Єпископ Карпатської України. Загибель владики Діонізія Няраді досі оповита таємницею

 Він вивчив стількох студентів у семінаріях Львова, Ужгорода, Риму, особисто шукаючи для них кошти на навчання, що чи не вся міжвоєнна українська інтелігенція Югославії вважала себе його учнями. Він був єпископом Карпатської України у найдраматичніший момент історії краю. "Ніяк не можу забути той добрий і благий народ, веселий і відвертий, сильний, здоровий і бистрий, — казав він уже після поразки Карпатської України. — Цілий час думаю про них і завжди вони є перед моїми очима".

"Події Карпатської України надломили владику Діонізія", — вважає отець Михайло Малацко, настоятель кафедрального собору в Руському Керестурі, який написав магістерську роботу про єпископа. Через рік, 14 квітня 1940 року, Діонізій Няраді загадково помирає у селі Мрзло Поле, куди виїхав, аби особисто наставляти вірних під час Великого посту. Як свідчив пізніше художник Микола Бутович, який у той час малював портрет єпископа, оточення переконувало владику не їхати до Мрзлого Поля, бо це може закінчитися трагічно. Через кілька днів після смерті тодішній канонік і професор теології у Загребському університеті отець Шімрак здійснив особисте розслідування і був переконаний, що владику отруїли. Ось так завершив своє життя 65–річний церковний діяч, автор багатьох книжок українською, хорватською, македонською мовами та рідною бачванською говіркою, найбільший меценат культурного життя югославських руснаків, засновник першої тутешньої руської газети і друкарні, близький приятель митрополита Андрія Шептицького (листування з ним складає понад 260 листів!). Поховали улюбленого владику у рідному селі, у крипті перед золотими воротами кафедрального собору Руського Керестура...

Народився владика Діонізій 10 жовтня 1874 року в селянській родині із Руського Керестура. Абсолютну більшість цього п’ятитисячного села на території Сербії складали колишні переселенці з історичного Закарпаття. Тата настільки шанували в громаді, що вибрали за "сирітського батька". Діонісій, найстарший з–поміж п’ятьох дітей, змалку прислужував у церкві. Ще студіюючи богослов’я, він виконує обов’язки віце–ректора наук у семінарії. У 1902 році — у 28 років (!) — стає ректором Загребської семінарії. Призначений єпископом у Крижевську (Крижевці — містечко неподалік Загреба) єпархію, яка об’єднувала усіх греко–католиків Хорватії та Воєводини. У жовтні 1922 року одночасно призначений і Апостольським адміністратором Пряшівської єпархії. Завдяки йому греко–католицька церква у Східній Словаччині втрималася на своїх позиціях. Владика їздить навіть у найменші парафії, підтримуючи людей, засновує релігійні товариства, газети.

20 лютого 1927 року він повернувся до рідної Крижевської єпархії. Якраз тоді до єпархії було включено греко–католиків Боснії — переселенців з Галичини. Переконання владики Діонізія були однозначними: воєводинські руснаки (та й загалом русини Пряшівщини та Закарпаття) є частиною великого українського народу. Радо сприйняв владика Діонізій звістку про постання автономного уряду Карпатської України на чолі з отцем Августином Волошином восени 1938 року. Однак ситуація розвивається несподіваним чином. Угорщина домагається через міжнародний арбітраж, аби їй були передані Ужгород, Мукачеве та Берегове з навколишніми селами. Мукачівський греко–католицький єпископ Олександр Стойка не бажає переїжджати до нової столиці у Хуст, а залишається в Ужгороді. Карпатська Україна залишається без своїх релігійних центрів, духовного проводу і семінарії. У такій ситуації Ватикан вирішує направити на Закарпаття Апостольським адміністратором владику Діонізія. У Хусті єпископ опікується перенесенням друкарні отців–василіян, закликає священиків узяти на себе керівництво читальнями "Просвіти"... На жаль, доля Карпатської України була вже вирішена. Українська держава у Карпатах була розчавлена угорськими окупантами. Єпископа Няраді взяли під домашній арешт, збиткувалися. За словами очевидців, перед будинком владики було споруджено дві шибениці, на яких, похвалялися мадяри, буде повішено отця Волошина і владику Діонізія. Особливо лютували через те, що єпископ освятив синьо–жовтий український прапор. Через кілька днів після окупації владику депортували до Будапешта. Тим часом руснаки Воєводини прийняли кількасот біженців із Карпатської України, переважно інтелігенцію, яка рятувалася від окупації. Серед них був і президент Карпатської України отець Августин Волошин.

Теги: єпископ, Карпатська Україна, Няраді, Волошин

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати