Три "ліквідації" УГКЦ

Українська греко–католицька церква є особливим світлом не лише в релігійному, а й у національному житті України. Одним зі свідчень цього є вперті намагання спочатку царського, а потім радянського режиму ліквідувати УГКЦ. Після 1946 року Греко–католицька церква України була найбільш переслідуваною релігійною громадою у світі. Однак у грудні 1989–го церква вийшла з підпілля і цілком офіційно поновилася.

Полоцький Собор

Унійна церква виникла у 1569 році після союзу (унії) Київської православної митрополії з Римом. Упродовж кількох століть церкві випало пережити непрості часи як у внутрішньоукраїнських взаєминах, так і в стосунках із католицькими та православними сусідами. Але період справжніх випробувань розпочався після трьох поділів Польщі, в кінці XVIII століття. Тоді церква, як і вся Україна, виявилася розділеною між двох імперій — Росій­ською та Австро–Угорською. І якщо в другій їй удалося зберегтися та розвинутися, то Російська імперія використала різноманітні засоби, аби її знищити.

Першого великого удару по уніатах завдала цариця Катерина ІІ. Саме за її протекторатом у 1794 році було засновано "місію Садковського" — православну інституцію, яка під проводом єпископа Переяславського та Бориспільського Віктора Садковського навертала уніатів до православ’я. Завдяки отій місії уніати лише за два роки втратили понад 2300 церков. Катери­ні ІІ удалося також знищити майже всю ієрархію "католиків східного обряду". Адже її виконавці ліквідували всі, окрім Полоцької, єпархії. А Київському митрополиту заборонили перебувати в Києві.

Під час правління імператорів Павла І та Олександра І позиції Унійної церкви дещо відновилися. Натомість із приходом до влади Миколи І знову застосовано низку обмежень для уніатів. Найгірше, що ці заходи підтримав унійний єпископ Йосиф Сємашко. Утім відкрита розправа розпочалася у 1831 році, після невдалого польського повстання. Першими зазнали репресій отці Василіяни, які ще в 1772 році нараховували 1235 ченців на цій території. У 1832–му влада Російської імперії ліквідувала їхні згромадження. Тоді ж було закрито всі католицькі школи та семінарії, а так звану "греко–з’єднану" (термін греко–католики був упроваджений в Австро–Угорщині) церковну Колегію підпорядкували православному Святійшому Синоду.

У 1837 році три уніатські єпископи: Сємашко, Лужинський та Зубко — звернулися до духовенства. Вони вимагали погодитися на перехід їхніх парафій на православ’я та підписатися під відповідним актом. Невдовзі понад 160 "упорствующих" священиків депортували в Сибір. Проте справу "возз’єднання" ускладнив старенький митрополит Йосафат Булгак, який, перебуваючи у Петербурзі, категорично відмовився від ліквідації унії. Лише його смерть у 1838 році відкрила шлях до "возз’єднання". Урочисті похорони та могила при монастирі Олександра Невського, де ховали православних митрополитів, мали б стати для народу свідченням, що Булгак у кінці життя перейшов у російське православ’я.

12–13 лютого 1839 року в Полоцьку відбувся собор Унійної церкви. На ньому троє єпископів та 21 представник вищого духовенства від імені 1305 священиків, яких "переконали" приєднатися, затвердили "Синодальний акт" про "повернення до православ’я". Втім останнього удару по Унійній церкві в Росії було завдано в 1875 році. Тоді ліквідували Холмську єпархію, яка розташовувалася на території так званого "Варшавського князівства".

Львівський "саморозпуск"

Іншою була доля греко–католиків у Галичині. Зважаючи на події, які відбувалися в Росії, австрійський уряд у 1807 році домігся відновлення Галицької митрополії. Це забезпечило подальший розвиток Української греко–католицької церкви. Проблеми в УГКЦ виникли в час
І Світової війни — тільки–но на територію Галичини ввійшли російські війська. Тоді заарештували і відправили в Росію Галицького митрополита Андрея Шептицького. Незважаючи на становище в’язня, Шептицькому вдалося поновити греко–католицьку ієрархію в Росії.

Наступний прихід росій­ського режиму, на цей раз у вигляді більшовиків, відбувся з початком ІІ Світової війни. Його основний удар по греко–католицизму припав на 1945—1946 роки. Це не означає, що перед тим не було репресій та переслідувань. Просто після завершення війни зникли основні перешкоди для ліквідації УГКЦ. 1 листопада 1944 року помер надзвичайно популярний у народі митрополит Шептицький. А в лютому 1945 року на Ялтинській конференції західні союзники погодились на анексію Галичини Радянським Союзом.

У квітні 1945–го, ув’язнивши митрополита Йосифа Сліпого, усіх єпископів та частину духовенства, НКДБ взялося за операцію прямої ліквідації греко–католицької церкви. Для цього було створено "ініціативну групу" з числа духовенства, яка мала б вести роботу щодо приєднання УГКЦ до Руської православної церкви. Втім найінтенсивніше в цей період працювали органи безпеки, які знаходили додаткові аргументи для "упірних", як їх називали, священиків.

Незважаючи на офіційні протести греко–католиків, влада постановила провести "возз’єднання" УГКЦ та РПЦ у 1946 році — в рік 350–ліття Берестейської унії. Для цього було підібрано й відповідний день — першу неділю Великоднього посту або ж неділю Православ’я. Цікаво, що в цей же день було організовано Собор у Полоцьку в 1839 році. До речі, цього дня читають анафему усім розкольникам. На цей раз колишні священики–уніати мали б "проклясти" гетьмана Мазепу.

Єдиною проблемою в підготовці Собору стала нестача єпископів (вони ж були ув’язнені). Але НКВС за місяць до Собору вирішило цю проблему. Тоді представники "ініціативної групи" у Києві здійснили чин приєднання до православної церкви, а два неодружені священики — отці Михайло Мельник та Антоній Пельвецький — стали єпископами РПЦ.

Напередодні Собору львівська газета "Вільна Україна" опублікувала звинувачення прокуратури ув’язненим греко–католицьким єпископам. Це стало попередженням для духовенства, яке залишилося на волі. Собор відбувся 8—10 березня 1946 року. НКВС організувало там "надзвичайні заходи безпеки". Частину духовенства звезли до Львова, навіть не повідомляючи, куди їх везуть.

Із погляду як православ’я, так і католицизму Собор не може бути чинним, якщо його скликають і проводять ієрархи іншої церкви. А організатори Собору на момент його проведення були священиками чи єпископами Російської православної церкви. У ті роки усі єпископи УГКЦ та близько 350 священиків були репресовані й відбували покарання. Для церкви розпочався період підпілля, або ж катакомб.

"Возз’єднання" на Чернечій горі

Ще однією проблемою для більшовиків стала греко–католицька церква на Закарпатті. Як не дивно, вона мала свою окрему "унійну" історію. Оскільки Закарпаття довший час перебувало поза іншими україн­ськими землями, унія місцевих священиків із католицькою ієрархією відбулася в Ужгороді у 1646 році. Увесь цей період Мукачівська єпархія не підпорядковувалася ані Київському, ані Галицькому митрополитам. Однак про вагу церкви в краю свідчить той факт, що ужгородський замок ще з XVIII століття служив семінарією для місцевих уніатів. А уже в 1939 році, проголошуючи незалежність Карпатської України, закарпатці обирали своїм президентом саме греко–католицького священика — отця Августина Волошина.

Прихід "совітів" на Закарпаття восени 1944 року збігся з призначенням нового єпископа — владики Теодора Ромжі, який активно душпастирськи працював із вірними. Основною "сценою" для драми місцевої греко–католицької церкви став монастир святого Миколая, розташований на Чернечій горі поблизу Мукачева. 28 серпня 1946 року, на Успіння Богородиці, владика Ромжа проповідував тут для 50 тисяч вірних. Не маючи можливостей "переконати" владику та його священиків, більшовики навесні 1947 року захопили монастир святого Миколая. Саме тут планувалося проголосити для вірних акт приєднання до російської церкви. З цією метою запросили православних єпископів та колишніх греко–католицьких священиків із Галичини. Але під час чергової прощі, 28 серпня 1947 року, тисячі прочан пройшли повз монастир і рушили до Мукачівського храму.

Отримавши санкції найвищого партійного керівництва, 27 жовтня 1947 року МДБ здійснює замах на владику Ромжу. Коли він повертався з однієї із сільських парафій, на запряжену кіньми дерев’яну бричку єпископа на лісовій дорозі наїхала вантажівка. Незважаючи на потужний удар, а також на те, що співробітники МДБ залізними кілками побили пораненого єпископа, Теодор Ромжа вижив. Його привезли до лікарні. Щоб закінчити "справу", 1 листопада йому ввели смертельну ін’єкцію. Прикметно, що відкритий протест проти таких дій МДБ висловили навіть троє єпископів РПЦ.

Смерть єпископа не змусила греко–католицьких священиків до співпраці, відтак на Закарпатті не вдалося "ліквідувати" церкву за львівським сценарієм. Двох найвпливовіших священиків — Олександра Хіру та Миколу Муранію — засудили на 25–річні терміни, а 93 священики краю загинули в тюрмах та концтаборах.

Позбавивши Мукачівську єпархію керівництва, унію було ліквідовано шляхом підписання акту про перехід греко–католиків до православ’я. Цей процес очолив отець Кондратович, який, між іншим, був членом Комуністичної партії Угорщини. Формально акт зачитали знову ж таки на Успіння Богородиці, 28 серпня, тепер уже 1949 року, в монастирі святого Миколая, що на Чернечій горі. Під актом підписалося менше половини закарпатського духовенства. Більшість із них згодом розкаялися й повернулися до підпільної греко–католицької церкви. Як і на Галичині, греко–католики Закарпаття мужньо пережили п’ятдесятиліття переслідувань у катакомбах...

Теги: греко-католицький, унія, підпілля, УГКЦ

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати