72-річний закарпатець судиться з пенсійним фондом за 2700 грн.

Василь Мартон з міста Перечин Закарпатської області з дочкою Емілією

— Є закон, по якому дітям війни мають додавати 30 відсотків мінімальної зарплати. Фактично давали тільки 10 процентів. Я до своєї вчительської пенсії 801 гривні отримував ще 49 надбавки, а мав усі 147 получати. Пішов до юриста, якого дітям війни найняли соціалісти. Вони порахували, і вийшло, що держава винна 2700 грн.

Каже, не вірить, що вдасться відсудити в держави гроші. Тому хоче забрати з суду свою заяву.

— Я вчитель математики, от і порахував. Щоб виплатити 2700 гривень дев’яти мільйонам дітям війни, треба 24 мільярди. Де брати ці гроші? Навіть якщо суд прийме мою сторону, ніхто не заплатить. Соціалісти собі рекламу хотіли зробити, от і збурили людей.

Василь Мартон живе із 42-річною дочкою Емілією. Дружина Олена померла вісім років тому.

— Це зараз ми бідні, як церковні миші, — говорить він. — Колись мій батько був віп-вкладником закарпатського банку, його навіть запрошували до ради директорів. Гроші заробив у Америці. Купив на них 20 гектарів землі, хату і худобу. На освіту для дітей відклав.

На заробітки Михайло Мартон поїхав одразу після одруження, 1911-го.

— Плавив сталь на металургійному заводі. Кликав маму, але вона не хотіла їхати. Через шість років втратила надію, що повернеться, і народила сина від сільського парубка. Не хотіла залишатися самотньою. Батько повернувся через 16 років. Маминого сина Івана прийняв за рідного. У них народилося четверо дітей, я був наймолодшим.

Михайло Мартон з Америки привіз односельчанам музичні інструменти для духового оркестру. У місцевій церкві вчив людей грати на них.

— У жовтні 1948-го померла мама. На Закарпаття прийшла радянська влада. Батько мусив вступити до колгоспу, інакше заслали б. У нас забрали землю, воза, борони, плуга, двох коней. Батько після роботи ходив до наших коней і годував їх із руки. А вклади в банку націоналізували. Та він ні за чим так не жалкував, як за флейтою. Намагався врятувати — сховав на горищі. Але її знайшли і забрали.

Тре хворі коліна. Згадує, як малим із села Зарічева до школи в Перечині ходив босим, щоб зберегти взуття.

— Це понад 5 кілометрів. Перед школою, під грушею, витирав ноги ганчіркою і взувався. Бувало, що забував взуття вдома. Тоді на уроках сидів босим. Директор Перечинської школи звільнив мене від плати за навчання. Бачив, що хочу вчитися, а грошей нема.

Від висилки до Сибіру родину врятувала сестра Василя Марія.

— Вона вродливою була. Енкаведист, якого до нас під виглядом квартиранта підіслали, у неї закохався. Потім зізнався їй, що про батька написав добру характеристику, щоб його не відправили в заслання. Марія потім одружилася з хлопцем із нашого села і лишилася в батьківській хаті. Коли померла, хату хотіли купити під музей, але ми не погодилися.

Теги: Перечин, пенсійний

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати