Закарпаття: Заможну родину Мартонів радянська влада перетворила на бідняків

Після закінчення Перечинської середньої школи вступив на заочну форму навчання математичного факультету Ужгородського державного університету. Відразу був направлений на роботу у Воловець, де пропрацював вчителем математики дев'ять років. Одружився з вчителькою математики Оленою з Вижниці Мукачівського району. За три роки подружжя переїхало до Перечина, де продовжило сіяти розумне, добре, вічне. У 66-му на світ з'явилася довгоочікувана дочка Емілія. Вона пропрацювала вчителем музики в школах району 25 років. Зараз на пенсії за вислугою років. Відомий композитор Степан Мартон доводиться далеким родичем.

Василь Мартон поринає в далекі спомини. Розповідає про батька, передчасну смерть матері, нелегке дитинство:

- За кілька днів після одруження батько поїхав до Америки на заробітки. Там плавив сталь на металургійному заводі. Кликав маму за океан, але вона не хотіла їхати, залишати рідну хату, батьків.

Мама втратила надію, що батько повернеться до рідного Зарічева. Аби не бути самотньою, народила хлопчика від сільського парубка. Батько повернувся через 16 років. Це був 1927 рік. Маминого сина Івана прийняв за рідного. Ще мама народила від батька четверо дітей. Я був наймолодшим, на світ з'явився 12 лютого 36-го.
З далекої Америки батько привіз подарунок для своїх односельчан - комплект музичних інструментів для духового оркестру. В місцевій церкві проходили навчання та репетиції, які проводив учитель з Ужгорода. За зароблені гроші купив землю, хату, худобу. Батько любив землю, працював на ній сам, ми йому допомагали. Давав підзаробити й односельчанам. Велику суму вклав до закарпатського банку. Та це щастя не довго світило нашій сім'ї. У жовтні 48-го померла мама. А тут ще на додачу нові порядки, устрої.

Коли на Закарпаття прийшла панувати радянська влада і почали створювати колгоспи, то батько написав заяву і вступив до колгоспу. Працював у ланці. Він дуже ретельно копав, бур'яни висмикував руками. До колгоспу пішли працювати батькові брати та сестри, туди забрали все наше майно - більше 20 га землі, воза, плуга, борони, двох коней. Потім батько ходив до наших коней і годував їх з руки. А вклади в банку націоналізували. Забрали всі музичні інструменти.

Батько ні за чим так не жалкував, як за флейтою. Намагався її врятувати - сховав на горище, але інструмент і там знайшли і забрали.

До нас приставили одного з НКВС. Той чоловік місяць жив у нас, вів різні бесіди з батьком. Ми не знали, що це за чоловік, думали, що він квартирант. Моя сестра Марія була дуже вродливою, то він в неї і закохався, признався, хто він такий. Казав, що про батька написав добру характеристику, бо інакше його та усіх нас, дітей, вислали б до Сибіру.

Під кліп ока ми стали бідними, як церковні миші. Директор Перечинської школи звільнив мене від оплати за навчання, бо бачив; що я хочу вчитися, а платити нема чим і як. Із Зарічева до Перечина п'ять км ходив босим, перед школою, під грушею, витирав ганчіркою ноги і взувався. Не раз траплялося, що через поспіх забував взуття вдома, то на уроках сидів босим.

Батько нас дуже любив, старався, аби ми були ситі, одягнуті. Помер у 68-му в 82-річному віці. Був худорлявим, постійно курив люльку. Мав піврота своїх зубів, вони від табаку, який жував, були жовтими. У Зарічеві збереглася столітня батьківська хата. У ній жила моя старша сестра Марія, яка померла торік.

Залишилась проживати її дочка Ганна з чоловіком Степаном. Хотіли купити її під музей Марічки Підгірянки, бо люди казали, що поетеса зупинялася саме у нашій хаті. Наша родина не погодилася.

На ФОТО з архіву В.Мартона: Батько Василя Мартона Михайло біля своєї хати в селі Зарічево Перечинського району вітає сина Юрія (праворуч), який приїхав у відпустку з армії. Стоять: син Михайло (зліва), дочка Марія (друга справа) та вчителька історії Зарічівської восьмирічної школи Анастасія Балабан. Фото зроблено 1955 р.

Теги: Перечин, Зарічево, НКВС, Сибір, радянська влада, табір

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати