Сумна мелодія веселої трембіти

Ніде, лиш тут побачиш село, що біліє гунями, біля срібних водоспадів скриплять млини, на повну силу працюють валила — такі собі мудрі дідівські пральні машини. До всього зачуєш, як з верха на верх зазивно забринить протяжний голос трембіти.

Цей народний музичний інструмент, що нагадує довгу дерев'яну трубу, для 71-річного Федора Тарахонича з Репинного став нерозлучним супутником ще з дітвацьких літ.

— Федоре Васильовичу, любо співається: " У трембітоньку заграю, загуду, з своїм милим рідним краєм розмову поведу..." А чи кожному під силу трембітання?

— Нелегке це діло. Треба мати силу. Та й того мало. Плечисті хлопці не раз хвацько хапають від мене трембіту і до посиніння дують, викликаючи лиш сміх, бо звуки — ніщо інше як рикання. І вівчарі нині не беруть трембіти в полонини, бо не знають трембітати.

— Та в чому тоді загадка трембітання, якщо не секрет?

— В мелодії. З цього приводу розкажу правдиву притчу, що сталася у наших синіх горах. Давним-давно. Якось у хащі злодії напали на отару і заяли вівці, а вівчаря прив'язали до бука. Вівчар попросив останньої волі. Каже: "Дайте мені ту ворінку, що лежить біля колиби". То була трембіта. Нею заграв таку мелодію: "Татуню, татуню, бери на себе гуню та й тоту тайстринку, що висить на клинку, татари від ня вівці забрали, а мене молодого до бука прив'язали". Сумна вістка долетіла до села. Всі люди кинулися у гори на поміч і врятували вівчаря та відбили свою отару...

— Значить, голос трембіти — це сигнал тривоги...

— Так-так. Коли горе — кличе в гори. Знаєте, чому в нас одне урочище називають Цапова Кичера? Колись у цьому місці теж бандюги напали на худобу і зарізали цапа. Доки його смажили, скотар встиг сумно засурмити. Допомога блискавкою наспіла. Хоч, скажу, можна і весело трембітати. Повірте, вівці добре розуміють звуки — нівроку як розпасуться за красної мелодії.

— А хто вас так файно навчив грати на цій мудрій штуці?

— Няньо Василь, який аж до смерті вівчарив. Я ще був тоді дітваком, коли мені сказав: "Вчися, бо будеш не лише легінем, а й ґаздою". Я йому дуже вдячний, бо трембіта стала мені у великій пригоді. Найперше, я із-за неї намандрувався по білому світу.

— Та якими дорогами гастролювали?

— Безліч раз путь лягав в Ужгород, Мукачево, а ще в Івано-Франківськ, Львів, Славутич, Москву, Словаччину, Чехію, Румунію, Угорщину... Лиш у Києві за 20 разів бував. Я вже старий на пам'ять, все нараз не пригадаю. Але й тепер ще мене кличуть у далекі дороги. Де не піду, там мене пізнають. Кого-кого, а мене за рукав тягнуть і просять, щоб сяк і так сфоткатися. Я не так втомлююся, коли дую, як позую.

— Відзнаки маєте?

— Грамот — хоч нашу річку Ріку ними гати. Начальство хвалить, а жона Марія вадиться: "Ліпше б ти, чоловіче, гроші до хижі приніс на хліб". Хворіє неборачка, мушу сам на обійсті ковпотити. Ми, синку, як ягідки з бабою пристигаємо.

— Чув я, що ви не лиш трембітаєте, але й чините рідкісний музичний інструмент.

— То правда. Мої трембіти є у великих містах — Києві, Москві та інде. І для челяді я много зробив. Брав за них по 30-50 рублів, а частіше ягнятко взамін якийсь вівчар принесе.

— А не поскупитися на розповідь про те, як майструється диво наших днів...

— Скупий лиш той, хто совість втратив. Я звик душу людям відкривати. Добрих два тижні треба посидіти, щоб трембіту зробити. Робиться вона з смереки, яку колють навпіл. Тоді спеціальним різцем дві половинки довбають. Чим глибше, тим вони легші. Потім їх треба файно, з місяць, на сонцю просушити, щоб звуки мелодійно вимовлялися. З'єднуються половинки якісно просушеними обручками з молодого ясеня. А пищик із бознику. Він серце велике має, та й не колеться. Із цієї рослини відмінні й дудочки. (67-річна дружина Марія з ліжка підказує: "І ціпки для кросен".).

— Смерек у нас повно, а трембіт мало...

— Із любої не зробиш трембіту. Треба ногам добре дати знати, щоб найти підходящу. Найперше — скалисту, щоб була колючою, в яку грім вдарив. Та одна обов'язкова вимога — аби без жодного сучка.

— Стандарт щодо розміру панує для трембіти?

— Чим довша — тим має більший звук. Як правило, довжина сягає від 2,70 до 3 метрів.

— Нещодавно на районному святі молоді в Келечині помітив, як ви перед виступом полоскали трембіту в потіку...

— Це для того, щоб голос мала. Якщо трембіта суха, то пуста, як бочка. А ліпше її мочити у жентиці, як колись робили вівчарі.

— А чому у вас часто настрій міняться за нашої розмови?

— Радісно мені стало на душі, що зайшли в гості і повели розмову про трембіту. А жаль впадається із-за того, що потомки забувають за дідів-прадідів. Онука Федю навчив грати на гуслях, які теж сам зробив. Але чим вищим він стає, тим у нього меншає апетит до старовинних мелодій. Правда, недавно мене обрадувала наша сільська вчителька. Приходила із запрошенням до школи, щоб я затрембітав перед учнями.

— А куди це ви збираєтеся під вечір?

— Маю у лісі рибник. Він нині як музей, бо в річках струмом винищили всю рибину. Йду сокотити, щоб хтось хлорки не висипав у воду. Світ тепер всякий: у кого в серці — добро, а в кого на душі — зло.

— Наостанок: заспівайте вівчарську пісню, будь ласка!

Федір Васильович, наче цього чекав, далеко не старечим голосом затягнув: "Та нажену вівці попасти у зворину, а сам піду погуляти на єдну годину".

Дружина дорікнула: "Дивись, Федоре, щоб пішов на рибник, а не десь инде..."

Уривок з книжки Василя Пилипчинця "Родзинки глибинки (репортаж з отчого краю)"

Теги: трембіта, гуня, вівчар,

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати