Ріст закарпатської студентки-юристки 28-річної Анни Дербаль - 75 сантиметрів, а вага - близько 40 кілограмів (ФОТО)

Зворушеним  спостерігаю, як вона вправно йде по коридору університету, а точніше своєрідно пересувається за допомогою маленького дерев’яного стільчика. У комп’ютерному класі пані Анна витягує з сумочки гребінець і, причісуючись, зауважує: "Ми з водієм Віталієм вирушили в дорогу ще вдосвіта, о 5-ій ранку. Та й не спала я цілу ніч, хіба що покимарила, тому почуваюся втомленою і постійно думаю, ніби виглядаю неохайно". Мене відразу приємно дивує майже бездоганна літературна бесіда нової знайомої. Як виявилося, її батьки Іван Федорович та Марія Юріївна – філологи, працюють вчителями у лазівській школі.

Народилася  Анна Дербаль 11 квітня 1981 року в Лазах. Так Бог судив, що з важкою, невиліковною хворобою кісток (що тут важливо додати: молодша рідна сестра жінки Наталія – фізично цілком здорова). Свою інвалідність Анна Іванівна почала усвідомлювати десь у 5 років, дивлячись на дітей, які бігали, гралися. "У дитинстві я дуже любила, обожнювала свою бабусю Анастасію Федорівну. Вона навчила мене молитися, вірити в Бога. Назавжди залишуся вдячною своїй першій вчительці Ользі Дербаль – за її сумлінність, терпеливість, совісність і відданість. Ні, не родичка мені, лише однофамілець: у нашому селі  Дербалів багато. Колись на прохання директора воловецької школи Михайла Пацьо переписувала в зошити завдання з різних предметів. Любов до праці, читання привив мені й відомий науковець, друг мого батька Іван Хланта, приносячи нам різні книги, – пригадує. – Звісно, давно звикла й до телевізора, щоправда, останні кілька років обмежую себе, бо виникли проблеми з зором. Мене цікавлять лише новини та інколи якийсь серіал, приміром, "Сімейні узи", які, до речі, сприймаю як мультик, тобто відпочиваю. Наразі ж у мене на першому місці – навчання і навчання, підготовка до чергової сесії. Я дуже хвилююся. Часто засиджуюся ночами, аби встигнути пройти, засвоїти весь матеріал. Коли хилить на сон, то п’ю каву, хоча я її і просто п’ю щодня, як усі".

Як  Анна Дербаль стала студенткою-заочницею Карпатського університету ім. Августина Волошина? Усе почалося, мовити б, із київської газети "Порадниця". Там жінка постійно читала рубрику юриста Василя Мороза, до якого й вирішила звернутися листом. "Він докладно роз’яснив, обнадіяв мене, наголосивши, що всі громадяни України в правах – рівні. Ось так і виникла ідея десь навчатися, – акцентує лазівчанка. – Спробувала вступити в один кам’янець-подільський коледж, згодом планувала подати документи в Ужгородський університет, але з різних причин не склалося. Та я за вдачею вперта, наполеглива, тому далі шукала вихід. Долю треба собі робити, а не пливти за течією". Врешті допомогли Анні Дербаль здійснити мрію воловецький учитель-біолог Наталія Маковська і мукачівський підприємець Василь Ковбаско. "Ректор Карпатського університету Віктор Бедь (золота людина!) відразу погодився прийняти мене. Знаєте, мене завжди приваблювала юриспруденція, правові аспекти нашого життя, де можна шукати і знайти правду, де можна покарати винних у злочині. Мене болить, що в Закарпатті нещадно вирубують ліси, що депутати Верховної Ради нічого не роблять, мають великі зарплати, статки та ще й статус недоторканості. Натомість я хочу  жити в демократичній і цивілізованій державі, тому й обрала юридичний факультет. Ніколи не забуду, що вступні іспити з української мови, правознавства та історії України я складала 3 серпня 2006 року. Коли мене зарахували, була безмежно щаслива. Карпатський університет подарував мені сенс життя, перспективу. Навчання мене живить, підсилює відчуття потрібності суспільству, – слухаючи це, в мене клубок застряг у горлі. – Я день у день, місяць у місяць, круглий рік сиджу за підручниками, книгами. Результат – у заліковці лише добрі й відмінні оцінки. А на художню літературу давно немає ні часу, ні бажання, а якщо відверто, то ніколи й не було. Найбільше зачитуюся Конституцією України і Кодексом законів про працю. І обов’язково напишіть: усіх, хто посприяв мені скористатися правом на освіту та й загалом підтримував, підтримує, я б занесла в список найкращих людей світу, всесвіту. Взірцем мужності, патріотизму, непідкупності й відданості своїй справі для мене є В’ячеслав Чорновіл і Георгій Ґонґадзе. Вони обоє загинули за правду".

Удома в Анни Дербаль своя окрема кімната. Там усе зроблено під її ріст –  розетки, стіл. А ліжко – звичайне. "За теплої погоди зазвичай відпочиваю на городі, люблю, коли на душі й серці – спокій, коли нічого не тривожить. Переважно їм із батьками на кухні, але інколи готую собі сама на електроплитці. Оскільки в мене виразка, то будь-що вживати не можу. Особливо смакують вареники, – деталізує. – Пенсія моя – 903 гривні. Та бувало, що й на кількасот гривень усіляких книг купувала, ясна річ, юридичних, аби по бібліотеках не бігати".

Насамкінець запитую Анну Дербаль про її зріст. Не знає. Тоді сам визначаю на око, що сантиметрів 75. До речі, колись я вже писав аналогічний матеріал про мініатюрну, 95-сантиметрову жінку Валерію Дворовчик із села Жорнава Великоберезнянського району (померла, здається, в червні 2004-го, у віці 54 роки), яка легко могла пройти під вагоном і яка неофіційно вважалася найнижчою дорослою людиною не лише в Закарпатті, а найімовірніше і в Україні. До чого веду? Нині цей оригінальний титул, гадаю, належить лазівчанці Анні Дербаль. "А важу я близько 40 кілограмів", – додає співбесідниця, просячи по мобілці водія Віталія прийти за нею. Чекаючи його, лазівчанка тихо, зітхаючи, зізнається: "У мене ще багато мрій, але я їх не викажу". Через  п’ятнадцять хвилин у комп’ютерний клас заходить молодий хлопець, по-діловому й акуратно бере жінку на руки й несе на перший поверх, до інвалідного візка. Надворі доволі холодно, моросить дощ. Відкланюючись, фотографую Анну Дербаль на площі Театральній, напроти Карпатського університету.

Теги: Лази, Воловеччина, зріст

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати