Перо закарпатського львів’янина Володимира Бужана охороняло кордон

Мешкав Володя з батьками у старовинній частині міста неподалік знаменитої площі Ринок спочатку на невеличкій вуличці Трибунальській ( в одному з будинків тут досі міститься суд), потім - на Галицькій. Йому пощастило відчути відгомін ще того давнього дорадянського Львова, що виявлявся у своєрідності світоглядних, культурних, побутових традицій, звичок, уподобань. Зі шкільних літ Володя захоплювався літературою, особливо історичною. Багато читав про гетьманів України, зокрема, про Богдана Хмельницького, улюбленими героями були козацькі полковники Богун, Нечай, Кривоніс, Кричевський, Морозенко. Був період, коли на екрани вийшло кілька фільмів на історичну тематику, які привабили юнака бентежною українською минувшиною. А як зосереджено слухав він розповіді вчителя історії, котрий до війни викладав в одній з місцевих польських гімназій. А коли вчитель пішов на пенсію, Володя часто навідувався до нього, перечитував старовинні українські фоліанти, вперше у нього ознайомився з творами Винниченка, виданими ще у 1936 році. Здавалося, шлях юнака мав би неодмінно пролягти в університет, на філологію, історію. Але доля-доленька...

Якось школярів-випускників середньої школи №33, що на вулиці Шевченка, повели на екскурсію у розташування штабу Львівського прикордонного загону, а згодом на прикордонну заставу у Сокальському районі. Під враженням побаченого, почутого Володя твердо вирішив: "Стану прикордонником!". Звичайно, при цьому не можна не враховувати й певний вплив батька - працівника однієї з правоохоронних структур. Та ще є, напевно, якийсь символізм. Згадаймо ж, що його дитинство пов'язано з вулицею Трибунальською... Про неї, про роки юначі Володя розповідає з тремтливою теплотою. Розповідає про внутрішній дворик, де виглядав, коли ж з'явиться у вікні дівчинка з таємничим іменем Зухра... Принагідно, вже по літах, пан Бужан згадує, що тоді на його вулиці та в будинку дружно проживали люди різних національностей. Ніби на противагу "сердечному" спогаду, наводить він інший- про стареньку польку пані Зосю з вулиці Галицької, яка співала
в хорі католицького костелу, а навчалася ще за часів Австро-Угорщини, досконало володіла німецькою. При Польщі, зрозуміло, розмовляла, писала рідною мовою. За радянської влади пані Зося не користувалася ні українською, ні російською мовами. При переписі населення їй у графі про освіту записували "неграмотна".
- їм би, отим переписувачам, таку освіченість, яка була в цієї жінки, - каже Володимир.

Отож, по закінченні школи юнак вирішив стати прикордонником і мав поступати на навчання в Москву, або Ленінград. Але тут Бужана поманила далека і таємнича Азія. Далося, мабуть, взнаки читання книг про походи Тамерлана, Олександра Македонського, Чингіз-хана, Батия, про Парфянське царство та ін. Склавши екзамени на "відмінно", став курсантом Алма-Атинського вищого командного прикордонного училища. Навчаючись тут та проходячи стажування на середньоазійських заставах, Володя мав нагоду ґрунтовно поповнити свої знання з історії цього древнього краю. Він ознайомився з пам'ятками прадавніх Ашхабаду, Бухари, з історією Кокандського, Бухарського ханств, був свідком велетенських руйнувань, внаслідок землетрусу, Ташкента.
По-справжньому ж почати свою військову службу йому випало після присвоєння первинного офіцерського звання "лейтенант" на рідних теренах, на посаді заступника начальника прикордонної застави "Краковець" Львівського прикордонного загону. Тоді тут ще не було контрольно-пропускного пункту, а на лівому фланзі застави стояли тільки ворота і невеличкий будиночок біля асфальтівки, що вела в бік Польщі. То вже нині, при Українській державі, тут створено європейський пункт пропуску. Тоді ж це була суто воєнізована установа, через яку, як згадує нині Бужан, пропускали здебільшого військові частини, бойову техніку в Польщу. Такі колони, як правило, супроводжували офіцери Генштабу Радянської армії.

Начальником застави був поляк Костянтин Росовський. Йому з прибулим молодим лейтенантом було цікаво порозмовляти на дозвіллі, було приємно згадувати дитинство, львівські будні.

В юності Володя віршував. Однак по-справжньому він узявся не за поетичне, а за журналістське перо. Перший його, особливо пам'ятний, опублікований матеріал був, зрозуміло , з військового життя - про затримання озброєного порушника кордону. Перо захопило... Спливав час, просувався по службі. Переведення в інші місця супроводжувалося зустрічами з новими цікавими людьми. Народжувалися й нові, пам'ятні історії. Ось деякі з них. У музеї загальновідомої Брестської фортеці є фотознімок військового лікаря Степана Бабкина, його однострій, годинник. Той чоловік загинув при обороні Бреста. В сімї його сина В'ячеслава шанували пам'ять героя. Згодом онук, теж Степан, захотів служити саме у Брестській фортеці. І тут йому випало бути підлеглим майора Бужана. Тоді командир і написав нарис "На батька й діда рівняйсь!". У липні 1984 року навіть у центральному офіціозі КРСС газеті "Правда", до якої відбирали матеріали дуже вимогливо, був надрукований нарис Бужана "Де прогримів перший бій". А згодом обласна волинська газета опублікувала його розповідь "Служить юнак на кордоні".

Або ось така історія... В газеті "Зоря над Бугом" вийшов матеріал про генерал-майора Геннадія Веселова "Від рядового до генерала". Цікаво, що коли ще герой цієї розповіді очолював Брестський прикордонний загін, на одній із застав служив рядовим Олександр Лукашенко. За затримання порушника тодішній полковник Веселов вручив майбутньому президенту Білорусі нагороду "Відмінник прикордонних військ". Згодом виявилося, що "бацька" має добру і вдячну пам'ять: нині генерал Веселов є радником президента з питань охорони державного кордону.

Якось пересіклися життєві шляхи Бужана ще з одним генералом, який свого часу напоумив його по-справжньому взятися за перо, - з Олександром Артьомовим. Той в Ашхабаді був заступником командувача Середньоазійського прикордонного округу, а Володимир - начальником застави в П'янджському прикордонному загоні. Тоді був дуже плідний творчий період у його творчій біографії: надрукував ряд своїх нарисів у центральних відомчих журналах. У місцевій пресі подав ряд матеріалів про Афганістан, напружену службу на афганському кордоні після виводу звідти радянських військ. Це було його друге службове відрядження до Середньої Азії. Згодом було переведення ближче до рідної домівки - в Закарпаття.

Прикордонна справа, посади заступника коменданта з виховної роботи, коменданта забирали багато часу. Офіцеру доводилося працювати майже без вихідних, постійно перебувати в підрозділах, знайомитися з кожним бійцем на заставі, допомагати у становленні молодим колегам старшинам. І при всьому завжди викроював час для писання. Друкував у газетах, журналах розповіді про колег, про офіцерів, генералів. І ось результат: у квітні 1994 року стає членом Національної спілки журналістів.

Багата прикордонна біографія підполковника, журналіста Володимира Бужана. Західні, східні, південні прикордонні застави, безліч цікавих зустрічей, вражень... Все це вилилось у багатьох публікаціях. Нині на його робочому столі ще чимало матеріалів, які готуються до друку, є багато задумок, творчих планів. До речі, минулоріч у номінації "Журналістика" Тихонович, як його з любов'ю називають закарпатські прикордонники, отримав почесний знак всеукраїнського творчого конкурсу серед прикордонників "Смарагдова ліра".

Теги: Володимир Бужан, кордон, журналіст, прикордонник

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати