Закарпатець повернувся на Батьківщину після з 65-літньої еміграції

На долю 85-річного уродженця Буштина Михайла Копинця випало немало випробувань. У юні роки його переслідували за любов до рідної землі, за прагнення жити в незалежній самодостатній державі. Свого часу юнак постав перед вибором: або загинути затисненим у більшовицьких лещатах, відбувати ціле життя на засланні, або втекти від "совітської" системи й жити далі, плекаючи в серці надію на повернення. Михайло обрав останнє. Додому повернувся через 65 років життя на чужи­ні, у США, де пройшов шлях від простого робітника до завідувача фінансового відділу великої будівельної корпорації, де поховав кохану дружину і залишив двох синів та чотирьох онуків...

Застаю пана Михайла за читанням. На столику – свіжі примірники часописів української діаспори в Америці – "Свобода" та "Ukrainian Weekly".

– Газети отримую зі Штатів поштою, – пояснює пан Михайло. – І далі цікавлюся життям української громади, адже й сам донедавна до неї належав.

Мій співрозмовник згадує:

– За моєї молодості цього дня завжди лежав сніг. Оце вже третій рік я на батьківщині, і в кінці листопада ще тепло... Клімат змінився. Багато що змінилося в Україні... Боляче бачити, як нинішня влада, цілковито забувши про народ, котрий її обрав, штовхає державу до прірви. Самі себе не шанують. Як же тоді інші поважатимуть? Нагорі сперечаються: треба йти в Європу – не треба... Але ж без України Європи бути не може. Так було з давніх-давен. Скажімо, доньки Ярослава Мудрого були в шлюбі з норвезьким, угорським, французьким королями. То вже потім татаро-монгольська та російська навали загарбали українські землі. Росія й до сьогодні не може змиритися з тим, що Україна незалежна, – каже, гортаючи сторінки книги Оксани Пахльовської "Ave, Europa!". – Мусимо виборсатися з пазурів "старшого брата". Бо за це ми з однодумцями боролися у молоді роки, багато з них і життям поплатилося...

 "Майже всіх учасників вишкільного табору заареш­тували"

Юний Михайло здобував освіту в Хустській гімназії, у стінах якої витав дух боротьби за вільну, соборну й незалежну Україну. Юнак був одним із організаторів підпільного руху в Буштині. Небайдужі хлопці й дівчата збиралися разом, шили українські прапори, вивішували їх на вулицях села, друкували звернення до населення. Вже тоді, у шкільні роки, Копинця та ще десятьох буштинців угорська влада заарештувала. Безвусий гімназист відсидів чотири місяці в Мукачівському палаці Ковнера. Каже, побачене назавжди врізалося в пам’ять. Людей, котрі завинили лиш тим, що над усе любили свою Батьківщину, піддавали жахливим тортурам: заганяли голки під нігті, залишали на ніч стояти під краном, з якого по краплині стікала вода. 80 відсотків ув’язнених становила шкільна молодь.

Та навіть пройшовши через такі випробування, Михайло не зрікся своїх поглядів. Він міг пішки пройти від Чопа до Берегова, від Хуста до Торуня, розповідаючи закарпатцям про те, що Україна може й повинна бути незалежною від іноземних окупантів.

Була весна 1945 року. Михайло Копинець став учасником вишкільного табору УПА, розташованого в 15–20 км від Буштина – за горою Варгедь (нині територія Румунії).

– З Галичини прислали двох викладачів, котрі вчили нас, як поводитися в підпіллі і, зокрема, орудувати зброєю, – веде мову пан Михайло. – Потім стало відомо, що майже всіх таборян заарештували, більшість із них відсиділи по 20 років.

Якось увечері юнакові випала черга йти в село "на хату Ливринца", таку собі штаб-квартиру організації в селі, аби запастися харчами, що їх зносили сюди свідомі хлопці й дівчата. Але до нього хутко вийшла господиня й устигла попередити, що всередині енкаведисти. Михайло чимдуж повернув назад, розповів побратимам про небезпеку. Тоді всі розійшлися: хто – до Ужгорода, хто – до Мукачева, Хуста. А сам парубок побіг до батечка, де просидів на оборозі з сіном усю ніч. Його двоюрідний брат, вояк чехо­словацької армії Л. Свободи, дивом довідавшись, де переховується Михайло, знайшов його й запропонував їхати разом до Чехії. Адже на той час чеські війська з кордонів саме поверталися додому (це було після підписання договору Радянського Союзу з Чехословаччиною, яким Закарпаття було включено до складу УРСР). Хлопцеві роздобули чеську військову уніформу, ще й пістоль для цілковитої завершеності образу. Так, удаючи чеського солдата, Михайло під покровом ночі дістався залізничної станції Вішкегедь (Вишково), звідки й вирушив до Хуста. Там пересів на спеціальний потяг для військових, який відвіз буштинця аж до Праги.

– Кілька тижнів я та ще кілька моїх односельців, таких же "чеських вояків", меш­кали в університетському гуртожитку, – веде далі пан Копинець, – але всевидяче око совітського режиму стежило за кожним кроком неблагонадійних "граждан", тож ми були змушені сховатися від нього далі – у Німеччині.

На німецькій землі Михайло зустрів ще трьох буш­тинців-утікачів: однокласника Юрка Грицака, Юрка Паша та Василину Гаврилко, яка стала йому вірною дружиною. Було несолодко, бо ж у біженців не було ні документів, ані грошей. Спочатку жили в Ашафенбурзі, відтак у Франкфурті й урешті – в Мюнхені, де стали слухачами української економічної високої школи, заснованої за дозволом американської окупаційної влади для українських політичних в’язнів, котрі вижили в німецьких концентраційних таборах.

Думок про рідну землю українці не полишали. Там, у Німеччині, Михайло Копинець із дружиною були зв’язковими ОУН. Та недовго. Одну з ланок було вистежено й ліквідовано. Зв’язок перервався...

 В Америку – без цента в кишені

Наприкінці 40-х – на початку 50-х років минулого століття українці масово емігрували за океан. Серед півмільйона тих, хто опинився за тисячі кілометрів від Батьківщини-неньки, було й подружжя Копинців. Прямуючи до берегів Америки, вони не знали, що їх чекає на новому місці.

 Першою їх зупинкою у США став Детройт, де Михайло влаштувався робітником на одну з фабрик Форда. Вдень працював, а ввечері вчився в університеті Вейна. Однак навчання не закінчив: Михайла Копинця мобілізували до американської армії. Було це в роки корейської війни.

Безпосередньої участі у військових діях не брав, – розповідає пан Копинець. – Я непогано знав англійську. До того ж мав вишкіл комунікації за допомогою азбуки Морзе. Тож спочатку я був зв’язковим, а потім – інструктором.

Повернувшись із війни, вирішив навчатися далі й вступив до Нью-Йоркського університету, де здобув ступінь магістра за спеціальністю "фінанси і банківська справа". Тепер, після армії, він мав право на стипендію в 150 $, котра дозволяла молодій сім’ї сяк-так зводити кінці з кінцями.

– Я мав можливість і далі займатися наукою, захистити докторат, але треба було подбати про сім’ю.

На той час у Копинців народилися два сини – Богдан та Іван. Заради них і дружини глава сімейства полишив думку про наукове майбутнє.

Згодом сім’я оселилася у передмісті Темпи, штат Флорида. Теплий субтропічний клімат, близькість до моря, вічнозелені екзоти  припали до душі переселенцям. Михайло працював керівником фінансового відділу потужної будівельної компанії. Придбали хатину – у кредит на двадцять років. І, що головне, вони не були тут одинокими – брали участь у суспільному житті місцевої української громади. Ходили до греко-католицької церкви, де пан Михайло був адміністратором хору, влаштовували зустрічі, пікніки... У родині спілкувалися лише рідною мовою, тож Копинці-молодші й нині розмовляють із батьком лише українською.

 "Єдине, що дошкуляє, – самотність"

Вперше після кількох десятків років життя в еміграції Михайло Копинець з жінкою ступили на рідну землю наступного дня після проголошення незалежно­сті України. Це була незабутня мить...

Кілька років тому не стало коханої дружини Михайла – Василини. Частину її праху чоловік привіз до рідного Буштина, аби перепоховати на місцевому цвинтарі.

Михайло Копинець назовсім повернувся на Батьківщину. Він – громадянин США, але має тимчасову по­свідку на право проживання в Україні, видану, однак, безстроково. Щороку на два-три місяці відлітає до Штатів, аби владнати справи.

– За Америкою не тужу, бо я на батьківщині і радію з цього, – каже мій співрозмовник, – але, зізнаюся, часом мені нудно. Я ж бо звик до активного життя, люблю відвідувати концерти, театральні вистави. У рідному Буштині охоче приймаю запрошення від директора місцевої школи на їхні свята. Бракує й співрозмовників, бо серед моїх однолітків мало хто ще живий. Я самотній, та, напевно, це доля кожної людини, котра втрачає свою половину.

Наразі пан Михайло збирає матеріали про своїх видатних ровесників, котрі поклали життя на олтар української державності. Про це його попросили педагоги Хустської гімназії під час одного з візитів колишнього студента до альма-матер. А ще – дає безкоштовні уроки розмовної англійської мови двом буштинським школяркам. Каже, хоче прислужитися рідному краю бодай у такий спосіб...

Теги: США, діаспора, підпільний, Буштино, УПА

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати