Закарпаття: Багатоярусне Плоске...

Енциклопедичний словник перед від’їздом на Свалявщину скупо повідомив мені: “Плоске — бальнеологічна курортна місцевість в Закарпатській області за 17 км на північний схід від Сваляви. Належить до Свалявської групи курортів. Основний природний лікувальний фактор — мінеральна вода. Показання: захворювання органів травлення і сечовиділення, порушення обміну речовин.”

Ніби нічого цікавого. Але вже сталося — їдемо. Ось і Голубине. Сніг упав, приспав хати. Втішає графічна лірика присипаних снігом дерев. Село Солочин. Тут типовий острівець сучасної Європи на національних теренах з надписом “Ельдорадо: готель, баня, ресторан”. Сучасні “золотоносні” місця в першу чергу й вимірюються тим, щоб помитися, наїстися і переспати.

Юний візник у червоній куртці з капюшоном байдуже їде на конику мимо цього “Ельдорадо”.
Село Поляна. Наліво можна повернути на Перечин. Через 7 км буде й очікуване Плоске. Зліва від автівки рухається своїм путівцем потік. Мелькає у вікні пансіонат “Парадіз”. Його чужоземну назву мовби згладжує наступний санаторій — “Сонячне Закарпаття”. Село Яківське. І тут є готель, ресторан, що об’єднуються так званою “зоною відпочинку”.

— І відпочинок уже “зона”, — скрушно зітхають мої супутники — заслужений учитель України Михайло Алмашій та будівельник і артист Василь Матола.
Село Павлово не тільки веде до Плоского, а просто приросло до нього. Зліва за чорною дерев’яною городиною струменить ріка. Вдовольнять око навіть доскіпливого спостерігача добротні хати. В перспективі дороги — церква, спрямована хрестами в небо. Пошта. Сільська рада. Радянський двоповерховий гастроном, що не припинив свого існування з навалою перебудови. Перед церквою направо — школа. Вулиця звивиста, але дуже гармонійна, бо підкреслює сучасну модерну “сільськість” Плоского. Бо деякі закарпатські села своїми прямими, як у Запоріжжі, вулицями начисто вбивають приємну сільську естетику.

ШКОЛА НЕ СУМУВАЛА… І ПРАВДУ МАЛА!

Перед новою освітньою триповерхівкою — несподівано великий, як для села, пам’ятник Шевченку.

Кобзар пофарбований у чорне, бо скульптура зроблена з гіпсу і від негоди осипається. Чорне (фарба) тримає біле (гіпс). Так досягається певна рівновага.

— Треба реставрувати, як і державу, — вважає Василь Матола.

Та повну надію на державний розквіт вселяє надпис великими літерами на шкільному фронтоні:

Благослови нас, Україно-мати,
Життя науку пізнавати,
Охоту мати до роботи
І вірними тобі зростати.

Якщо вже в Плоскому таке пишуть — то довго і в гараздах жити Україні. Адже цього року селу Плоске виповнюється 410 років. Без жодної політизації проблеми, тут відкрили для ліпшого вивчення місцевого мовлення і традицій русинський недільний клас. Керує ним випускник української філології Ужгородського національного університету Юрій Юрійович Шипович. Хоче, правда, щоб ми йому казали при спілкуванні просто: “Юрку”. Так, як завжди говорять у повсякденному бутті цього села.

Після парламентських виборів директором став Петро Іванович Лизанець, котрий перед тим директорував у Поляні. Він сповістив, що недільна школа облаштовується в підвалі, а Михайло Алмашій передав їй з Ужгорода сучасний музичний центр. Алмашій не заперечував. Бо це була чиста правда.

ПОГЛИБЛЯТЬ ВИВЧЕННЯ МІСЦЕВОГО ГОВОРУ І АСИМІЛЬОВАНІ СЛОВАКИ

Воно й не дивно, адже багато учнів, що навчаються в Плосківській загальноосвітній школі, зі словацького племені. В 1896 році з’явилася перша письмова згадка про Яківське, що сприймається в єдиному комплексі з Павловим, яке в свою чергу злилося з Плоским. Тож населення Яківського (деколи пишуть Дяківське. — Авт.) склали в основному словацькі переселенці. Нелегко їм велося на початку минулого століття. Лютувала холера. Щоб віднадити від себе небажану страшну “гостю” посипали кругом хат маком, вапном, малювали вугіллям захисні риски.

Яківське утворилося так: кілька лісорубів зі словацької Родникової Гути поселилося окремо. В Родниковій Гуті і тепер — словаки. Були вони свого часу гутниками — склодувами. Через те і прізвище від цієї фахової ознаки походить — Гутник. У школі зі словаків ми зустріли Руслана Гутника, а зі швабів Женю Пукіша. Останній — із Вовчого.

НЕ ЗАБУВАЮТЬ ПРОСВІТИТЕЛЯ МИТРАКА

Зі шкільного подвір’я на узгір’ї видно будинок священика Олександра Митрака. Оселя пофарбована у зеленуватий колір, бо ж реставрується нині під егідою греко-католицької церкви. Священик був одним із будителів національної самосвідомості закарпатців. До цього видатного культурного, історичного діяча, лексикографа в 1913 році угорська влада прийшла “перевіряти погляди”. Брутально робила “ревізію” його паперів, бібліотеки. Після цього нахабного наїзду, угорці прямо на місці спалили “зайве”. Олександр Митрак біля вогнища і помер, вражений таким вандалізмом тогочасної влади.

Михайло Алмашій згадує і про нього в своїй граматиці русинської мови “Слово за слово”… Знаний закарпатський педагог наразі головує в обласному товаристві імені Олександра Духновича.

МОЛОДЬ БІЛЬШЕ ПЕРЕЙМАЄТЬСЯ СУЧАСНІСТЮ

Під час новорічних дійств менше всього молодь переймалася творчістю Духновича чи Ставровського-Попрадова. Нові сценарії — справжнє люстро пострадянського життя. Для шкільних та сільських постановок широко використовували образи бабусі Шапокляк, Пірата-розбійника, Арлекіна, Баби Яги тощо. Відчувалося, що в селі не вистачає видовищ — усі самодіяльні спроби сприймалися жваво, веселили народ, викликали великі темпераментні обговорення.

Та ще при цьому жару додав Василь Матола, котрий охопив своєю книжкою “Русинська иконка” усе Плоске. За неї йому дали з Праги Руську премію. Він ставиться до цього спокійно. І незворушно чекає нових премій. На зло деяким письменникам, що заздрять його грошам.

Радує, що і сільські діти не відчули себе біля успішного Матоли обділеними. Директор організував допомогу спонсорів, і плосківські школярики отримали призи за новорічні газети, ліпші маски. По успішності перше місце посів 7-А клас. Їм дістався футбольний м’яч. Але не від Суркіса.
За активну участь у сільських новорічних дійствах, подарунки від Діда Мороза одержали 5-А, 5-Б, 6-А, 6-Б, 7-А, 7-Б Плосківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Її, за словами П.Лизанця, ввели в дію у 1998 році. Зараз у світлих класах навчається 358 дітей із різних сіл. З 1992 року школярів усе меншало: через погіршення соціальних умов знизилася народжуваність. Тепер положення стабілізувалося.

Сам директор школи не пасе задніх — має двох дітей. Хлопчик Іван ходить до шостого класу цієї школи, а донька Маріанна поки що в третьому класі початкової школи села Родниківка. Початкова школа є ще і в Родниковій Гуті. А діти Яківців, Оленева, Павлова, Вовчого з першого класу відвідують Плосківську загальноосвітню.

ЮРІЙ ШИПОВИЧ — ДЗЕРКАЛО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Допитливий краєзнавець і педагог Шипович народився в 1971-му, але звідав на своєму віку немало. Згадує, що в 2000-му мало не голод насів, як колись холера, на Плоске, довколишні села. За 90 гривень зарплатні, яку ще й виплачували нерегулярно, годі було й мріяти про виживання.

Так-сяк зібрав кошти на квиток у Португалію, а до Львова потім на квиток позичив. Їхав голодний з кількома сухарями в торбині. Там помалу відгодувався, зігрівся в теплому кліматі.

Працював на парниках. Трактористом. Португальці його полюбили. Ще й досі сюди дзвонять: “Приїжджай, камраде!” Але йому тут миліше. І Свалявщина файна, і дім охайний, наповнений щебетом дружини Руслани, котра працює психологом у школі, восьмирічної донечки Юльки і сина Богдана, що має вже цілий рік і десять місяців віку.

Малому, певно, на згадку про історію, яка захопила татове й мамине буття, Юрко Шипович тримає в родинному архіві державний акт на довічне користування землею для місцевого колгоспу. Цікаво читати й зараз ці великі впевнені літери тоталітарного письма:

“Цей державний акт видано сільськогосподарській артілі імені 70-річчя Й.В.Сталіна села (селища, станиці, хутора, кишлаку, аулу) Плоске Свалявського району (округу) Закарпатської області (краю) Української Радянської Соціалістичної республіки Виконавчим Комітетом Свалявської Районної (Окружної) Ради депутатів трудящих в тому, що за сільськогосподарською артіллю імені 70-річчя Й.В.Сталіна закріплено в безплатне і безстрокове користування, тобто навічно, землю в кількості 2260,9 гектарів, згідно з нижче накресленим планом і описом меж”.

Нема вже соціалізму. Повільно, але впевнено, зводиться на ноги приватний капітал. У Павлові є п’ять магазинів, у Плоскому — шість. І всі мають виручку. Хліб привозять сюди з Бобовища на Мукачівщині.

— Жити вже легше, — радіє Юрій Шипович. — Принаймні не порівняєш наші місця з північчю Португалії, де страшенна жебрач.

Хоча селяни не розслабляються в сподіванці на постійну стабільність. У Шиповичів є гарний камін, але й стару піч зі шпором не розбирають: з газом може бути всяке, а дрова — це апробовано віками, вони не підведуть.

Юрко розповідає про Португалію:

— В неї дуже вигідне географічне розміщення. Там Атлантичний океан, пляжі. Англійці, німці почали вкладати в цю країну значні інвестиції. Треба було роботяг. На нас українців, спрацювало, що португальці й на дух не виносили іспанців. Спитаєш там щось по-іспанському — ніхто навіть не відповість. Ще й чемпіонат світу з футболу проводився. Тому й виникла така потреба в українцях. Крізь пальці дивилися навіть на те, що наші не можуть без того, щоб щось не вкрасти. Зрештою, вони теж крадуть, але по-іншому. Ми не партачимо, а вони дають багато браку. Чим це не крадіжка?

НЕ ТА БУЛА РОДНИКІВКА

Місцеві люди пильно слідкують, щоб через зовнішні чинники в них не з’їхав глузд. Чи не тому глибоко філософське кредо Плосківського куща звучить так: "Не той майстер, що змайстрував драбину, а той, хто по ній піднявся”. Це цілком гідне висловів знаменитих китайських філософів.

А зовнішніх чинників вистачало.

Хоча би стосовно назв. Те ж село Родниківка візьмемо, де живе директор школи Петро Лизанець. Воно мало перед цим назву Ізвор, бо знаходилося в затишному зворі. Росіяни почали ж трактувати, що назва пішла від “родника”, а не від тої чистої води, що ніс поточок звором.

Такі підходи до відомих явищ місцеві люди сприймали без агресії. Тому й вистояли під напливом різного непотребу, що метало життя на голови. Хіба одного Йосипа П. зі словацьким корінням зачепили не в ліпшу сторону наврипливі суспільні зміни. Він поринув з перших днів незалежності в підприємницьку діяльність, почав, так би мовити, робити свою драбину, та… піднялися по ній інші. Він же “влетів”. Не міг віддати взяті в когось гроші. Його везли кудись убивати в багажнику. Якось утік. Більше року жив у підвалі, не виходячи звідти. Тепер вільно ходить селом, але глузд пішов собі в ліс дикою лисицею. Називає себе Кінг. Говорить: “Це моє нове прізвище”.

В Родниківці народився знаменитий філолог-гунгаролог Петро Миколайович Лизанець. Ним там гордяться.

А Родниківку сприймають, немовби дитину Родникової Гути. Саме це село першим заснували приїжджі словацькі склодуви. Всі Гартавели, Гутники, Гнатковичі — це безперечні нащадки склодувів.

Родниківка, Родникова Гута — живі ліричні села, гідні пера авторів старогрецьких пасторальних повістей, але є в Плосківському кущі і два померлі села. Це — Малий Мельничний і Бистрий. Щоправда, один Бистрий є біля Сваляви, але померлий — то не цей Бистрий. У професора Іштвана Удварі, що жив у Ніредьгазі, є карта з нанесеними на ній ще живими тими селами. Вони входили в угіддя Ференца Ракоці ІІ. Там жили його кріпаки.

Недалекі від них Керецьки і Березники — то села з нащадками колишніх угорських повстанців-куруців. Про войовничість жителів Керецьок і досі говорять в смиренних селах Плосківського куща: “Поки трьох малих та двох великих не зарізали — то свальби не було…”

КЕНИЗІ… СТАРІ Й НОВІ

Плоске заснували Белеї, котрі переїхали сюди з Іршавщини. Так принаймні говорили у виступах до 400-ліття від року утворення Плоского.
Та призвідцями тогочасного народження сіл були кенизі — представники баронів і графів, котрі мали право набирати рубачів лісу. Тоді ж значно густіші були хащі на Закарпатті, як за нових кенизів — медведчуків, суркісів, різаків київського та місцевого масштабу. А рубачам лісу тодішні кенизі давали право будувати хижі.

Лісорубів 12 років ніхто не мав права чіпати податками. Були й тоді хитрі, що 12 літ жили без податків, а по завершенні строку "перескакували" до іншого кенизя. Законом це не заборонялося.

Демократія тоді була спокійна і стабільна, як Тиса влітку.

Через те, що зростала кількість сіл, і почали набирати лісорубів зі Словаччини. Так і народилися тут словацькі села.

Були тут і угорці. Павлово, скажімо, згідно архівних записів, називали Домбоштелек. “Домбош” — гірський, , а “телек” — маєток чи толока.

Ще щодо нових кенизів можна сказати, що вони тепер не рубачів лісу набирають, а збирачів… води. Скажімо, виробництво мінеральної води “Плосківська” налагоджено за сприяння Ужгородського коньячного заводу. Його керівник Володимир Гісем вирішив подивитися в корінь, у першосуть коньяку — звичайну воду. Кенизь — виробник ТОВ “Плосківський завод мінеральних вод” — набирає людей. Тільки й різниці, що податки тепер усі платять. Але ніхто не скаржиться — філософи. Та й дуже рідко бачаться, щоб скооперуватися хоч на маленьку революційку. Кожен веде самодостатнє життя.

— В Португалії я частіше бачився з нашими людьми, як тут, — відверто признається Юрій Шипович.
Отже, і Португалії нам потрібно. Щоб зі своїми вдосталь поспілкуватися…

Теги:

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати