Німці Закарпаття: "Твоя батьківщина там, де стояла твоя колиска"

Золдан Кітцманн точно знає, звідки його коріння. І так само точно знає, де пустить коріння він. 75-річний закарпатський німець особливо не замислюється над тим, чи варто йому виїхати до Німеччини, як це зробили чимало його родичів та друзів. «Твоя батьківщина там, де стояла твоя колиска», — відповідає він мовою, яку добре зрозуміли б німці з Баварії та австрійці. Кітцманн пишається рідною мовою: «Тут збереглося сім німецьких діалектів». Його засмучує те, що багато німців Закарпаття полишають свою батьківщину: «Я співаю у церковному хорі, і мені боляче дивитися вниз, на лавки, і бачити, що ще одна з них спорожніла», — зізнається мукачевець. Водночас він вважає несправедливим, що умови для в’їзду етнічних німців до Німеччини ускладнилися. Раніше для отримання дозволу на проживання там потрібно було лише довести свою етнічну приналежність. Нині всій сім’ї потрібно скласти складний багатогодинний письмовий і усний тест, — а це вдасться не всім. «Прикро, що нас не визнають німцями», — каже Кітцманн. На його думку, краще було б залишитися в Україні, але ті, хто хоче поїхати, повинні мати таку можливість.

Цією можливістю скористалися чимало німців із села Шенборн, розташованого неподалік від Мукачевого. Названо воно ім’ям графа, котрий на початку XVIII століття запросив туди німців. І сьогодні німець тут не заблукає: починаючи з назви села на покажчику при в’їзді, всі назви вулиць, усі вивіски написані двома мовами. На старому сільському цвинтарі на хрестах лише німецькі прізвища. Досить довго — аж до 90-х років ХХ століття, коли люди, не бачачи для себе перспективи, почали виїжджати до Німеччини, — Шенборн був суто німецьким селом. «Я переїхав сюди в середині 90-х. Багато будинків стояли пустками», — згадує Ярослав Дезідеріович. Нині Шенборн заселений представниками різних національностей. Німці тепер у меншості.

І все-таки німецьку мову тут іще можна почути. І не тільки від патера Буркхарда, який десять років тому приїхав сюди з Німеччини і веде богослужіння в католицькій церкві Шенборна. Німецькою розмовляють і в сім’ї 62-річної Ганни Локес: дочка, онуки, і з правнуком, який нещодавно з’явився на світ, бабуся теж розмовляє німецькою мовою.

Німецьке для Локес — святе: «Пишаюся тим, що я німкеня. І хоч де б я була у своєму житті, я завжди почуваюся німкенею». Вона охоче розповідає про німецькі традиції та співає німецьких пісень, які раніше співали в Шенборні. Нині співати їй особливо немає з ким — більша частина рідні поїхала на історичну батьківщину. І хоча Локес має дозвіл на проживання в Німеччині, їхати туди не планує: «Моїм дітям прийшла відмова, а що мені там самій робити? Я взагалі не хотіла до Німеччини». На батьківщині своїх предків етнічна німкеня ніколи не була, і багато чого там їй здається дивним. Вона не розуміє, як можна ніде не працювати й отримувати від держави гроші: «Я не уявляю себе без свого господарства. Я ж там від неробства мохом покриюся».

Дочка Локес, Катаріна Титова, на відміну від матері, хотіла б виїхати до Німеччини. Проте бажання це з’явилося лише кілька років тому, коли її чоловік втратив добре оплачувану роботу. Та мрія не справдилася. «Ми зазвичай вдома розмовляємо німецькою, але письмовою мовою не володіємо, тому тест не склали», — пояснює Титова. Та вона все-таки сподівається, що її діти знову подадуть заяву і зможуть поїхати. «Мені багато не треба, я і тут проживу. Та яке тут майбутнє у моїх дітей? Щоб мати хорошу роботу, потрібно отримати якісну освіту, а вона коштує великих грошей. Та й не завжди в Україні можна нормально жити на зарплату, як у Німеччині, — пояснює 40-річна жінка — нехай діти спробують улаштувати своє життя на Заході. А не вийде, тоді вони й назад повернутися можуть».

У дев’яності роки хвиля еміграції підхопила велику кількість етнічних німців. Однак занесла вона їх не лише до Німеччини — частина німців із Середньої Азії переїхали в пошуках кращого життя до України. Так, завдяки проекту німецького товариства з технічного співробітництва з Узбекистану сюди приїхав Валерій Балденков із дружиною, теж німкенею. Спочатку Балденкову довелося чотири роки пожити в Запорізькій області — у будинках-контейнерах для переселенців. А 1996 року він переїхав до села Доброолександрівка під Одесою. Німці називають його Олександерхільф. Товариство з технічного співробітництва побудувало там для німців селище на 50 будинків. «Спочатку було непросто. Адже ні в кого з нас роботи не було», — згадує 38-річний Балденков. Минуло десять років, сьогодні у Валерія свій бізнес — він розвозить молочні продукти по всій Україні. В його фірмі працюють вісім чоловік.

До Німеччини підприємець їздить щороку. «У гості мені їздити подобається, але жити я там не хотів би. Переїзд із Узбекистану до України у психологічному відношенні не був великою проблемою. А в німців інша ментальність, — вважає Валерій Балденков. — Крім того, Україна — молода держава. Тут іще є шанс розпочати бізнес і бути успішним. У Німеччині багато ніш уже зайнято. Там я не зміг би так реалізувати себе, як в Україні».

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати