Рятувальникам, що втратили в лавині товариша, врятовані сноубордисти відповіли чорною невдячністю

Лижний сезон наближається до завершення і в закарпатських рятувальників, закріплених за кожною гірськолижною базою, вже були сподівання, що цього року обійдеться без серйозних НП. На жаль, ці очікування не справдилися. Минулої суботи снігова лавина накрила групу МНСників, яка вирушила на пошуки туристів, що заблукали в горах. Трьом рятувальникам вдалося звільнитися зі снігового полону самостійно, а про долю четвертого поки що нічого не відомо.
 

Прикро, що всього цього могло й не статися, якби окремі "екстремали" дотримувалися елементарних правил поведінки в горах.

"Зрозумівши, що їм світить перспектива провести цілу ніч у горах, сноубордисти подзвонили на базу й попросили про допомогу"

14 березня синоптики спрогнозували в Карпатах погіршення погоди, тому в гірських районах Закарпаття, у тому числі Міжгірському, було оголошено штормове попередження. На кожній гірськолижній базі туристів у обов’язковому порядку ознайомлюють із інструкціями, в яких зазначено, що самостійно підніматися в гори дуже небезпечно — там легко втратити орієнтир і заблукати або потрапити під лавину. Таблички з аналогічними попередженнями розставлені й на багатьох підйомниках, однак це мало зупиняє любителів покататися з вітерцем на крутих, не зайнятих іншими лижниками схилах. У суботу після полудня вітер значно посилився, почалася завірюха і в с. Пилипець задля безпеки туристів навіть зупинили крісельний підйомник. Працював тільки бугельний, що піднімає лижників приблизно до половини схилу. Та незважаючи на всі попередження, кілька "екстремалів", нічого не сказавши інструкторам, піднялися на вершину, щоб спуститися на сноубордах протилежним схилом гори. Очевидно, туристи заодно планували помилуватися водоспадом Шипот, добратися до якого в ясну погоду не складає особливих труднощів. Однак під вечір видимість різко погіршилася, сноубордисти заблукали і, зрозумівши, що їм світить перспектива цілу ніч провести в горах, подзвонили на гірськолижну базу. Дзвінок пролунав після восьмої вечора, коли було вже темно, двоє молодих киян — Олександра й Дмитро — повідомили, що збилися з дороги, і попросили про допомогу. Тоді ж стало відомо, що приблизно в тій же місцевості заблукала ще одна група туристів — троє молодих людей (дівчина й два хлопці від 25 до 30 років) із Києва й Харкова. У Пилипці вони проживали в приватному секторі, а подзвонити рятувальникам самостійно не могли, оскільки їхній мобільний оператор не має покриття в горах. Про те, що туристи пішли в гори й не повернулися, МНСникам повідомили господарі, в яких вони зупинилися.

За гірськолижними базами біля с. Пилипець закріплений Воловецький гірничорятувальний загін, тому на пошуки туристів, що заблукали, вирушив командир загону, 66-річний Василь Вербищук (досвідчений рятувальник із тридцятирічним стажем, котрий здійснив сотні операцій з пошуку людей) разом зі своїм напарником. У Пилипці до них приєдналися ще один співробітник МНС, а також інструктор підйомника Іван Кіс, котрий знає прилеглу місцевість як свої п’ять пальців, тому теж часто бере участь у пошукових операціях.

— Після десятої вечора ретрак вивіз нас на вершину гори Гимба (її висота — 1491 метр над рівнем моря), а далі ми пішли самостійно, — розповідає Іван Кіс. — Двоє з нас — я і МНСник Володимир — були на лижах, ще двоє йшли пішки. Погода була дуже погана — сніг, мороз, сильний вітер, видимість усього 5 — 7 метрів, тому просувалися повільно. З двома туристами — хлопцем і дівчиною, що зупинилися в нас на базі — був телефонний зв’язок. На самій вершині гори ми випустили в небо ракету й попросили їх зорієнтувати нас, якщо вони побачать її. Туристи сказали: "Ракету бачимо, але вона дуже далеко від нас". Ми рушили до гори Великий Верх, за кілька годин добралися до неї й випустили ще одну ракету. "Ви все ще далеко", — повідомили туристи. Стало зрозуміло, що вони перебувають десь за горою Стій. Дув дуже сильний і холодний вітер, а мороз посилився. Ми намагалися рухатися швидше, щоб не замерзнути, і приблизно о третій годині після півночі добралися до г. Стій, де випустили третю ракету. Тепер туристи бачили її дуже чітко, значить, ми були набагато ближче...

"Мене перевертало в снігу наче пушинку — то виносило на поверхню, то повністю засипало снігом..."

Обидві групи лижників опинилися недалеко одна від одної, якийсь час вони навіть могли перегукуватися. Однак потім через сильний вітер і слабку видимість утратили контакт. Після цього троє молодих людей вирішили шукати дорогу самостійно. Набрівши на гірський струмок, вони логічно допустили, що він виведе їх до річки, вздовж якої можна буде добратися до якогось населеного пункту. Тому вирушили вниз за течією. А двоє сноубордистів, із котрими був телефонний зв’язок, викопали в снігу яму, щоб сховатися від пронизливого вітру, й стали чекати на допомогу.

— Після третьої ракети ми спробували обійти гору збоку, щоб заощадити час, — продовжує Іван Кіс. — Але лижні палиці провалювалися дуже глибоко в сніг, була висока ймовірність сходження лавини, тому командир вирішив підніматися на вершину. Звідси ми випустили четверту ракету, і туристи сказали, що знаходяться зовсім близько. Тоді ми почали спускатися з хребта вниз. Це зовсім дика місцевість із крутими схилами, тут ніхто не катається на лижах, оскільки до найближчих гірськолижних баз дуже далеко. Ми повільно спускалися до лісу, коли вітер стихав, бачили вдалині дерева. Дуже крутий схил поділявся внизу на дві ущелини, ми обережно рухалися ним на відстані чотирьох-п’яти метрів один від одного і раптом Василь Вербищук, що йшов першим, крикнув: "Обережно! Йде лавина!!!" Ми почали розбігатися в боки, але не встигли. Все відбулося за якусь секунду. Сніговий потік зійшов блискавично і майже безшумно, мене підрізало, збило з ніг і понесло вниз. Одну лижу зірвало відразу, іншу — через кілька секунд. Мене перевертало в снігу наче пушинку, то виносило наверх, то повністю засипало снігом. Було дуже важко дихати і я намагався прикрити обличчя руками. Потім включився мозок і виникла єдина думка: "Треба рухатися, тоді мене може винесе на поверхню". Я інстинктивно зробив якийсь рух і відчув приплив свіжого повітря. У цей момент лавина зупинилася. Все тривало десь хвилину, за цей час мене знесло вниз приблизно на кілометр. Я піднявся на ноги й у першу чергу переконався, що всі кістки цілі. Подивився в різні боки й побачив, що перебуваю на дні глибокої ущелини. Поруч лежала лижна палиця, зразу підняв її й почав обережно прощупувати сніг — може, когось знайду. Нарешті побачив за кілька метрів світло ліхтарика, що пробивалося з-під снігу. Він був прикріплений до голови МНСника Володі, і я побіг туди. Володя був повністю засипаний снігом, але голова й одна рука, на щастя, виявилися близько від поверхні. Він сам трохи розгріб сніг, щоб дістати доступ до повітря. Я кинувся розгрібати його й одночасно почав кричати — чи не відгукнеться хтось іще. Відгукнувся Василь, колега Володі, і в перші секунди ми подумали, що все обійшлося — всі вціліли. Виявилося, що Василя лавина взагалі не зачепила, він устиг відбігти на безпечну відстань. Зате командира загону, Василя Вербищука, не було ні видно, ні чути. Вдвох із Василем ми хвилин п’ятнадцять відкопували Володю, після чого всі троє почали шукати командира. Піднялися трохи вище, йшли збоку, побоюючись, що зійде друга лавина. Прощупували сніг палицями, але безрезультатно. Потім спустилися в ущелину і шукали ще, але теж марно. Зразу зв’язалися з базою й повідомили, що на нас зійшла лавина і одної людини немає. Після цього шукали Вербищука знову. В самому низі ущелини палиці не діставали до землі, настільки глибокий був сніг... Усе сталося десь о пів на четверту і відтоді ми не припиняли пошуків до самого ранку. Сподівалися, що коли зійде сонце, побачимо хоч якийсь слід — лижі чи одяг. Але вранці погода різко погіршилася. Піднявся такий вітер, що дерева почали тріщати. Вихор піднімав сніжний пил, тож видимість була майже нульовою. Ми побоювалися нової лавини, тому врешті-решт припинили пошуки, піднялися на хребет і стали повертатися на базу. Перед тим залишили для орієнтира біля підніжжя гори лижі й палиці. Того ранку видимість у горах була навіть гіршою, ніж уночі — ми бачили вперед максимум на два метри. Самі кілька разів збивалися з дороги, доводилося орієнтуватися за сонцем. Кілька разів зупинялися, щоб випити чаю і з’їсти печиво. Зробити привал і нормально відпочити було неможливо, доводилося весь час рухатися, щоб не замерзнути. Повернулися ми на базу близько третьої години після полудня...

Тим часом троє лижників із Києва й Харкова добралися до гірської річки, яка вивела їх до с. Березники Свалявського району. Звідти вони подзвонили в Пилипець за машиною, на якій і приїхали на базу. Нічна "прогулянка" по горах закінчилася для молодих людей без особливих наслідків, у всякому разі їхнє здоров’я не постраждало. А двоє киян, із котрими МНСники підтримували телефонний зв’язок, так і залишилися у викопаній у снігу ямі, очікуючи допомоги. Після сходження лавини їх передали під опіку інших рятувальників. Кілька груп намагалися вийти на киян, прочісуючи місцевість із різних боків. Однак ті не могли назвати жодного більш-менш чіткого орієнтира, тому все було марно. Врешті-решт молодих людей зорієнтували по телефону, вказавши їм приблизний напрямок руху. Під вечір вони теж вийшли на околицю с. Березники й зустріли МНСників. Близько восьмої години вечора Олександру й Дмитра привезли в Пилипець. Вони трохи замерзли, були виснажені й налякані, однак медична допомога їм, як і першій групі, не знадобилася. Коли колеги В. Вербищука повідомили молодим людям, що через їхнє бажання отримати порцію адреналіну лавина накрила групу рятувальників і ще невідомо, чи знайдуть одного з них живим і неушкодженим, ті відповіли: "Це ваша робота, тож які до нас можуть бути претензії?" Автор матеріалу намагався зв’язатися з туристами по телефону (їхні номери залишилися в МНС), але у всіх випадках відповідь була одна: "Ви помилилися номером"...

Пошуки Василя Вербищука організували відразу, ще в неділю. У Пилипець прибули кілька десятків рятувальників (у тому числі кінологічна група) з Ужгорода і Львова. Серед них і син В. Вербищука Іван, котрий теж працює в МНС і 14-го березня разом із батьком також готувався вирушити на пошуки зниклих туристів. Однак в останній момент Вербищук звелів синові залишитися...

Через різке погіршення погоди групи МНС не змогли відразу добратися до місця сходження лавини, багато часу пішло на позначення безпечного маршруту. Тепер рятувальники проводять пошуки безпосередньо на місці. На жаль, вони поки що не дали результатів.
 
Дружина й невістка В. Вербищука очікують звісток від рятувальників у Воловці. Я зв’язався з ними по телефону, однак жінки відмовилися від коментарів. Сказали лише, що сподіваються — Василя все-таки знайдуть живим...

Теги: лавина, рятувальники, пошуки, сніг

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати