставинах її появи: виявляється, ще у довоєнний час у селищі діяли дитсадки, де виховувалися хлопчики й дівчатка працюючих батьків. До того ж,  крізь сімдесят років на нас дивляться очі багатьох земляків, які уславили отчий край освіченістю, трудом, творчістю, непересічною громадянською позицією. Але про все це - з перших вуст.

- Маріє Іванівно, невже у ті роки  зверталася увага на дошкільне виховання дітей? Бо звично твердилося, що довоєнний період у житті краю був безпросвітним.

- Звичайно, такої розгалуженої мережі освітніх закладів як сьогодні, тоді не було. І все ж факт залишається фактом: у Великому Березному наприкінці тридцятих років працювали два дошкільні виховні заклади, які називалися захоронками. Їх відвідували діти з родин, у яких батьки наймалися на роботу, не задовільняючись лише веденням приватного господарства. Окрім деяких державних служб (пошта, залізниця та ін.), неважко було влаштуватися на роботу до підприємців. У Великому Березному активно займалися приватним бізнесом євреї, котрі мали кондитерські та різні харчові цехи, випускали солодкі напої, розвивали торговельну мережу. А тому серед жителів селища знайшлося немало таких, які віддали перевагу грошовим заробіткам. До речі, суто психологічний бар’єр стримував від такого рішення більшість селян, які вважали себе газдами і не бажали найматися на постійну роботу.

Мій батько завжди мав передові погляди, про що свідчить його належність до Січовицького руху, за які постраждав у молоді роки. Як і багатьох інших дітей селища, мене віддали на виховання у захоронку. Тут учителька проводила з нами різні заняття. Причому, перевага віддавалася не знайомству з азами наук, а з правилами етикету та світської поведінки. На все життя запам’ятала, наприклад, як годиться поводитися за обіднім столом, у якій руці тримати ложку, виделку, ніж. Нас готували культурно і чемно поводитися у громадських закладах, на світських подіях.

Хочу підкреслити, що у тодішніх дитсадках малюків не годували, харчі доводилося брати з дому. Але споживати їжу правильно, з належним усвідомленням процесу вчили постійно. Велика увага зверталася на вироблення навичок спілкування, поважного ставлення до   людей похилого віку, співчуття до недужих і слабких. Можу сказати, що у дошкільному закладі нас готували рости людяними, моральними, працьовитими. Ми навчалися малювати, ліпити з пластиліну, виконувати деяку домашню роботу.  Гадаю,  цього бракує нинішнім закладам, які виховують малюків.

- Бачу, Ви дуже дорожите фотознімком. Тому, що бачите себе на ньому безтурботною дівчинкою, чи і з якихось інших міркувань?

- Що ж, у мої роки дуже багато важать спогади, особливо, якщо вони світлі і радісні. Знаю, дитинство дарує такі спомини більшості людей, адже достатньо бути юним, енергійним, сповненим надій, щоб світ здавався приязним і вартим завоювання. Напевно, це не написано на обличчях діток, бо сам факт фотографування налаштував їх на серйозний подив і деяку зніяковілість. Ось, я стою перед учителькою у білому платтячку з бантиком на волоссі, трохи насуплена через важливість моменту. Але погляд у мене впевнений, сповнений віри. Хіба може не хвилювати на схилі літ така світлина? Якщо уважно приглянетеся, побачите, що діточки одягнуті пристойно, не у якесь дрантя. Причому, увесь чималенький гурт нагадує паненят. А зауважу, що у селищі діяв ще один дошкільний заклад,  у нижньому кінці. Там теж проводили дні такі ж малята, як і в нашому.

Дорогим є цей фотознімок ще й з інших причин. На ньому зняті у дитячому віці друзі, які були близькими для мене усе життя. Я згадаю лише кілька імен, аби довести, що йдеться про непересічні особистості нашого селища. Другий праворуч учительки – Рудольф Базель, третій ліворуч – Василь Тиболт. Тут стоять Юрій Ковтан, Іван Лацанич, Василь Гунтей, Марія Березанич, Іван Данилик, Михайло Майдич, Ганна Лацанич.   Отже, йдеться про майбутню освітянську еліту нашого гірського краю, про творчу і обдаровану інтелігенцію. Адже Василь Тиболт, приміром, заслуговує вдячної пам’яті земляків за проведені роки у сталінських таборах, за виховання талановитої плеяди музикантів, зрештою, за створення осередку духовного життя великоберезнян – церковно-просвітницького хору. Кожен виступ цього співочого колективу – це і "осаннна" його  його організаторові. А хіба мало гідних незабутньої шани справ у Рудольфа Базеля, який до останку уболівав за процвітання освіти на Великоберезнянщині? Такі штрихи упевнено додаються і до портертів інших "пероснажів" світлини.

Хочу лишень підкреслити, що життєдайним джерелом формування пізніших життєвих позицій хлопчиків і дівчаток стало і їхнє дошкільне виховання, яке ставило за мету пришеплення кращих моральних та духовних рис юні.

- Більшість згаданих Вами дитячих друзів стали у дорослому житті освітянами. Чому саме ця професія так приваблювала тоді  обдаровану молодь гірського краю?

- Це правда, учителі були дуже шанованими людьми. Вони намагалися бути взірцями  порядності, вихованості, інтелігентності. До тогож, їх навіть на той час було у нашому  селищі багато, адже працювала народна школа та горожанка. Отже, молоді було на кого рівнятися, кого ставити собі за приклад у виборі професії. Бо медицина обмежувалася одним-двома лікарями та повитухою. Тому якщо говоримо, про еліту інтелігенції довоєнного Великого Березного, то передусім йдеться про вчителів, які сіяли "розумне, добре і вічне" не лише у школі серед учнів, а й серед громадськості, навіть у особистому побуті.

Важливим аргументом для обрання педагогічного фаху була й можливість здобути його в Ужгороді, у знаменитій вчительській семінарії. Закінчувати освіту у Братиславі, Празі, Відні чи пізніше в Угорщині  небагатим нашим краянам було не по кишені. Хоча здібні студенти мали можливість підтримуватися фінансово державою, але навчатися далеко від домівки завжди накладніше. Через цю обставину Великоберезнянщина дала чудових педагогів усьому Закарпаттю. Саме вони стали соратниками Августина Волошина та помітними творчими особистостями,  достатньо згадати прізвища Рогач, Лацанич, Ревай, Івановчик, Шелепець, аби упевнитися у уцьому. До речі, моє дівоче прізвище також Івановчик. Темою окремого досдіження могли б стати учительські династії Великоберезнянщини. Цікаві сторінки пишуться сьогоднішініми їх представниками.

Я з дитинства також мріяла стати учителькою. Тому не вагалася у виборі професії, закінчила математичний факультет Ужгородського державного університету. Усе життя викладала "королеву наук" у середній школі рідного селища. Дуже щаслива,  що багато моїх учнів стали ученими, гарними фахівцями і просто чудовими людьми.

Хочу підкреслити, що освітяни були активними діячами товариства "Просвіта", вели помітну культурницьку роботу серед населення. Наприклад, селянам видавалося безкоштовне насіння для урізноманітнення ведення особистих господарств, часописи повідомляли про боротьбу з хворобами рослин і тварин, давали різноманітні поради, як ефективніше використати неродючі гірські грунти. Можу сказати, що поширення таких знань і сьогодні було б актуальне для горян.

А ще вчителі були будителями національної самосвідомості закарпатців. Зібрання січовиків, проведення маніфестацій у центрі Великого Березного – результат їх громадської позиції і діяльності. Хоча була ще маленькою, але запам’ятала, з яким захватом слухали жителі Великого Березного промови ораторів, як  передавали з рук до рук книги, брошури, часописи. Мій батько брав мене на такі події, бо сам приєднався до Січовицького руху. Коли почалися переслідування активістів прогресивної організації, подався через перевал до Радянського Союзу, де був схоплений і запроторений за грати. У Великому Березному   проукраїнські настрої захопили майже усю освічену молодь. Причому, усе діялося на засадах ентузіазму, добровільного пориву. З сумом дивлюся по телевізору  на мітинги, що збирають людей за гроші. Хіба продажністю можна вибороти щось путяще для долі держави, нації та й для себе самого?!

 - А як святкували великоберезняни  релігійні празники чи визначні події у часи Вашого дитинства?

 - Знаєте, якщо говорять, шо сьогодні живеться легше і благополучніше, то правдивим є лише матеріальний бік справи. У часи мого дитинства Великдень, наприклад,  підносив душі людей увись до Бога, до духовної досконалості. Я не пам’ятаю нетверезих на вулицях, шумних гостювань. Інтелігенція готувала вистави, концерти, виставки, які мимоволі налаштовували душі на врочисте і піднесене. 

Променади вулицями селища здійснювали всі у святковому одязі, з добрими і усміхненими обличчями.  А вбрання до події мали навіть найбідніші. Бо хочу підкреслити,  що за часів буржуазної Чехословаччини також існувала традиція надання гуманітарної допомоги. Діяли  спеціальні пункти у селищі, які під керівництвом тодішньої мерії займалися розподілом одягу чи харчів між бідними та  сиротами. До речі, милосердя було необхідним атрибутом підготовки до свята для кожної більш-менш забезпеченої людини.  До цього закликали у церкві, про це говорили лектори-просвітяни, на цьому акцентували увагу газети та часописи.

Тому ширенги вірників з великодними кошиками біля церкви були наздзвичайно гарним видовищем. Не те, що сьогодні деякі політичні лідери держави, маскуючись під народ,  освячують пасхи, не поклавши до кошика навіть звичайної хлібини, а якусь пляшку та коробку цукерок.  Будь-яка церемонія, а тим паче релігійна, має відправлятися згідно традиції та узаконених часом звичаїв. І якщо сприймати це як дрібницю, то і у більшому  не досягнемо досконалості. 

 - Ви живете у будинку одна. Напевно, окрім відвідин доньок та онуків, Ваші дні зігріваються переважно приємними споминами?  

 - Я живу не одна. Зі мною, ось подивіться, Матінка Божа, якій щодня молюся. Їй розповідаю про всі свої тривоги, радощі, негаразди. Порадила б усім літнім людям знаходити розраду у духовності, яка позбавляє самотності, не дозволяє впадати у відчай навіть у найважчі хвилини.

Але готуватися до старості потрібно з молодих і навіть з дитячих років. З радістю спостергіаю, як відроджуються у нашому селищі давні, але певного часу призабуті традиції, як Перша Сповідь та Перше Причастя, відвідання недільних Літургій у храмах. Звичайно, у релігійному вихованні дітей головна роль належить батькам. Так було і за часів мого дитинства.

Звичайно, спомини також є часткою коротання днів, довгих вечорів. Я щаслива, що вони не потьмарюють віри у добре і людяне. У моєму дитинстві та юності були втрати, труднощі, незгоди, але не вмирала надія щодо їх скороминущості.

- Отже, дитинство – це не лише безтурботність, а й закладання моральних, духовних та інших начал у душі людини?

- Безперечно, адже на це наголошують останнім часом і психологи. Тому дарувати дітям казку потрібно не лише розповідями та читанням, але й вчинками, прикладом власного життя. У казці завжди перемагає добро,  і так має статися і з нашим сприйняттям навколишнього світу та людей. Навіть, якщо доведеться побороти зло і темряву. Це вкрай актуально для нашого меркантильного і раціонального сьогодення.

Теги: учитель, педагог, інтелігенція,

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати