Закарпатська Дубрівка - межове село, а вік - під 600 років

ЗВІДКИ НАЗВА ПІШЛА?

Невідомо, повідомляє в краєзнавчому нарисі Марія Гурзан, коли це село було позначене на карті Ужанського комітату. Але вперше в історичних документах воно згадується під назвою Дубровці в 1417 році, а в 1447-му - вже як Дубрівка. Перші поселенці будували свої хижки на пагорбах. Навколо шуміли дубові ліси, через потоки клали дубові лавки. Звідси й назва — Дубрівка: село в діброві. На старому гербі села, що був чинний до 1920 року, зображені свиня і жолуді. Де дуби, мовляв, там і свині. Старожили ще й до цього часу розповідають легенди про чудеса й страхіття, що траплялися в дубових лісах. Село тричі палало під час набігів татарських орд і міжконфесійних сутичок між католиками та реформаторами у XVII-XVIII століттях. Проте поселення відбудовувалося, вставало з попелу, як чарівний птах Фенікс.

Як же тут живуть-поживають тепер?

ЗА ВІКНОМ СІЛЬРАДИ СТЕЛЮТЬСЯ ЛУГИ

Сільська рада тут маленька. В ній затишно, охайно. Головна господарка — голова Марія Степанівна Гарагаль. На чільній посаді працює з квітня 2006 року. Обрали, бо бачили люди її в ділі. Адже з 1983 року незмінно пані Марія працювала секретарем сільради. За привітність, доброту і цілеспрямованість її і полюбили.

Щодо землеустрою селяни задоволені. Жодних конфліктних ситуацій у селі не виникало ні при головуванні Світлани Іванівни Пеци (1987-1989), ні при вісімнадцятирічному перебуванні на цьому відповідальному посту Івана Івановича Керецмана.

Є, правда, в кожному селі окремі скандалісти, що на своїй землі нічого не посадять до ладу, а в сусіда якийсь би метр відхопили. Це як у "Кайдашевій сім'ї" - безсмертній повісті українського класика Івана Нечуя-Левицького.

Про лад у селі стосовно прав дубрівчан на землю говорить масивна погосподарська книга — фоліант вічного користування, який ніхто не може сфальшувати, підмінити. Спокійно було після гамірного шпаркого Ужгорода в тихій сільраді. Довколишні луги навіть віконне скло робили спокійним.

"ДАЙ, БОЖЕ, ЗДОРОВ'Я КОРОВІ!"

В основному в селі тримають худобу. Тому й криза для дубрівчан — поняття умовне. "Дай, Боже, здоров'я корові!" — повторюють вони вряди-годи вслід за старим західноукраїнським письменником Тимофієм Бордуляком. Наразі жителів тут 870, дворогосподарств — 267. Щодо демографії, то початок третього тисячоліття не був обнадійливим для Дубрівки. У 2001-му, скажімо, лише одна дитина народилася. Так само - в 2003-му. Але ситуація виправилася. Минулоріч прибавилося у селі аж вісімнад-цятеро немовлят. Усього дітвори з-З до 5 років — 70. Зростання чисельності молоді привело до рішення з наступного року відкрити в місцевій школі свій дев'ятий клас.

У цьому році народилося восьмеро малюків. І спинятися на цьому дубрівчани, бачиться, не збираються. У добру путь, родинні кораблі!

Значного відхідництва на заробітки немає. За словами М.Гарагаль, двоє вже тривалий час працюють у Словаччині, кілька — в Словенії. Жінки головним чином розсипалися "по роботах" у різних місцинах Ужгорода та селища Середнє. Трудяться в кафе, лікарнях - офіціантками, прибиральницями, медсестрами. Деякі "отаборилися" в банківських структурах. Молоді чоловіки заробляють нелегку копійку на ремонтах і будівництві в зростаючому вгору і вшир Ужгороді.

ДОПОМАГАЄ РАЙОННА ВЛАДА

Голова сільської ради Марія Степанівна родом із Мукачівського району, але в Дубрівці вже 32 роки. Тут жила ще чоловікова бабка. Супутник життя важко захворів на заробітках і помер. Трагічно, та цього вже не виправити. Щоб заглушити смуток, що деколи мимоволі приходить, віддається роботі. Радіє, що багато допомагає Ужгородська районна влада. Треба ж! Адже село дотаційне.

Центральну дорогу, слід відзначити, кожен рік належно ремонтують. Голова райради Михайло Фединець відстояв ремонт дитячого садочка, забезпечив для клубу нові стільці. В сільраді всю електропроводку, яка ледь трималася на чесному слові, бо була проведена ще в 1968 році, поміняли.

Родом із Дубрівки голова Конституційного Суду України Андрій Стрижак. Чимало й він допоміг. Купив трифазну електроплиту в дитсадок, надає поміч школі, церкві, футбольній команді, яка завдяки цьому і великому спортивному азарту два роки тому зайняла перше місце в області. Та й нині не пасе задніх. Не просаджувати ж своє молоде життя в генделиках.

ДУБРІВЧАНИ - СІЛЬ ЗЕМЛІ ЗАКАРПАТСЬКОЇ

Звідси духовний отець, політичний діяч, третій і останній губернатор Підкарпатської^Русі (1935-1938 pp.) Костянтин Грабар. Його могила - біля церкви. Там, де зараз клуб, раніше була церковна фара, на якій і жив губернатор. Ніби як пам'ять про його самовіддану діяльність навесні біля школи рясно зацвітає яблуневий сад, що розкинувся на площі півтора гектара. Все село, що розляглося на три кілометри, тоді дихає яблуневим ароматом.

Гордиться село офтальмологом обласної лікарні, котра вийшла із села, Ольгою Чічур. її донька теж продовжила лікарську стезю неньки — працює лікарем у нашій столиці.

Вельми поважають директора школи Юрія Юрійовича Третинника. Він уже на пенсії,.але своїх школярів і не думає полишати. Дружина його теж вчителює, а в Ужгороді цим нелегким хлібом причащаються дві доньки. Що й говорити, вчительська династія! Педагогом за освітою є і Марія Гурзан, яка й написала в 1999 році "Нарис села Дубрівка Ужгородського району".

Мовчазним свідком минулого є гора Гурка за селом. Там колись була битва з монголо-татарами. А нині "б'ються" хіба за свою доцільну адаптацію в європейське суспільство, готовність до різноманітних викликів глобалізації в світі. Тому не заростає стежка до бібліотеки, що не занедбана, а жива, дієва, знаходиться в гарному приміщенні. Завідувач бібліотеки Марія Юріївна Мучичко родом із Іршавщини, "дубрівська невіста", як називає її голова сільради пані Гарагаль. Знаменитий культурний діяч Еміл Сокач веде заняття в популярному сільському хорі "Дружба". А "невіста із Чабанівки" Оксана Іванівна Шемак завідує клубом, куди на вогник повсякчас поспішають дубрівчани, проводячи час весело й цивілізовано.

Немає розгулу монголо-татарської дикості в п'ятьох стаціонарних сільських кафе-барах, їхні власники допомогли вшанувати ветеранів Другої світової війни, виділили їм грошову допомогу, організували приємну гостину. Словом, село живе. І в цьому селі хочеться жити. Хоч воно й на межі. Але не між добром і злом, а всього-на-всього між Ужгородським та Мукачівським районами.
 

Теги: Ужгород, Дубрівка, межове село, люди, життя, школа, діти

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати