Бабуся-слідопит. 75-річна закарпатка видає щороку по книжці власних історичних розвідок

Від геолога — до історика
 
Яким же було моє здивування, коли на порозі великого добротного будинку мене зустріла літня жіночка. Ми проходимо в її кабінет на другому поверсі, або в "робітню", як вона його називає на Франковий манер. На столі зауважую комп’ютер, на книжкових полицях — зібрання творів Джека Лондона та Жуля Верна. Пояснюю мету свого візиту. Пані Таміла сміється: "Та що про мене писати! Якби була молодша, то, певно, прагнула би визнання. А тепер... Головне, що маю цікаве заняття".

У листопаді їй виповнилося 75 років. Народилася на Київщині в селі Дрозди. Батьки вчителювали. Мабуть, від тата, який був істориком та директором школи, зародилася у Таміли пристрасть до пошуків. Мама померла рано — у 1942 році, коли доньці лише вісім виповнилося.

Гостре бажання нових вражень привело Тамілу до геології. Закінчила Київський геологічний технікум та Свердловський гірський інститут. Працювала на Полтавщині, у Краснодарському краї, побувала на Кавказі, в Середній Азії, на Уралі, у Прибалтиці. Але свою долю пов’язала із Закарпаттям, де інженером–геофізиком працювала в геологічній експедиції. Тут й одружилася з Іваном Козариком, який згодом став головою колгоспу в селі Велятині на Хустщині.

Покинувши геологію, Таміла Висіцька береться за краєзнавство. Активно долучається до створення у Велятині сільського музею. Їздить в обласний архів у Берегові, шукає дані про село. Музей вдався на славу. Та після розвалу Союзу такі унікальні громадські ініціативи виявилися нікому не потрібними. Експонати потроху розтягли. Аби робота даремно не пропала, Таміла Висіцька пише свою першу книжку "Велятино". Її працю можна вважати зразком історичного нарису про село. Авторці тоді йшов уже 65 рік.

"Дуже принизливо шукати гроші на книжки"
 
Відколи поховала чоловіка, пані Таміла з головою поринула в роботу. З 2000 року щороку видає по книжці. Кожна з них по–своєму унікальна. Після ґрунтовного довідника про видатних жінок Закарпаття видає 600–сторінкову енциклопедію про жінок — науковців регіону, далі — "Три сходинки до самоствердження" (про освітню, трудову та громадську діяльність краянок).

Книжка про закарпатських розбійників — "Опришки. Легенди і дійсність" узагалі стала першою у нашому краї. Архівні документи кількох століть суттєво пролили світло на цей малодосліджений соціальний рух. Останньою працею Таміли Висіцької стало дослідження про Хуст, куди після смерті чоловіка перебралася жити до доньки. І теж чимало документів уперше оприлюднила у своїй майже 700–сторінковій праці "Хуст. Сторінки історії та сучасність".

"Я не претендую на вичерпні дослідження", — пояснює вона. — Цим хай займаються професійні історики. А я хочу дати лише намітки, зауваги з кожної теми, які варто розвивати в наступних працях".

Матеріал для своїх книжок пані Таміла черпає з архівів. Розповідає, що, працюючи над книжкою про Хуст, упродовж трьох місяців їздила в обласний архів. Звісно, своїми коштами. "Так само за власні гроші роблю копії документів, а потім — перекладаю. Але й це не найстрашніше. Набагато важче шукати гроші на видання. Це дуже принизливо. Все одно що сидіти на вулиці з простягненою рукою", — каже жінка. "Навіщо це вам?" — дивуюся із бабусі–слідопита. "Мушу жити якоюсь ідеєю, — сміється пані Таміла. — Я — запальна людина. Непосидюча, не домашня. Колись вишивала, далі збирала марки. Он усі шафи завалено альбомами. Отримувала срібні медалі на всеукраїнських виставках. Збирала й значки, монети. Але бачу, що дітям це абсолютно не потрібно. Коли не знаєш, куди себе діти, то мусиш чимось займатися. А часу в мене вистачає. Я люблю маловивчені теми. Побачила, що про закарпатських жінок майже нічого нема, то вирішила посидіти в архівах. Видала три книжки. Далі мене зацікавили опришки. У радянські часи їх показували народними месниками. Але, гадаю, тут далеко все не так однозначно".

"То якою буде ваша наступна книжка?" — цікавлюся. "Хочу опублікувати невідомі документи з історії релігії на Закарпатті. Для цього навіть планую поїхати досліджувати архіви в Угорщині та Румунії, — каже дослідниця. — Чому релігія? Бо я завжди мріяла про якийсь утопічний суспільний лад, в якому запанує гармонія. А релігія теж пропонує таке царство".

Я тільки киваю головою, дивуючись невгасимій енергії цієї літньої жінки. Коли серед закарпатських професорів та доцентів рідко хто сидить в архівах — тут знайшовся ентузіаст, який своїм коштам робить таку необхідну роботу. Адже історію Закарпаття дослідже­но вкрай слабо. Звідси й буйноцвіття різних міфів, далеких від правди й навіть здорового глузду.

"Хочу змінити життя на краще"

Ми п’ємо чай на веранді з хустською дослідницею та її донькою — Інною Чернянчук, директором Хустської школи мистецтв. Друга донька Таміли Висіцької — вчителька іноземної мови Едіта Мусієнко нині живе в Краснодарському краї. (А ще у бабусі–слідопита п’ятеро онуків та дві правнучки). Цікавлюся, як реагують науковці на її книжки. "Не знаю, — чесно зізнається. — Я — не амбітна. Для мене немає значення: хвалять мене чи ні. Просто хочу змінити життя на краще. Хоч трішечки".

Ясна річ, що книжкам Таміли Висіцької є що закинути. Зокрема, не вистачає наукової витриманості, тому й трапляються прикрі огріхи на кшталт "Червоного поля" (замість Красного) чи "русинські" школи (замість руські, як вони офіційно називалися в довоєнному Закарпатті). Але в цілому вона робить украй потрібну роботу. Якби такого дослідника мав кожен район Закарпаття, то білі плями в нашій історії були б набагато меншими.

...Для газети Таміла Висіцька відмовилася фотографуватися. Дами і в такому віці хочуть виглядати королевами. Тож довелося задовольнитися обкладинками її книжок. Я їхав додому, уявляючи, як ця літня жінка цілими днями вистукує одним пальцем на комп’ютері свої фоліанти. Щоб змінити життя на краще...

Теги: Хуст, Таміла Висіцька, Велятино, музей, книжка, архів,

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати