В Ужгороді відкрилася виставка, присвячена 200-річчю спорудження будівлі міської ратуші-жупанату

Специфічним часовим тунелем від ХІХ до ХХІ століття проведе глядача виставка, присвячена 200-річчю спорудження будівлі ратуші, яка відкрилася у п’ятницю, 11 вересня. Зусилля спеціалістів двох музеїв - художнього і краєзнавчого - були спрямовані на належне висвітлення теми „Ужгород та ужгородці” засобами історичної науки, краєзнавства й образотворчого мистецтва.

Особливий інтерес виникає в нас до будівлі „жупного дому”, адже понад 30 років вона є домівкою Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая. Небагато матеріалів збереглося про саму ратушу. Більше є легенд. Масивна пізньобарокова споруда привертає увагу, підносячись над містом разом із замком, єпископатом, Горянською ротондою. Дата закладення фундаменту будівлі не зафіксована. Не диво, адже у XVIII-XIX століттях усі документи міста вміщалися в маленькій скриньці й за потреби переносилися з будинку в будинок.

Початок будівництва припадає, ймовірно, на кінець XVIII - початок XIX ст., коли наджупаном комітату Унг був Іштван Перені. До 1807 року місто не мало адміністративного будинку. В цьому й не виникало потреби. Ужгород на той час був маленьким містечком. До початку XVIII ст. ним керували офіціаліси, тобто урядники, яких призначав, а потім затверджував власник міста (це були Другети). Тільки в 1838 році Ужгород став самоврядним, хоча повна самоврядність була здобута тільки на початку ХХ ст. Під час виборів 1872 року голову міської управи вже називають не старостою, а мером.

У лівому крилі будівлі жупанату збереглася дошка з прізвищами почесних донаторів - громадян, що дарували кошти на будівництво. Загалом, в Ужгороді часів Австро-Угорщини дуже виразно простежується тенденція до будівництва різних об’єктів у місті коштом самих міщан. Держава при нагоді могла викупити тільки земельний наділ. Цілеспрямоване багате фінансування програм із забудови вулиць, укріплення берегів бурхливої річки Уж та будівництва доріг активно проводилося у 20-30 роках ХХ ст. за часів Чехословацької Республіки, а вже потім Радянської України з 1945 року.

Наукове вивчення історії міста розпочалося в середині ХІХ ст. До того були тільки записи мандрівників та літописців. Першим систематизував документальні факти про Ужгород юрист за фахом Карой Мийсарош, який понад 20 років збирав матеріали до своєї книжки. Міхай Фінцицький, кількаразовий мер міста, прислужився його дослідженню своїми документальними „Звітами мера”. Антон Годінка наприкінці Першої світової війни опублікував невеличку, але дуже важливу для подальших вивчень працю з періодизацією історії міста. Автор засвідчив, що Ужгород був майже повністю знищений у 1680 роках. У березні 1939-го побачила світ монографія Петра Сови „Минуле Ужгорода”. Всі ці книжки представлені в експозиції.

Зібрані фахівцями документи, мистецько-культурні артефакти наближають давно минулі віки, знайомлять із цікавими людськими характерами. Долі краян стають об’єктом вивчень. Завдяки художнім творам, що збереглися в музеї, можна побачити тих, хто формував культурне, освітянське обличчя Ужгорода. Звертаючись до унікальних свідчень епохи, згадуємо не тільки постаті губернаторів, викладачів гімназії, духовенство, вчителів, лікарів, художників. Упродовж століть Ужгород залишався містом дрібних ремісників, цеховиків, торговців, комівояжерів, виноробів, пекарів, шевців, бляхарів тощо. На виставці експонуються аркуші з документальними записами, книги архіву, емблеми цехів, факсиміле (особистий підпис) цісаря на документах виробничих майстерень. Історія будівель, вулиць, храмів, забудови та перебудови міста, покращення побуту мешканців, з’єднання двох берегів річки Уж мостами - ці та інші моменти історії Ужгорода стають персоніфікованими й доповнюються опоетизованими творчими портретами головних рушіїв історичного процесу - самих городян. Додають колориту епохи витвори рук ужгородців: свічники, посуд, кераміка, скриня, вази, предмети сакрального вжитку тощо. Колекції поштових листівок та авторських фото переносять нас у минуле.

У мистецтві Європи XVI-XVII ст.ст. портретні твори були розповсюдженими й розквітли в XVII ст. в національній художній культурі як світський портрет. Саме цей жанр відтворював на полотні мінливе обличчя тогочасної Європи. Музейна колекція дбайливо зберігає портрети угорської, австрійської знаті, коронованих осіб Угорщини та Австрії. Об’єднані за стилем та концептуально, вони є вагомим предметним доказом європейськості традицій і культури нашого краю. Змістовно насичують виставку портрети (репліки) імператриці Марії-Терезії (1717-1780 рр.), яку називали „матір’ю русинів”, її сина імператора Йосипа ІІ, інших представників династії Габсбургів. До роду великих земельних магнатів Перені, відомих на Закарпатті з XIV ст., належало подружжя барона та баронеси Перені. Вони представлені в експозиції історичними художніми портретами того часу. Риси помпезності, атрибути світської влади, як правило, завжди означують репрезентативні портрети вищої знаті.

До музейної портретної галереї духовних та сановних осіб - отців церкви, просвітителів, учителів - входить чимало творів. Портрети духовенства теж були характерними для мистецтва Закарпаття XVIII-XIX ст.ст. Монументальність та певна демонстративність портрета єпископа Андрія Бачинського роботи Ліндера (1792 р.) підкреслюють стилістичну спільність жанру портрета, притаманну як Сходу, так і Заходу. Портрет єпископа Паньковича пензля Яноша Загораї виконаний у руслі західноєвропейської традиції портретного жанру: портретований зображений у парадній реверенді, з відзнаками влади, поколінно. Композиційні аналоги, кольорові вирішення часто є спільними для портретних творів нашого регіону та країн Заходу. Цьому сприяла атмосфера уніфікації освіти, культури та релігії на теренах усієї Австрійської імперії XVIII ст.

У ХІХ ст. реалістичне портретне малярство зазнає відчутних змін, збагатившись європейськими демократичними віяннями. Запозичення західноєвропейської традиції в сакральному мистецтві Закарпаття було відчутне в попередні віки. Із зведенням у XVIII ст. кафедрального собору та резиденції єпископа, що постали на Замковій горі, розпочалися роботи з прикрашення церкви. Андрій Бачинський, єпископ Мукачівської єпархії з 1772 по 1809 рік, перебудував інтер’єр собору, взявши за взірець іконостас Києво-Печерської лаври, а ікони - з церкви сербського міста Карловаца. Упродовж двох століть чимало митців тогочасної Австро-Угорщини брали участь в оздобленні будівлі єпископату та церкви: Фердінанд Відра (1815-1879 рр.), монах-василіанин Тадей Спалинський, Ліндер, Ігнацій Рошкович (1854-1915 рр.), Франциск Тек. Еліту нашого краю традиційно формували священики. Єпископи Юлій Фірцак, Петро Гебей, Олександр Стойка проводили оновлення храму та каплиці. Напередодні Другої світової війни з-під пензля Йосипа Бокшая вийшов чудовий взірець монументального мистецтва - розпис плафона кафедрального Хрестовоздвиженського храму. Портрети вищеназваних єпископів роботи Й. Бокшая прикрасили творчу спадщину корифея закарпатського малярства.

Жупанат, або комітатський будинок, споруджений як адміністративний, ніяких особливих прикрас не передбачав: мармур та плитка, архітектурний декор, рештки розписів ймовірної внутрішньої каплиці, кахляні грубки в напівовальних нішах, сучасні світильники - небагато збереглося від тих часів до сьогодні.

Посада губернатора Підкарпатської Русі була введена на Закарпатті з 1919 року за Чехословаччини. Першим губернатором став уродженець Закарпаття американський підданий Григорій Жаткович (1886-1967 рр.). Увійшли в історію й другий губернатор Антон Бескид (1885-1933 рр.) та третій і останній виходець із древньої попівської династії Леонтина Грабаря (із Свалявщини) Костянтин Грабар (1877-1938 рр.). На виставці представлений портрет К. Грабаря роботи невідомого автора, його сучасника. Реалістичне зображення губернатора виконано майже в повний зріст. Портретований постає перед глядачами в костюмі, з краваткою-метеликом. Знаний прихильник активних дій за відбудову Ужгорода, будучи мером, а відтак старостою, К. Грабар у 20-ті роки ХХ ст. проводив водогін та каналізацію, а освоєний за його ініціативою великий обсяг будівельних робіт надав місту майже сучасного вигляду. Саме за час свого правління відстояв право Ужгорода бути столицею Підкарпатської Русі. З 1935 року призначений губернатором, а в 1938-му телефонним дзвінком звільнений із посади.

Станкові живописні твори, графічні аркуші, декоративно-ужиткові речі створюють особливу атмосферу не тільки виставки, а й міста. Автори експонованих творів народилися, жили та працювали в Ужгороді, були пов’язані з ним творчо й духовно. Поряд з іменами корифеїв зустрічаємо імена художників, менше відомих широкій публіці. Волею долі навіть поодинокі твори залишили свій слід у живописному літописі краю. Яскраві, самобутні, оригінальні, самодостат-ні автори ХІХ ст. заклали міцне підґрунтя для майбутньої закарпатської школи образотворчого мистецтва. Строкатість та певна багатоликість мистецтва Закарпаття рубежу ХІХ-ХХ ст.ст. спрацювали як позитивний фактор. Впливи різних національних мистецьких шкіл Європи збагатили досвід місцевих художників. Закарпаття приваблювало видатних майстрів угорської реалістичної школи мистецтва Ш. Голлоші, І. Ревеса, а також Б. Івані-Грюнвальда, Д. Руднаї, І. Сьоні, Я. Торму, зачаровувало їх живописністю ландшафтів. Не оминули закарпатські художники впливу і митців Чехословаччини: Т. Муссона, М. Шпалової-Бенешової, Ф. Фолтіна, Фрчка, що свого часу надихали ідеями високого мистецтва своїх молодших колег.

Ужгород оспівали лірично, мелодійно, документально точно, детально й узага-льнено Ф. Гевердле, Й. Бокшай, А. Ерделі, О. Грабовський, А. Коцка, М. Кричевський, Ф. Манайло, Г. Глюк, В. Габда, Ю. Сташко, І. Шутєв, В. Приходько, А. Кашшай, Е. Медвецька, С. Шолтес, Ф. Семан, Й. Черній, І. Панейко та багато інших. В їхніх творах Ужгород постає із власною неповторністю: Ужгородський замок, резиденція єпископа, синагога, острів Маргарета, річка Уж, сиротинець, жупанат тощо. Місто взимку і влітку, в багрянці золотої осені, на базарі, на околицях, у мріях і реальному житті.

Закарпатці - колеги по мистецькому цеху, спираючись на ґрунтовну підготовку та дружні відверті стосунки, любили змальовувати своїх друзів, знайомих. В об’єктив їхніх інтересів часто потрапляли лікарі, священики, музиканти, письменники. Не тільки інтелігенція, а й селяни, лісоруби, робітники у творчості закарпатських авторів розкривають специфіку людських типажів та характерів. Так, до історії образотворчого мистецтва не тільки Закарпаття, а й України ввійшли „Лісоруби” ужгородця Гаврила Глюка. У колекції Закарпатського художнього музею зберігається й інше прекрасне полотно „Лісоруби на вахті миру”, що було високо оцінене світовим співтовариством за високу майстерність митця і гуманістичну спрямованість теми твору. Психологічно виважені портрети сучасників пензля Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі, Гаврила Глюка, Андрія Коцки доносять до глядача глибину проникнення в модель засобом своєрідної „духовної сповіді”. Не полишають байдужими інтелектуально-глибокі портрети єпископів Й. Бокшая, захоплюють каскадом емоцій портрети А. Ерделі „Піаністка Хосроєва-Щокіна”, „Композитор Дезидерій Задор”, „Художниця Тетяна Яблонська”, збагачують художню скарбницю образотворчого мистецтва Закарпаття портрети в інтер’єрі: А. Коцка „В. Свида за роботою”, М. Розенберг „Керамік” тощо.

Не можемо оминути творчість закарпатських митців, відзначених Національною премією ім. Т. Шевченка: Василя Свиди, Володимира Микити, Юрія Герца, Василя Сідака, Андрія Бокотея в образотворчому мистецтві. На виставці представлена ціла галерея портретів народного художника України В. Микити: „Портрет Ф. Манайла” (1976 р.), „Портрет Е. Контратовича” (1976 р.), „Портрет І. Чендея” (1979 р.). Володимир Микита по праву є провідним майстром портрета сучасної України. Захоплюють полотна пензля Павла Балли: „Портрет письменника Угляренка”, „Портрет З. Шолтеса”, „Портрет Марченка”, портрети Г. Глюка: „А. Ерделі”, „А. Борецький”, дружні шаржі А. Ерделі, автопортрети різного часу життя Й. Бокшая, А. Ерделі, Г. Глюка.

Твори декоративно-ужиткового мистецтва увиразнюють та гармонізують мелодію уславлення рідних міста та краю засобом ритмічної організації життєвого простору навколо людини. Це відчутно на виставці. Щира незабутня атмосфера сприяє культурному діалогу глядача й автора.

Понад 30 років тому в будівлі старого комітатського дому (жупанату) знайшов свою домівку Закарпатський обласний художній музей ім. Й. Бокшая. Гостинно відчинив свої двері музикантам, артистам, усій громаді Ужгорода та краю. Цивілізована Європа, дбаючи про майбутнє, бачить у сучасних музеях підвалини власного культурно-національного життя, приділяє активізації музейної співпраці важливе місце. Серед тих установ культури, що роблять життя людини більш шляхетним, гідним її, є музеї. Тут глядач може задуматися над минулим, відчути теперішнє і збудувати майбутнє.

Ужгородцям та гостям міста, всім музеєлюбам присвячена ця виставка.

Ужгород - особливе місто. Це - домівка наших сердець.

Теги: Ужгород, виставка, музей

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати