Про цю трагічну історію в Україні мало хто знає. Нещодавно документальний фільм про події 70-річної давності на карпатських хребтах зайняв перше місце на кінофестивалі у Севастополі. Тільки зараз українці дізнаються про ще один нечуваний злочин сталінізму. А скільки їх ще й досі не розкрито?
15 березня 1939 року. За згодою Гітлера, попри збройний спротив добровольців Карпатської Січі, Угорщина окупувала Карпатську Україну. Починаються масові розправи та переслідування. Сотні людей страчено, тисячі заарештовано. Особливо нещадно караються українські націоналісти та комуністи, які відразу переходять в підпілля. Тікати в принципі нікуди, бо Польща, яка пролягла за Карпатським хребтом, теж вважає ці групи своїми найбільшими ворогами.
Двоюрідний брат колишнього начальника СБУ в Закарпатській області Арзена Ухаля
1 вересня 1939 року. Німеччина напала на Польщу. Розв’язано Другу світову війну. Угорщина вводить надзвичайний стан. І без того обмежене політичне життя стає взагалі цензурованим і підконтрольним. В економіці вводяться надзвичайні заходи. Зокрема, ліквідовується 8-годинний робочий день та планові відпустки. Вводяться картки на продукти харчування. Зубожіння народу ще більше підсилює світова криза.
17 вересня 1939 року. СРСР починає інтервенцію на Західну Україну та Західну Білорусь. Польсько-угорський кордон змінюється на радянсько-угорський. Саме з цього моменту починається історія утікачів до пекла.
Протягом двадцяти міжвоєнних років, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини, усі провідні політичні сили краю говорили про братів на Сході. Русофіли розповідали про "русскую землю" від Карпат до Владивостока, українці про златоглавий Київ, комуністи про сонцесяйну Москву. Але всі твердили, що сонце зійде на Сході, визволення треба чекати звідти. Саме там буяє життя! Там безкоштовно вчаться і добре живе працюючий люд. Там все рідною мовою. Не дивно, що тільки-но встановився угорсько-радянський спільний кордон, який протягнувся на сотні кілометрів по карпатських верхах і полонинах, як до "братів" потягнулися вервиці втікачів.
Єврейтор Дмитро Жирош прославився у боях на Дуклі, де й загинув. Його іменем названо безіменну висоту.
Спочатку радянські прикордонники, які лише освоювалися у нових для себе гірських умовах, завертали закарпатців назад. Але з погіршенням політичного та економічного становища на Закарпатті потік утікачів щодня наростав. І тут почалося нечуване.
За наявними на сьогодні в архівах документами, протягом кількох місяців 1939 року до СРСР перейшло тисяча закарпатців. У 1940 році – їх уже було понад 4 тисячі. За півроку 1941-го – ще півтисячі.
Зупинила нелегальну еміграцію, як не дивно, радянсько-німецька війна, яка почалася 22 червня. Кордон відсунувся далеко на схід, а, отже, втеча до "радянського раю" стала неможливою. 5,5 тисяч, як би тепер сказали, біженців – це цифри тільки на основі досі збережених кримінальних справ. Насправді експерти говорять про ймовірну кількість до десяти тисяч чоловік.
Що ж це були за люди? Як видно із протоколів допитів, переважно "золота молодь" -- студенти, гімназисти, вчителі, які не любили мадярський окупаційний режим і щиро хотіли жити в державі зі своїми єдинокровними братами. Серед них були справжні політичні біженці -- комуністи, українські патріоти, євреї, яким загрожували переслідування. Чимало було й таких, які не бажали одягати угорські шинелі і втікали від армії. Траплялися й такі, котрі рятувалися від злиденного, голодного життя, щиро вірячи, що в СРСР люди живуть краще.
Перехід кордону був справою ризиковано. Тих, кого угорці ловили, відразу опинялися за грати. Але вони все-одно йшли – по одинці, парами і навіть великими групами до півсотні людей. Переходили кордон і відразу здавалися радянській владі, щиро вірячи, що тепер їхнє життя зміниться на краще.
Майбутній генерал-полковник Чехословацької армії Василь Вальо
Але замість раю їх чекало пекло. Більшість з них було засуджено за нелегальний перехід кордону, меншість – за шпигунство. Першим пощастило більше, бо вони отримали тільки три роки концтаборів.
Але що це були за табори, якщо половина з цих молодих, здорових людей за рік-два повимирали?! Із 5,5 тисяч закарпатських утікачів 2,5 тисячі залишилися навіки в промерзлій землі безкрайньої Півночі та Сибіру. І найбільша біда полягала в тому, що від тих, які втекли до СРСР, не надходило жодної звістки. І закарпатці далі й далі втікали до "країни Рад". Часто за старшим братом через якийсь час йшов середній, а за ним – молодший.
Історії цих людей не можуть не вражати. Адже так жахливо обманутися у своїх сподіваннях не побажаєш нікому. Доктор історичних наук Омелян Довганич, який значну частину своєї дослідницької роботи присвятив втікачам до СРСР 1939-1941 років, наводить у своїх книжках історії варті екранізацій чи пригодницьких романів.
Малоземельний І.Варгулич у пошуках заробітку подався у 1937 році до Бельгії, де працював у шахтах. Добровільно записався до республіканської армії Іспанії. Воював у складі 45-ї дивізії, був тричі поранений. Після поразки республіканської армії відсидів у концтаборах Ажелес та Гюрс на півдні Франції. Після окупації Бельгії фашистською Німеччиною, поїхав у відпустку на Закарпаття. Там, боячись арешту угорських жандармів, перебрався до СРСР.
І які почесті виявили ветерану-антифашисту, який проливав кров під червоним прапором в Іспанії? Правильно: 30 липня 1942 року він помер у В’ятському таборі.
Майбутній Герой Радянського Союзу Степан Вайда перед відправкою в табори
Ще трагічніша історія іншого іспанського добровольця В.Фегера, який воював у 1938 році у складі балканської батареї. Після важкого поранення три місяці лікувався у Празі, звідки повернувся на Закарпаття. Наснажений червоними ідеями, він один із перших перетнув угорсько-радянський кордон ще в жовтні 1939 року. Червонозоряні прикордонники його видворили назад, де його заарештували угорські жандарми. Десять місяців відсидів у Будапештській в’язниці. Після відсидки вдруге перетинає радянський кордон. І на цей раз – назавжди. 11 травня 1942 року він помер у тюрмі НКВС Іванівської області, залишивши вдома дружину і четверо дітей.
Жахливим є те, що навіть за радянськими тодішніми законами за нелегальний перехід назначалася кара від одного до трьох років позбавлення волі. Але всім закарпатцям давали чомусь по максимуму – три роки. При цьому не бралися до уваги чимало пом’якшуючих обставин: що люди рятувалися від переслідувань, добровільно здавалися, виявляли свою симпатію до СРСР, мали комуністичні переконання, були жінками чи й малолітніми… Жахливий сталінський молох стирав усіх своїми жорнами на криваве місиво.
Так, Ю. Костяк, якого забирали до угорського війська, аби не залишати родину на голодну загибель, перейшов до СРСР з жінкою та двома дітьми – трирічною донькою та восьмимісячним сином. У Станіславській тюрмі сім’ю після суду розлучили. Першим помер Василько – 7 січня 1940 року – в дитячих яслах Головінської виправно-трудової колонії. Батько помер у березні 1941 року в Івдельтаборі. Донька Ганна була взята в дитячий будинок, але не встановлено коли і в який. Пережила табори лише матір. Але як їй було далі жити після втрати чоловіка і дітей?
Найприкріше, що якщо утікачами були німці (а й такі траплялися на Закарпатті), то їх не судили, а передавали німецькій владі через контрольно-пропускний пункт у Перемишлі. Бітте, камараде! Данке шон! Там фольксдойчів чекали, ясна річ, не концтабори. Ось така дивна "антифашистська" діяльність СРСР під час дружби двох фюрерів -- Сталіна і Гітлера.
Траплялися й цілком трагічні курйози. Трьох сільських хлопців, які в пошуках пропалих волів через великий туман заблукали на радянську територію, не відпустили після з’ясування обставин, а теж засудили до трьох років концтаборів. Хоча кордону як такого на місцевості не було позначено.
Щоб зрозуміти масштаби того, що відбувалося, досить сказати, що утікачі до СРСР становлять половину всіх репресованих за всю історію радянської влади на Закарпатті.
Від повної винищення цих "червоних мрійників" врятував договір між Чехословаччиною та СРСР про створення чехословацької військової бригади. Більшість із них підпало під оголошену амністію, як колишні громадяни ЧСР, і були після листопада 1942 року направлені з таборів по всій Росії до міста Бузулук під Куйбишевим, де й було створено нову військову частину.
Переважна більшість її вояками були закарпатці. Так, із 1438 солдатів та офіцерів запасного полку 1363 (або 95% (!) були закарпатськими українцями ( читай – втікачами до СРСР). Вони брали участь у кровопролитних боях за визволення України, Чехословаччини та Польщі. Чимало з них полягло.
Сумна доля чотирьох братів Селянчинів, які були гімназистами, а старший навіть студентом філософського факультету Празького університету. У жовтні 1939 року перейшли до СРСР Степан та Іван, через півроку – Матвій, ще через три місяці -- Ілля. Останній помер під час етапу в тюрму Томська у грудні 1941 року. Степан – у лютому 1942-го в Ухтоіжемтаборі. Іван та Матвій загинули під час боїв за Дуклянський перевал. Додому не повернуся жоден.
Про рівень біженців свідчить те, що з них, колишніх в’язнів концтаборів, 10 стали генералами чехословацької армії, 96 -- полковниками, 102 -- підполковниками, 37 – майорами, 90 – молодшими офіцерами. Більшість із них не повернулися на Закарпаття, коли воно возз’єдналося з Україною. Ці люди вже добре знали на власній шкірі, що таке "найвільніша на світі країна робітників і селян".
Натомість в СРСР на згадку про концтабірну долю "втікачів до СРСР" було накладено суворе табу. Навіть видатні партійні діячі, такі, як голова закарпатського облвиконкому В.Русин у спогадах скромно вказували: "Про війну я дізнався в Рязані", забувши дописати "в пересильній тюрмі". Ім’ям Героя Радянського Союзу Степана Вайди, підпоручика-танкіста, який загинув у Польщі, були названі на Закарпатті школи та піонерські дружини, але ніхто жодним словом не прохоплювався про його концтабірне минуле.
Коли ж у 1970 році Омелян Довганич побіжно зачепив заборонену тему у своїй докторській дисертації, йому настійливо порекомендували викреслити цей фрагмент. Людей, які загинули в концтаборах через свою віру і любов до СРСР, не мало існувати.
На щастя, нині ми знаємо правду. Принаймні, більшу її частину. Омелян Довганич разом зі своїм колегою Олексієм Корсуном видали навіть збірник архівних документів і матеріалів "Закарпатські втікачі в СРСР 1939-1941 років". І цю книжку справді не можна читати без брому, бо складається вона в основному із протоколів допитів наївних і безхитрісних закарпатців, які абсолютно не відаючи, прямували не до омріяного раю, а до справжнісінького пекла.
На Торунському перевалі громадськість пропонувала встановити пам’ятник трагічній долі втікачів до СРСР. Але поки що меморіальне вшанування десяти тисяч найнаївніших жертв сталінського тоталітаризму не знайшло свого втілення. Будемо сподіватися, що не надовго.