Сьогодні чимало журналістів прагнуть не творчих успіхів, а впізнаваності

Дивує, що більшість журналістів прагнуть добитися не успіхів у роботі, а впізнаваності, тому і рвуться на телебачення. До порад старших не дослухаються, вважають, що вони розумніші і мудріші. Правди ніде діти – у досвідчених журналістів зникло бажання когось чомусь навчати, - поділився своїми спостереженнями та висновками експерт, який попросив не вказувати його імені.

…За п’ять років навчання в Ужгородському державному університеті (нині УжНУ) звикла до Ужгорода. В обласному центрі хотіла і надалі залишитися. Треба було негайно працевлаштовуватися. Вступала на філфак, аби працювати вчителем. Однак на час отримання диплому, а це був 1997 рік, працівники освітньої галузі отримували заробітну плату невисоку, до того ж ще і з чималими затримками. Знайомий науковець сказав, що у мене є хист до написання статей (будучи другокурсницею, писала на його книгу поезій рецензію, готувала дві статі до університетського наукового збірника), а у газеті "Молодь Закарпаття" якраз є вакансія кореспондента.

Порадив піти. Одразу після співбесіди головний редактор Надія Теґза дала мені інформацію про пожежі на Закарпатті і сказала підготувати з цього замітку до газети. З чистим листком, ручкою мене залишили одну в кабінеті. Разів десять я прочитала ту інформацію, як на мене, то там було написано все доступно. Хоча шкільні твори виходили у мене цікаві, з власними поглядами на ту чи іншу проблему, але у даному випадку не знала, що маю робити. Мені стало страшно і соромно, що не зможу виконати поставленого переді мною завдання.

За годину таки зробила кілька правок у тексті. Редактор дала кілька примірників газети і сказала написати вдома "щось життєве, молодіжне". Їдучи в громадському автобусі, стала свідком випадку, як літня жінка кричала на вагітну пані, що та всілася і не вступає місце старшим. Мої враження та обурення від побаченого і почутого лягли в основу замітки "Чи завжди докори старших виправдані?". Наступним був репортаж про моє рідне село Малий Раковець та його жителів. Разів п’ять редактор заставляла переробляти текст. "Речення будуй невеликі, пиши коротко і зрозуміло, наводи якомога більше фактів, а водичку та "отсєбятіну" викреслюй", - наставляла Надія Степанівна.

У "Молодіжці" я пропрацювала неповних три місяці, але завдяки досвідченій журналістці Юлії Зейкан отримала хороші ази на журналістській ниві. Юлія Петрівна зі знанням справи казала, що матеріал матиме життя і резонанс, якщо у ньому порушуватиметься актуальна проблема. Порадила спілкуватися з людьми, розпитувати їх про наболіле, лаконічно викладати думки. А ще - шукати нові теми, уникати плагіату. Писати так, аби не було соромно вказувати своє прізвище. Ці настанови зарубала собі на носі на все життя і сповідую їх.

Пощастило мені на добру порадницю і в газеті "Корзо", куди перейшла на роботу коректора через те, що офіс знаходився неподалік мого гуртожитку. Людмила Орос казала: "Пиши, я допоможу, підкорегую". Я писала про звичаї, традиції, свята, про те, як жінка позбулася астми завдяки козячому молоці, про те, що собака – не тільки друг, а і дороге задоволення, про отця Михайла, в якого хобі – бджолярство, про студентське життя. Від читачів на моє ім’я почали надходити листи. Це був свого роду стимул у роботі. Я стала більш вимогливою до себе, виважено підходила до того, що роблю і про що пишу. До чергового матеріалу відносилася ще з більшою відповідальністю. Не лінувалася переписувати матеріал по декілька разів.

На жаль, через рік газета припинила своє існування. Красномовним є той факт, що шестеро працівників "Корзо" згодом успішно очолювали різні видання.

Так я стала у витоків ще одного видання – газети "Соціал-демократ". Щосереди обласна держадміністрація організовувала поїздки журналістів по області, де ми знайомилися з ходом ліквідації наслідків листопадового паводка 1998-го року. Побували у десятках населених пунктах Закарпаття, люди ділилися своїми бідами, вони сприймали нас за рятівників.

Чиновники приділяли нам увагу, відповідали на всі запитання, навіть не зовсім зручні. Під час цих поїздок познайомилася з багатьма журналістами, прислухалася до їхніх порад, не соромилася бути допитливою. Звертала увагу на виклад матеріалу своїх колег зі спільних поїздок. На свою адресу, як і на чиюсь іншу, не чула поганого слова, зокрема і про "непрофесіоналізм".

У 1999-му СДПУ(о) на Закарпатті на всі посади призначали тільки членів партії. Працівниками редакцій подекуди ставали люди без освіти, у них були інші переваги – хтось був у добрих або близьких стосунках або ж родичами. Керманичі партії диктували, що і як писати, шпальти газет почали тонути у бруді, компроматі, брутальності, похвалах, одах, штучних прикрасах. Відкривались нові періодичні видання, часом повноколірні, але деяких це не врятувало – "наказали довго жити". Газети та журналісти почали втрачати повагу в читачів.
- Колись професії вчителя, лікаря, міліціонера, військового були престижними і шанованими. Туди ішли люди працювати за покликом серця. Через те, що у цих важливих сферах стали працювати люди по блату, або їх приймали на роботу через те, що є вакансія, відношення людей до представників цих професій стало вкрай негативним, - резюмувала ужгородська Марія Іванівна з 40 річним педагогічним стажем.

Так сталося і з журналістами.

Ба, більше. З доступом до мережі Інтернет журналісти взяли собі за моду обливати один одного брудом в коментах під різними ніками. Своє ж прізвище соромно вказати! І після цього дивуємося, чому люди такої поганої думки про мас-медійців.

А про таке явище, як плагіат, годі й говорити. Один журналіст напише про життя якогось села, лікаря чи художника, то тут же у всіх газетах та сайтах буде опубліковано про це.

Добре, якщо ще журналіст поїде до тієї баби Ліди, поспілкується і щось таки напише. А то зараз чимало з наших колег бере авторський текст, міняє заголовок, кілька фраз і ставить власне прізвище. Ні сорому, ані поваги до себе. Висвітлення фестивалів взагалі шокує. Публікація зводиться до того, що купили там, з’їли, випили, які ансамблі виступили. І роздувають це на цілу шпальту! Хто ті "плахти" читатиме – ані автор, ані редактор цим не переймається.

Здавалося б, маємо кузню - відділення журналістики на філологічному факультеті УжНУ, - то проблем не повинно було б бути. Щороку його випускниками є щонайменше 25 дипломованих журналістів. Але щось їхньої майстерності, як і їх самих ніде не видно. Натомість чимало з’явилося молодих поетів. Напевно, вірші писати значно легше і видавати книжку з п’ятьма-десятьма поезіями. Чимало газет наповнені передруками, інтернетівськими "сенсаціями". Є навіть такі, що не мають жодного авторського матеріалу! Кілька закарпатських журналістів подались до столиці. Там стали шанованими і досягли успіхів на мас-медійному поприщі. Зізнаюсь, я щиро за них рада.

Теги: Ужгород, журналіст, інтернет, газета, телебачення

11 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати