Молода закарпатка Мирослава Майдич виховує 9 дітей, позбавлених батьківської опіки

У час, коли молодь прагне щонайдовше прожити на власне задоволення і народження дітей відкладає на якомога пізніший термін, а то й узагалі відмовляється від цього, такий учинок видається ледь не героїчним. Або дивним – це вже кому як. От і я, почувши про Мирославу, подивувався й подумав, що про це варто розказати читачам.

Батьків ще не бачив

Але це я собі так думав. Мирослава ж дотримується іншої думки. Було б серйозним пе­ре­більшенням сказати, що вона зраділа, коли кореспондент "Замку" з’явився на порозі їхнього будинку. "От ви, напевно, маєте свою сім’ю, – цілком доречно зауважила вона. – Вас би дуже радувало, якби періодично до вас приходили незнайомці й казали, що хочуть про вас написати?" Заперечити було нічим, і я засоромлено промовчав. Та все ж, на щастя, Мирослава запросила мене до хати й погодилася розказати, чому вона вирішила стати... багатодітною мамою.

Разом із новою великою сі­м’­єю вона мешкає у двоповерховому будинку майже в центрі Великого Березного. Свого часу стару споруду викупила благодійна організація "Карітас" – спеціально, щоб облаштувати ДБСТ. Вона ж зробила капітальний ремонт, добудувала мансардний поверх.

Відзначаю про себе чистоту й охайність дитячих кімнат. У кожній живе двоє-троє дітей. Хоча Мирослава просить вибачення за безладдя, мовляв, важко утримувати порядок, коли всі вдома. У Березному, як і загалом в області саме був  карантин, тож діти, укупі з найстаршим, 15-річним, вихованцем, який вчиться в ПТУ в Перечині, дозвілля проводили у сімейному колі. "Я тут живу вже 8 років, – без тіні сумніву заявляє 8-річний хлопчик Юрчик. – Мені подобається все: гратися, вчитися, до школи ходити. А де батьки живуть, я не знаю – ще  не бачив їх". Стверджує, що йому добре й 13-річний Дмитро Вакаров, котрий тут уже 3 роки. Хіба що вчитися не дуже любить, воліє у футбол пограти. Погоджується з хлопцями й Мар’янка. Ще б пак – цього літа вона побувала разом із рідним братом у німецькому Гамбурзі – на змаганнях із рибної ловлі. Діти привезли звідти медалі, кубки і найголов­ніше – купу позитивних вражень.

Так склалися обставини

Нині в Мирослави дев’ятеро дітей. Шість років тому, коли будинок лише відкрився, їх було шестеро. За цей час троє вже досягли повноліття й пішли в самостійне життя, зате з часом до великої родини прийшло ще шестеро. Отож загалом у цьому будинку вже росли або ростуть 12 дітей, майже всі опинилися тут при живих батьках (лише одна дитина є круглою сиріткою).

"Наш заклад існує з 2003 ро­ку, – розповідає Мирослава. – Перед тим я допомагала в іншому великоберезнянському будинку сімейного типу, згодом погодилася перейти сюди, бо дітей, яким треба допомогти, у нас багато, а в інтернатах, самі знаєте, їм не надто радісно живеться. Тому хотілося б бодай декількох оточити сімейним теплом. Не можу сказати, що все життя мріяла про це: так склалися обставини. Звісно, відразу зважитися досить важко, але після підтримки батьків мені стало набагато легше".

Якщо в негараздній родині більше однієї дитини, то братиків і сестричок намагаються віддати до одного ДБСТ, аби не розлучати сім’ю. Наприклад, нині в Мирослави живе троє дітей із однієї родини Королів – двоє сестер та їхній брат. Менша дівчинка потрапила до Мирослави, коли мала лише 3 рочки. Також тут знайшли сімейний прихисток двоє братів Вакарових.

Працювати з малими нелегко, відверто зізнається співрозмовниця. "Якщо вони приходять до нас відразу з сім’ї, тоді легше. Котрі ж устигли пожити рік-два в інтернаті, з тими набагато складніше. Навіть якщо в родині негаразди, дитина знає, як поводитися вдома. Їй невідомі вуличні правила життя, егоїстичні навички, коли тягнеш усе собі. В інтернатах же як: що схопив, те й маєш. Тут же намагаємося всім ділитися, аби діти усвідомлювали, що живуть у сім’ї. Доводиться навіть пояснювати, що хліба, який ставиться на стіл, вистачить всім,  не варто відразу хапати по кілька шматочків. Інтернатні діти тягнуть усе собі, не усвідомлюючи навіть, чи воно їм потрібно. Потім викидають, навіть не подумавши, що воно може залишитися для когось іншого". Щоб змінити таке ставлення, часу треба немало: буває, що й рік чи два. Залежить, від конкретної дитини. Траплялися й серйозніші про­вини, наприклад, крадіжки. "Спочатку вони сприймають ДБСТ як черговий інтернат. І лише з часом звикають, що тут живемо, як сім’я, і все моє також і їхнє. Зрештою, ми не знаємо, в яких умовах вони проживали до того, як потрапили в інтернат. Доводиться всього вчити з нуля".

Причину такої поведінки Мирослава вбачає в тому, що вихованці інтернатів навіть не розуміють, звідки беруться продукти чи одяг. Адже в спецзакладах вони бачать їжу лише в їдальні,  одяг завозять гуртом і всім роздають. Тому жінка привчає своїх підопічних до відповідальності. Наприклад, діти дістають гроші і самі купують хліб та інші продукти в магазині, по одяг до крамниці теж ідуть із тим, для кого вбрання призначене. Інакше б вихованці просто не розуміли, звідки все береться.

Просто спосіб життя

Загалом життя підопічних ДБСТ мало відрізняється від того, що в дітей зі звичайних сімей. Вони ходять до школи, спілкуються з однокласниками, виконують домашні зав­дання, граються, зобов’язані дотримувати порядок у своїх кімнатах, дуже люблять разом із Мирославою куховарити. Біля будинку є город, на якому діти теж допомагають.

"А немає в однокласників якогось упередженого ставлення до ваших вихованців?" – цікавлюся. – "Не помічала. Я думала, що якісь проблеми можуть виникнути. Але, на щастя, наші діти легко знаходять контакт із іншими. Вони не замкнені в собі". Щодо успіхів у навчанні, то тут теж більше проблем з вихідцями з інтернату. Діти, що потрапили до ДБСТ дошкільнятами, ще хочуть вчитися. Інтернат же охоту до навчання відбиває повністю. "Бракує освітньої основи, тому тепер їм навчання дається дуже важко. Наприклад, у нас був 12-річний хлопець, який не вмів ні писати, ні читати. Через це були змушені віддати його до меншого класу, а він не міг змиритися, що повинен учитися з молодшими дітьми", – згадує Мирослава.

Вихованці живуть у ДБСТ до повноліття або, якщо навчаються у виші, то до здобуття освіти. Ну а далі вже розпочинають самостійне життя. З трьох "випускників" хтось уже завів власну родину, хтось повернувся до рідних батьків. Проте місце, де виросли, пам’ятають – приходять у гості.

Звісно, самотужки з такою дітворою дати раду не так просто, але, на щастя, Мирославі завжди на допомогу приходить мама.

"Не втомилися за ці 6 років?" – "По-всякому, буває. Інколи, коли якісь проблеми, думаю, мовляв, навіщо за це було братися. Але через деякий час такі думки минають, все стає на свої місця, нормалізується. Врешті ж, у кожної людини, думаю, де б вона не перебувала, такі почуття інколи з’являються. Я не вважаю, що роблю щось надзвичайне. Нині це просто спосіб мого життя, нічого особливого в ньому немає", – підсумовує Миро­слава Майдич. І справді, зрештою складається враження, що нічого надзвичайного в тому, щоб узяти на виховання чужих дітлахів, немає. Проте розумієш, що здатні на таке одиниці...

Теги: будинок сімейного типу, діти, виховання

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати