Закарпатка Ганна уже 10 років шукає своє щастя в Італії

Пані Ганна (саме так звати мою співбесідницю) повела мову про свою непросту долю. З чоловіком нажили двох доньок та спромоглися звести родинне гніздо. Мандруючи по заробітках, ґазда раптово занедужав на серцеву недостатність. Та лікуватися було ніяк, бо на це не вистачало ні часу, ні коштів. Одного літа, наприкінці дев'яностих років минулого століття, просто на будівництві в Росії упав і більше вже не підвівся. Жінка була у розпачі. Чималі борги, недобудований будинок, неповнолітні діти - все це лягало важким тягарем на її плечі.

Якось у райцентрі зустріла подругу із сусіднього села і поскаржилася на нестатки. Та розповіла, що від них уже кілька молодих жінок виїхали на заробітки в Італію і посилають звідти родинам валюту. Ганна вхопилася за цю ідею. Все впиралося в гроші. Закордонний паспорт, віза, проїзд - чимала сума. їй вдалося вмовити матір заставити в банку свій будинок, взяти валютний кредит, щоб якось виїхати в омріяну Італію. За чотири місяці "бусик" доставив її в Неаполь. Тут потрібно було роботу "купити", тобто заплатити такій же українській заробітчанці, котра вже виїжджала на Батьківщину. Оскільки грошей не вистачало, то й робота виявилася неповноцінною. Тільки через два дні збагнула вона, чому лродавчиня роботи погодилася на меншу плату.

Виявилося, що господарі -люди жорстокі, з надто поганими звичками, ставилися до прислуги зверхньо, ображали, бували інколи випадки, коли хазяїн Лоренцо міг запросто вдарити її тільки за те, що подала на стіл гарячий бульйон, а він, не спробувавши його, обпікся. Або ж, прибираючи у санвузлі, ненароком зламала пристрій, що регулював подачу води. Не жаліла служниці і господиня Тереза. Вона вимагала вставати раненько, готувати сніданок, подавати кожному із шести членів родини окремо на стіп, готувати та пакувати кожному ще один сніданок на роботу, а дітям до школи. Коли ж домочадці розходилися, треба було вимити посуд, наварити їсти, поприбирати, позастеляти ліжка, випрати одяг та білизну, почистити взуття...

ДОВІДКОВО. На початку травня ц.р. Міністерство праці та імміграції Іспанії та Міністерство праці і соціальної політики України підписали угоду про взаємне працевлаштування громадян. Хоч і пізно, але життя наших заробітчан у цій європейській країні все ж. очевидно, поліпшиться. Подібна угода ще раніше була підписана і з Португалією. А ось з Італією, напевно, доведеться зачекали/. Тисячам наших громадян, які виїхали в Італію по звичайній туристичній візі і піам залишилися на нелегальному становищі, найближчим часом доведеться несолодко Справа в тому, що уряд Сільвіо Берлусконі подав до парпаменпіу законопроект, який передбачає досить жорстку кару для порушників міграційного законодавства.

— Попервах я думала, що не витримаю і з'їду з глузду, — згадує пані Ганна, заливаючись слізьми, — та, згадавши про взятий у банку кредит, терпіла й заспокоювалася. Найскладнішим виявилося вивчення італійської мови, якої ніколи не чула. Але з часом, спілкуючись з господарями жестами, щодня вивчала по кілька слів. Через чотири місяці я вже більш-менш щось розуміла. Раділа, що відправила матері гроші, щоб повернути позичену суму. Іноді приходили думки, що відроблю кредит і втечу додому. Краще вже перебиватися сухим хлібом з водою, ніж терпіти наругу над собою. Упродовж тривалого часу жила думкою, що залишу цих клятих газдів і подамся десь у Рим, або в інше велике місто, шукатиму кращих, добріших людей. Однак безперервна робота, брак часу не дозволяв цього зробити.

А одного разу мені неймовірно поталанило. З міста Верони до нас приїхали старенькі батьки Лоренцо. Вони бачили, як я їм догоджала, а хазяїн все одно мене лаяв та кричав. Старенькі провели з ним "виховну бесіду", після якої він трохи подобрішав. Ще за півроку ми якось більше звиклися, й справи пішли на краще. Коли я навчилася говорити по-італійськи, то стала вимагати збільшити мені платню з шестисот до восьмисот доларів. Хазяїн розсердився й увечері наказав, щоб я зранку покинула його дім. Я перелякалася, не знала, що робитиму далі, куди подамся, однак виду не подала. Тієї ночі у спальні хазяїв довго світилося, мабуть, вони радилися, як їм вчинити. А зранку, коли я стала збирати свої речі, господар сказав мені, щоби я залишалася, мовляв, він пристає на мою вимогу. Уже за рік я стала справжньою наймичкою, вивчила характери всіх членів родини, знала, хто що любить, кому, як і коли те чи інше потрібно подати.

Уперше приїхала додому тільки через чотири роки. За цей час добудувався мій будинок, діти закінчили школу й поступили вчитися у виші. Найгірше було те, що мої дівчатка відвикли від матері. А в мене серце краялося, про Італію й думати не хотілося. Однак дітям потрібно було вчитися, а на це ж потрібні були чималі кошти. З болем у серці полишала я рідну домівку, дітей, матір, село. Кляла свою гірку долю, що мушу знову їхати на чужину. У цей час згадувала твори Шевченка і плакала. Я ще не все як слід обміркувала, коли зателефонував Лоренцо. Італієць сердився, що я так забарилася і то просив, то погрожував, що найме іншу українку.

Зібравши валізу, знову поїхала в Неаполь, Шість наступних років пройшли наче місяць. За цей час встигли вивчитися мої дівчата, повиходили заміж, навіть внуки з'явилися. Через своє нелегальне становище в Італії я не змогла благословити своїх донечок, коли вони йшли під вінець. Не турбувалася про них, коли народжували первістків. А найбільше жалкую, що в останню путь не провела свою неньку. Пам'ятаю, як, отримавши сумну новину, серце краялося, птахом хотілося стати й летіти у рідні гори, а вдіяти нічого не могла. Коли на подвір'ї йшов похорон, старша донька тримала включеним мобільний телефон, щоб і я почула слова прощального листа, котрий читав священик.

А потім в Італії було визнання нелегалів. Цьому я неабияк раділа, бо вже не потрібно було ховатися від сусідів та поліції чи карабінерів, боячись, що мене викриють і випруть, чи оштрафують, або ж запроторять за грати.
І ось я знову вдома. Не можу сказати, що діти та онуки не були раді мені. Однак якусь відчуженість усе ж з їхнього боку відчувала. А ще добре зрозуміла, що стала для них основним джерелом доходів. Зросли у них й апетити, нічого не скажеш. Добудувавши будинок, тепер мріють про "дуті" машини, модний одяг, сучасну побутову техніку. І вже без ганьби й вагань просять: "їдь, мамко, ще на кілька літ, допоможи стати на ноги, бо хто, як не ти, підсобить нам. Вони не розуміють, як мені важко без них. Байдуже й те, що я важко переживаю розлуку з Батьківщиною. Повірте — мені не мила та цивілізація, те життя. Уві сні часто бачу свої рідні Карпати, п'ю воду з криниці, що неподалік батьківської оселі, і така вона смачна та приємна...".

Ми спілкувалися більше півгодини. Пані Ганна була рада, що є перед ким виплакатися й так охоче розповідала про своє життя на чужині, про дітей та онуків, що ми й не помітили, як біля нас зупинився "Неоплан". Поки водій вмощував валізу в багажний відсік, пасажирка, тричі перехрестившись та витерши заплакані очі, попрощалась зі мною і піднялася в салон. Автобус рушив, а я, спостерігаючи, як він віддаляється, подумав: "Боже, чи скоро настане той час, коли наш роботящий люд працюватиме тут, у себе вдома, зароблятиме достатньо і житиме по-людськи, достойно, як у тій же Європі!".

Теги: заробітки, заробітчани, пошук роботи, Італія, служниця, наймичка

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати