Віктор Динник:" Малюю багато: портрети сучасників, неповторні краєвиди Карпат, але найкращу свою картину ще не вистраждав..."

Саме тут Віктор Якович працював, виплековував свій талант майстра пензля, тут, у гірській, неповторній за красою Стужиці мешкає.

З ним, Заслуженим майстром народної творчості України, наша розмова.
Свій діалог з художником прагнув розпочати традиційно і не з того, що спонукало до творчості, а із запитального: хто ж побачив у юній особі отой беззаперечний дар Божий, допоміг твердо й назавжди стати на мистецьку стежку і вже йти нею усім своїм життям.

А Віктор Якович наче прочитав мої наміри. Бо одразу ж вступив у розмову.

-Перші несміливі бажання взятися за олівець, а відтак і пензлі визріли, коли повоєнним школярем став залюблено приглядатися до натхненних поривів рідної й любої людини – батька. Він хоча і вчителював у Драгівській середній школі, що на Хустщині, після закінчення Ужгородського педагогічного інституту в 1957 році, все ж одним із основних своїх покликань вважав малярство. Був напрочуд здібним графіком, встигав за якихось десять хвлин вималювати портрет будь-кого, і так майстерно, наче це схоплено об’єктивом фотоапарата. Споглядав за рухом правиці Якова Федоровича, як його шанобливо величали односельці, та й собі запалився бажанням малювати. А було це у далекі сорокові на Київщині, у селі Карапеші.

Батьківська порада-наука і стала для мене отим яскравим спалахом любові до творчості, котра горить – не згасає. І кличе до щоденної роботи...

-Хотілося б , Вікторе Яковичу, дещо докладніше про своє дитинство, юнацькі роки. Адже з ваших слів виходить, що і столична область України, і Закарпаття- Стужиця однаково серцю любі. Хоча витоки творчості все ж, мабуть, звідти, з центру, із столичних країв.

-Народився 13 жовтня 1944 року в селі Карапиші на Київщині. Саме у ці десь часи воїни Радянської Армії, добровольці закарпатські із чехословацького корпусу Людвіка Свободи, партизанські загони Ковпака та Русина, здолавши Карпатський хребет, розпочинали свою європейську визвольну місію, повністю вигнавши фашистів із Великоберезнянщини та Закарпаття.

У рідному селі скінчив десятирічку, водночас заочно, на пропозицію батька, ще й школу народної творчості у Москві. Відтак були Львівське пожежно-технічне училище, Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут, кафедра архітектури. Цілих десять літ займався охороною важливих державних об’єктів на території Росії. А у восьмидесятих тепер уже минулого століття отримав направлення на Закарпаття. Працював заступником начальника відділу пожежної охорони області. У званні підполковника у 1986 році вийшов на пенсію.

Разом із дружиною. Євою вирішили податися у Карпати – Бескиди, до Стужиці. Саме тут мешкали її батьки. Виховали троє дітей. Найстарша Вікторія проживає із сім’єю на Дніпропетровщині, син Тарас – пенсіонер МВС, облаштувався в обласному центрі, а найменший двадцятидворічний Олексій закінчує Ужгородський художній інститут імені Ерделі. Радий до сльозин, що найменша моя кровинка продовжує благородну справу діда й мою. Закоханий у різьбу по дереву, живопис. До слова, Олексій ще й гарно співає, не раз представляв рідну Стужицю на районній сцені. А от в Ужгороді створив і очолив популярний пісенний гурт "Саламандра".

Така ось моя юність. Та й усе життя. Де б не кидала доля, не полишав мольберта. Малював, писав портрети людей, природи. І їздив-мандрував країнами-світами...

-Що найбільше до душі із художнього вашого ремесла?

- Знаєте, окрім батька, моїм добрим вчителем був професор, народний художник Росії Микола Овчинніком, котрий малював у рєпінському реалістичному стилі із постійним використанням техніки мастехіна. У своїй творчості люблю користуватися цією формою художньо-мистецького образного висловлювання.

А ще закоханий у індивідуальну портретну графіку, сюжетний живопис. Вдячний долі, що довелося малювати як знаних особистостей, так і простих трударів-горян. Велике задоволення мав від зустрічей із співачкою Людмилою Зикіною, космонавтом Андріаном Ніколаєвим, академіком Ігорем Курчатовим, закарпатськими генералами Ернестом Улинцем та Володимиром Бодаком, дідом Митричаком із Стужиці.
Залюбки вимальовую гірські пейзажі, краєвиди, старі сільські раритети.
Не у похвалу собі, але скажу: нема такого села на Закарпатті, де б не побував і не привіз звідтіля художнє полотно.

Особлива моя любов – прадавні церкви та храми. Вдалося зберегти в полотнах для поколінь історичні церкви в селах Стеблівка та Сокирниця на Хустщині, с. Бистра на Свалявщині, великоберезнянські святині також предмет мого художнього дослідження.

-Ваші картини, Вікторе Яковичу, безперечно талановиті, ексклюзивні, кличуть до роздумів, хвилювань, конкретних дій. Але вони ефектні, емоційні, коли з ними знайомлять широке коло глядачів та шанувальників художнього малярства.

-Мої картини знані не лишень вдома, на Закарпатті  й в Україні. Вони експонуються у музеях російських міст – Чебоксарах, Казані, є у приватних колекція США, Канади, Аргентини, Австралії, Словаччини, Угорщини, Чорногорії, Польщі, Чехії.

Пам’ятною для мене була виставка полотен у Великому Березному ( 2006 р. ). Добрим словом презентував її голова районної ради Василь Канюк.
Мав виставки в Ужгороді, ювілейну, з нагоди 65-річчя від Дня народження – у Києві, 2 квітня 2008 року, сусідніх словацьких Кошицях, Михайловцях...

Беручи участь у різних міжнародних пленерах в Ужгороді, Польщі, Чорногорії, чимало моїх картин довелося на прохання поціновувачів або продати, або ж подарувати тамтешнім музеям.
Безмежно радий, що  сотні, десятки сотень моїх полотен прикрашають індивідуальні колекції меценатів, визначних політичних та громадських діячів, просто любителів художньох творчості.

-Ваше сприйняття закарпатської школи малярства.

-Дуже поціновую художних геніїв Срібної Землі, краю, котрий став рідним. Милуюся полотнами Золтана Шолтиса, Василя Бурча, Михайла Сапатюка, Йосипа Бокшая, Івана Ілька, Антона Кашшая, Юрія Герца, Василя Габди. З хвилюванням спостерігаю за розвитком молодих талантів. А їх, повірте, чимало на Закарпатті. Як і на рідній Великоберезнянщині.

-У Стужиці, Вікторе Яковичу, ви свій?

-Гадаю, що так. Я один із найстаріших сільських депутатів, голова постійної комісії, очолюю громадську організацію. Разом із депутатським корпусом дбаємо про соціально-економічну розбудову Стужиці, благоустрій села, облаштування дороги й вулиць, освітлення. У всіх добрих намірах завжди підтримую сільського голову Юрія Шоляка. Так хочеться, аби мої односельці-стужичани нарешті отримали роботу, мали добрі заробітки, зажили щасливо, у радості й достатку виховували своїх дітей. Гордилися своїм селом, Закарпаттям, Україною...

-І за доброю традицією, про свою найулюбленішу картину.

-Відповім також у традиційній формі. Свою найпершу картину написав у шкільному віці на Київщині і назвав її прозаїчно "Берези". Надто батькові вона сподобалася.
А от про найулюбленішу?

Малюю багато: портрети сучасників, неповторні краєвиди Карпат, але найкращу свою картину ще не вистраждав...

Наша розмова із членом об’єднання професійних художників Ужгорода, Заслуженим майстром народної творчості України, стужичанином Віктором Динником могла б продовжуватися до самого надвечір’я. Та задзеленчав мобільник. Він мусив йти...

Теги: Віктор Динник, художник, картини

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати