Антонін Боня: “Щербицький казав мені: “Чого ти переживаєш? У людей серце лопає, а в тебе — всього лиш водогінна труба”

Ужгород, готель "Дружба"

— Антоніне Михайловичу, ви — корінний закарпатець, і вам тут довелося жити при кількох різних державних утвореннях. Котре з них залишило кращі спогади?

— Зараз не прийнято добрим словом згадувати радянську владу, але я скажу, як думаю. Народився в 1929 році в Доманинцях біля Ужгорода за буржуазної Чехословаччини, був четвертою, наймолодшою дитиною в сім’ї. Батько перебивався сезонними заробітками, мама — домогосподарка. Зрозуміло, жили бідно. До речі, і демократія була не такою аж розвинутою, як її оспівують зараз. Кажу це без усякого упередження, бо моя мама — словачка. Пам’ятаю великий мітинг в Ужгороді, який проводили, як тоді казали, українські націоналісти. Із балкона Будинку офіцерів жовто-блакитний прапор звисав аж до землі, на-роду — повно, виступав Волошин. А потім усіх оточила жандармерія. Біля ректорату стояли кулемети, перед мостом, а через центр тоді протікав Малий Уж, — теж. Мітинг стали розганяти. І мені дісталося кілька разів пендриками (ґумовими кийками — авт.), бо ж ми жили поряд, навпроти другої школи, а я, пацан, не міг пропустити такої події. Керівників зібрання заарештували й замкнули в школі на 1-му поверсі. Правда, ті через вікна повискакували і через наш двір утекли!

А потім прийшли угорці. При них мій батько отримав постійну роботу на лісопильному заводі в Ніредьгазькому районі. В 1940-му вся сім’я мала переїхати жити до нього, але сталася трагедія: тато загинув від виробничої травми. На той час у мами залишилися вже лише ми з сестрою — двоє інших дітей померли від туберкульозу. Виховувала нас, як могла. Старша сестра пішла вчитися до однієї жінки на кравчиню, з того і жили. Тому прихід радянської влади на Закарпаття аж ніяк не погіршив нашого існування. У 1946-му я, кинувши школу (закінчив тільки 8 класів, бо період угорськомовного навчання нам не зарахували), став працювати в різних торгових організаціях, потім — на Ужгородському ФМК. Почав простим столяром, дійшов до старшого майстра, навіть отримав міністерську відзнаку — звання “Відмінник соціалістичного змагання”. Паралельно займався комсомольською роботою, був активістом. Мене все це справді захоплювало. Там же на заводі вступив до КПРС, на кілька років мене направили на навчання в партійну школу.

— Тобто відхрещуватися від свого комсомольсько-партійного минулого ви не збираєтеся?

— Ні, звичайно. Простим людям давалася можливість зростати й розвиватися, причому і порядку, і рівності було набагато більше, ніж тепер. Я досі зберігаю комсомольський квиток, виданий 1945 року, всі численні нагороди. До речі, і з дружиною свого часу нас звів комсомол. Вона була секретарем комсомольської організації ЗОШ № 4, приводила юнаків і дів-чат для прийому в ряди ВЛКСМ, а я в бюро міськкому комсомолу входив до комісії. Тільки побачив її — з першого погляду сподобалася. Потім на різних заходах пересікалися, познайомилися ближче. Одного разу навіть танцювальний конкурс разом виграли. За найкращий вальс мене нагородили пачкою сигарет, а її — одеколоном “Тройной”. Отак і одружилися. Минулоріч відзначили 55 років шлюбу. Виростили доньку, маємо двох онуків.

— А як же з робітника ви стали гідом-перекладачем?

— Думаю, вирішальну роль у цьому відіграв VІ Всесвітній фестиваль молоді і студентів, який у 1957 році проводився у Москві. Для нього потрібні були перекладачі, а я добре знав угорську, словацьку, непогано ще й чеську. Власне, вивчив їх у школі, бо ж учився різними мовами за різних держав. Отож мене викликали в обком партії і поставили до відома, що треба їхати в столицю.

— Відбір був строгий?

— Не те слово. Відбирали в Москві. Крім знання мов, треба було довести, що розумієшся на історії країни, фізично підготовлений (ми навіть норми ГТО здавали) і, звичайно, ідеологічно стійкий. В одного хлопця з Ужгорода спитали, чи може в СРСР стара людина прожити на пенсію? Він відповів заперечно, отож йому подякували, дали квиток у руки і попрощалися. Річ у тім, що ще не забулися події 1956 року в Угорщині, і до них за рубежем ставилися по-різному. Гіди мали формувати позитивний імідж Радянського Союзу. Правда, не завжди це виходило дипломатичними методами. Одного разу наш автобус підібрав закордонного гостя (транспорт мав зупинятися для кожного, хто “стопував” карткою учасника фестивалю), а той по-англійськи став обурюватися, мовляв, столичну молодь правоохоронці силою змушують вітати гостей. Хтось переклав це, і хлопця просто виштовхали з автобуса.

— А він казав правду?

— Та де там! Навпаки, міліція оточувала автобуси з приїжджими спеціальними кордонами, а наша молодь проривала їх, намагаючись будь-що привітатися з гостями за руку, подарувати їм листівки, значки, цукерки… Через це навіть відкриття фестивалю в Лужниках затрималося на півтори години. А мітинги? На одному з них мала виступати японка з Хіросіми — розповідати, що в них було після того, як американці скинули на місто атомну бомбу. Ту площу оточили вантажівками, залишивши тільки вузькі проходи для делегатів фестивалю, навколо чергувала кінна і звичайна міліція, проте москвичі проривалися до заповітного місця. Це важко розказати, треба було бачити.

— Москву ви вперше побачили саме тоді?

— Ні, але тоді вперше зміг оцінити все її архітектурно-культурне багатство, бо нам, ще до приїзду гостей, улаштували чудові професійні екскурсії, аби потім знали, що показувати і як розказувати. А перше знайомство з Москвою відбулося в 1948-му, коли я працював у воєнторзі й поїхав туди по роботі. Зараз це і згадувати смішно. Пам’ятаю, був квітень, у нас на Закарпатті за тодішньою європейською модою ходили без головних уборів, із високо піднятим коміром. Мені ж 19, я теж не відставав від тенденцій. А в Москві холоднеча! Люди на мене заглядаються, якийсь хлопчик став, аж рота роззя- вив: “Папа, смотри, дядя без шапки!” Я поскаржився хазяйці, в котрої жив, а вона сміється: “У нас без шапки только сумасшедшие ходят”. Дала мені капелюх свого чоловіка, щоб не виділявся в натовпі. Але й це не допомогло. Гуляю собі по Білокам’яній, розглядаюся навсібіч, на величезні черги видивляюся, аж помітив, що за мною по п’ятах жінка-міліціонер ходить: я в магазин — вона за мною, в інший — так само. Я побіг — і вона біжить! Але мені вдалося заскочити на трамвай, тільки так і відірвався від “хвоста”. Знову ділюся з хазяйкою. Вона ж пояснила: у нас, мовляв, усі зайняті, ґав ловити, роззираючись, ніколи, от і видався ти міліціонерші підозрілою особою. Відтоді вже ходив швидко, одягнутий “по формі”, і пригод більше не мав. Хіба що в метро. Побачив його вперше в житті, проїхався на ескалаторі — і на весь зріст угорі простягнувся: не знав, що треба сходити, думав, сам “звантажить”. Так що Москва-1948 усю свою красу для мене не відкрила. А Кремль, Третьяковка, Оружейна палата, інститут Баумана тощо — все це по-справжньому я пізнав тільки в 1957-му.

— На завод після цього вже не захотілося?

— Та ні, повернувшись в Ужгород, кілька місяців іще трудився там, однак потім мене викликали в обком і заявили: “Ми телефонуємо на завод, що ти переходиш в чопський “Інтурист” працювати з іноземними делегаціями.” Це, без сумніву, виявилося дуже цікаво: спеціалізованими поїздами дружби подорожував на Донбас, у Львів, Київ, Ленінград, Москву. Всі визначні місця знаю, як свої п’ять пальців. Правда, перш ніж отримати посвідчення гіда-перекладача, у трьох останніх містах проходив курси. 2 сезони працював і на Чорному морі на пароплаві “Петро Великий”. Тобто я їздив, отримуючи зарплату, туди, куди інші потрапляли тільки за гроші або ж дочекавшись нарешті профспілкової путівки. Навіть не мріяв про таке після злигоднів, пережитих у дитинстві.

— Оскільки туристи були іноземними, подорожували тільки по СРСР?

— Із зарубіжними групами так, але потім мене як кращого працівника столичне керівництво відрядило на стажування в чехословацьку фірму, з якою наш “Інтурист” мав зв’язки. Поїхало нас усього троє: я, один чоловік із Прибалтики й москвичка. Причому мені довелося поїздом діставатися Москви, щоб звідти вилетіти в Прагу. Нам показали всю ЧССР: Карлові Вари, Брно, Братиславу, Татри… І в кожному місті нові готелі, ресторани, де нам пояснювали, як зустрічають радянських туристів. А я все те потихеньку мотав на вус. Можливо, саме тому після повернення додому мене перевели до ужгородського “Інтуриста”, а потім запропонували стати директором готелю “Дружба”.

— Не шкода було таку цікаву роботу міняти на адміністративну посаду?

— Шкода, не шкода — тоді не дуже питали. Сказали треба, значить, треба. “Дружбу” в 1973-му якраз добудували й дуже поспішали здати в експлуатацію, бо мала відбутися обласна партконференція, на яку очікували делегації з Києва та Москви. А готелів не вистачало. От і довелося мені з колективом — він, до речі, підібрався дуже хороший — екстрено все доводити до ладу: і краники лагодив, і меблі з усіма по номерах розносив. Зате встигли.

— Готель засновувався як партійний?

— Його історія така. У 1968 році генсек Брежнєв приїздив в Ужгород, щоб поспілкуватися з чехословацьким керівництвом, а виявилося, що зустрічатися ніде — підходящого готелю нема. Їх тоді поселили у спецвагончиках десь у Кам’яниці, але після цього Леонід Ілліч розпорядився виділити гроші на будівництво “Дружби”. Фінансували роботи партійні органи, тому належав об’єкт обкому КПУ.

— Будучи директором, доводилося зустрічатися з відомими людьми? Напевно, робота була не зі спокійних…

— Ми приймали і наші партійні, і різні зарубіжні делегації, тому, звичайно, все завжди мало бути в “бойовій готовності” як у готелі, так і в ресторані. Я особисто мав уміти підтримати розмову на будь-яку тему: прокинеться гість раніше, спуститься до залу — треба розважити його бесідою. Так що часом днював і ночував у “Дружбі”.

Були керівники, котрі приїздили щороку по кілька разів, доводилося стежити, щоб страви не повторювалися. Траплялися й курйози. Для чергової групи меню замовив їхній референт і включив туди редьку. Ми накрили столи, а їх усе нема, затримуються. Редька до того часу такий дух пустила, що хоч тікай. Нічого не залишалося, як терміново провітрити приміщення і замінити салат на традиційний, із капусти, бо розгорівся б скандал. Або ж за півгодини попереджають, що завітають високі гості. Так, у Львові відпочивали 3 чи 4 космонавти, і їм запропонували махнути в Ужгород. Вони з радістю погодилися, а мені зателефонували вже з Мукачева. А це ж треба ще й начальство попередити, культурну програму організувати!

А якщо говорити про відомих людей, то жив у нас кінорежисер Микола Озєров, знімаючи в Ужгороді фільм, зупинявся перший секретар КПУ Щербицький. Та з ним, як на зло, трапився конфуз: уночі в нас прорвало водогінну трубу й залило бенкетний зал, де харчувалася делегація. Довелося подавати сніданок Володимиру Васильовичу в номер. Я страшенно нервував через цю НП. А він, повертаючись із міста, побачив мене і каже: “Чого ти переживаєш? У людей серце лопає, а в тебе — всього лиш водопровідна труба. Нічого страшного не сталося”. Простий чоловік був, без усякої пихатості, хоча його всі дуже боялися.

— Антоніне Михайловичу, ви багато працювали із зарубіжними гостями, їздили за кордон із нашими. Пильне око КДБ відчували?

— Коли працював в “Інтуристі”, крім угорських сільськогосподарських делегацій, займався й емігрантами — виходцями із Закарпаття. Я допомагав зустрітися з рідними і громадянам США, і євреям. Фактично, брав їх під свою відповідальність, бо “залізна завіса” тоді ще трималася міцно. Ці люди, приїхавши, не могли оселитися навіть у найближчих родичів — тільки в готелі. Та що там, навіть поспілкуватися віч-на-віч не мали права. Звичайно, траплялися нарікання з їхнього боку, були й спроби підкупити мене: пропонували взяти автомобіль і поїхати у Львів, щоб ніхто не знав. Та я чітко розумів: якщо вийду за рамки дозволеного, під мою відповідальність емігрантів сюди більше не пустять. До речі, з такими гостями я побував на єврейському весіллі в Берегові. Цікава церемонія. Там жінки з нареченою святкували в одній кімнаті, а чоловіки з нареченим — в іншій. Ми собі співаємо, вони — собі. Аж потім почалися танці надворі, молодий ганявся за молодою, спіймав її, розбив склянку, і тоді вже гуляли разом.

— Возячи туристів, ви могли брати з собою доньку чи дружину?

— Взагалі-то це заборонялося. Хоча на фестивалі в Москві дружина зі мною була, правда, переховувалася. Разом і в Сочі примудрилися влаштуватися: я — по роботі з групою, дружина й донька — відпочивали на морі. Пізно ввечері вони приходили до мене в кімнату і ночували на ліжку, а я — на столі. Одного разу якась туристка зайшла, побачила це і так злякалася! (Сміється — авт.). Крім того, намагався путівки купувати, щоб поїздити з сім’єю: разом відпочивали у Братиславі, Будапешті, в Татрах. Коли взимку Галина їздила в Москву, щоб там у бібліотеці писати кандидатську дисертацію, старався брати відрядження і влаштувати екскурсію музеями столиці для нашої Оленки. Доводилося вислуховувати докори, що забагато уваги приділяю родині, але якось обійшлося.

“Він дуже хороший сім’янин: уважний, пунктуальний, акуратний до дрібниць. У нього це в крові, — додає дружина. — Навіть коли в готелі була якась делегація, а вдома намічалося торжество, обов’язково викроював час, щоб прийти розставити й накрити столи. Навіть у вчительській роботі мені допомагав: чи то наочні посібники виготовляти, чи осінні букети збирати. А коли пішов на пенсію, кулінарією більше зайнявся, різні салатики нарізає. Чесно кажучи, він краще за мене готує”.

— Директором “Дружби” ви були 17 років і рівно в 60 пішли на пенсію. Чому?

— Сам попросився на заслужений відпочинок, бо тяжко хворів. Не думайте, з роботою справлявся, навіть медаль “Ветеран праці” маю. До речі, всім, чого навчився і досяг у професійному плані, завдячую своїм колишнім керівникам і наставникам: Степану Сігетію й Олександру Літвінову в “Інтуристі”, а в “Дружбі” — начальнику фінгоспвідділу Закарпатського обкому партії Миколі Сюськові. Але то навантаження серйозне було: ненормований робочий день, іноді годинами доводилося чекати, поки делегація десь у районі затримується. Готель із непоганим рахунком у банку я передав наступному директору, Василю Макару, але зв’язок із колективом не розірвав: досі цікавлюся їхніми справами, проблемами. Спасибі Василю Васильовичу, і він не забуває мене — до свят обов’язково надає матеріальну допомогу. Пенсія мала, на ліки потрібно багато грошей, так що це для мене велике діло.

Теги: Ужгород, готель "Дружба", юбілей, СРСР, Антонін Боня, Юрій Щербицький

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати