Закарпаття: Штурм святої обителі, або рани на іконі

На моє прохання настоятель обителі ігумен о. Климентій Рішко через бічні двері вівтаря виносить ікону до головного приміщення храму, де моляться вірники.

- Ось він, наш багатостраждальний образ, - каже о. Климентій. - Бачите, його рани тут, зверху, -дві пробоїни від куль, а ось тут, знизу, у правій частині, - ще одна. Всі вони зроблені при штурмі мадярськими гонведами святої обителі в березні 1939 року.

Удвох уважно роздивляємося святу ікону -велику за розміром: майже два метри висоти й близько метра завширшки. Божа Матір зображена на ньому в повний зріст і на лівій руці, підтримуючи правою, тримає маленького Ісуса.

- Зважаючи на потрісканий шар олійної фарби, - робить припущення о. Климентій, -цій роботі не менше ста років. Я не назвав би її цінним витвором мистецтва, бо й автором вона не підписана, але для нас, для історії це безцінний експонат.

Дивно, що, потрапивши під шалений кулеметний обстріл, жодна куля не влучила ні в Богородицю, ні в її Сина. Усі рани - на тьмяно-зеленуватомі тлі. Свята родина сама захистила себе від вандалів.

Про події березня 1939 року розмовляємо з 96-річним Павлом Бибою.

- Я вже був жонатий і пішов по вільху для нового зрубу для хліва на свою ділянку біля Боржави. Було це через кілька днів після розстрілу чотирьох січовиків у Білках. Запримітив, як дорогою з Довгого рухається колона мадярських гонведів у супроводі, як мені здалося, танка. Насправді то була самохідна артилерійська установка; озброєна гарматою та кулеметами.

Раптом військова колона повернула до Імстичова і попрямувала до монастиря. Голосно бабахнули гарматні постріли самохідки, загриміли кулемети, а озброєні карабінами гонведи почали оточувати обитель. Увесь шквал вогню був спрямований на церкву та монастир. Коли гонведи оточили всю будівлю, самохідка, виламавши своєю вагою міцні дубові двері, зупинилася на монастирському подвір'ї.

Далі розповідь продовжують 89-річний Юрій Урста та його 81-річна дружина Магдалина.

- Напад на монастир був спровокований одним сільським нехристом, - каже дід Юрій. - Він хотів прислужитися новій владі, та й монахам насолити, бо вони боролися проти пияцтва. Тому набрехав, що там січовики, а ховає їх ігумен о. Петро Котович, за походженням галичанин.

...Помітивши нападників, які почали стріляти по святій обителі, ще тільки піднімаючись на монастирський пагорб, монахи повтікали в гори, поховалися по хатах селян. А ігумен та двоє ченців, прізвища яких, на жаль, ніхто не запам'ятав, принишкли у підвальній частині.

Мадяри діяли за всіма правилами військової тактики під час штурму фортець. З карабінів обстріляли весь зовнішній периметр, а коли самохідка увірвалася на подвір'я, туди сипонули й гонведи. Відкриваючи чоботами кожну келію, вони кидали туди гранати і тільки після цього зазирали. Однак ніде нікого не було.

У підвалі знайшли ігумена та двох молодих монахів. Прикладами їх грубо виштовхали на двір і, не перестаючи знущатися, погнали вниз схилом. Ігумен о. Котович був людиною повною, послизнувся. Тоді кати почали його котити вниз, як колоду. При цьому голосно реготали і кричали: "Січ-банда!". Унизу місцевий житель Іван Добра ледве вмовив їх дати теплі речі нещасним, бо вдягнені вони були благенько.

Бранців відвели спочатку в Іршаву. Двох монахів згодом відпустили, а о. Котовича відправили в Мукачево. Церковній владі його звідти вдалося визволити, але в Імстичово повертатися не радили, допомогпи емігрувати в Канаду. Там він і помер уже після війни.

- Ігумен Котович був дуже розумною і грамотною людиною, - каже Юрій Урста і показує "Молитвенник християнської родини", укладений о. Петром Котовичем ЧСВВ і виданий 1931 року в Ужгороді. За обсягом ця книга місткіша за "Хліб душі" 0. Духновича.

Але повернімося до розповіді про розстріляну ікону. Кулі та осколки поцілили в неї, коли церкву обстрілювали через вхідні двері. А рівно через десять років над нею нависла нова загроза: монастир закрили і тут було розміщено школу-інтернат. Церковна атрибутика частково розійшлася по руках, а найцінніше - книги, ікони, дзвони - люди перенесли до нижньої, православної церкви. Сорок років зберігалася тут і багатостраждальна ікона. Цікаво, що саме Павло Биба очолював двадцятку церкви Різдва Святої Богородиці, коли православні, після відродження монастиря, передали отцям-Василіанам усе майно, яке зберігали чотири десятиліття.
Нині о. Климентій задумується над тим, чи варто віддавати ікону на реставрацію. На думку автора, цього робити не слід. Треба лише виставити її на видному місці й вона стане головною святинею монастиря і всього села.

А все-таки в Імстичово озброєні до зубів мадяри навідалися тоді невипадково. Провокатор просто не все знав. Тоді тут переховувалися посол Сойму Карпатської України Іван Ігнатко, побратим розстріляного Василя Галаса Амб-розій Биба, керівник місцевих січовиків Михайло Стець. Завдяки добрим людям вони уникнули розправи. Та в 1942 році в Мукачівському "Ковнері" були ув'язнені голова сільської "Просвіти" Петро Петрашко і його сестра- вчителька Єлизавета, котрі в повному обсязі зазнали фізичних тортур і моральних знущань із боку мадярської влади, яка і думки недопускала про українську приналежність нашого краю.

Теги: Імстичево, греко-католицький, Свято-Михайлівський чоловічий монастир, ікона, Ісус, рани, штурм

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати