Ремезан Оразкурбанов: “Закарпаття — це рай на землі”

Вітайте, наш гість - підполковник міліції Ремезан ОРАЗКУРБАНОВ, який саме сьогодні святкує свій полудень віку.

СИН ТУРКМЕНСЬКОГО НАРОДУ

-- Як настрій, товаришу ветеране, святковий? Все-таки п’ятдесят “стукнуло?”...

-- (Сміється). Настрій такий, немов мені 25, а не 50. Життя триває, робота кипить, а, головне, є бажання ще служити. На пенсію можна було йти давно ще при моїх 35 з гаком років вислуги (з них 30 --“чистими”). Але я відмовився від тієї “доброти”, бо хочеться ще працювати, сподіваюся, я також потрібний міліції.

-- Як з далеких пісків Каракумів вас закинуло на Закарпаття?

-- У Закарпатський край я потрапив з Туркменистану, батьківщини верблюдів та саксаулу. Все почалося з армії, з 1977-го року. Служив тут в Ужгородському піхотному полку. У складі “жнивувальних” бригад збирав урожай в Херсоні, Казахстані, Воронежі тощо. Тобто довелося й цілину “піднімати”. Два роки був у роз’їздах, а демобілізувався знову із Закарпаття, куди призивався. Тож вирішив тут залишитися.

-- Що сподобалося вам Закарпаття? Після мертвих пісків Каракумів наш ліс та гірське повітря -- як бальзам на душу...

-- Звісно. Це чудовий мальовничий край. Якщо десь існує рай на Землі – то, мабуть, саме на Закарпатті! Більше нічого не скажеш. Раніше, в радянські часи, до мене часто прилітали родичі, і вони теж захоплювалися Закарпаттям.  

“БАТЬКО НЕ ХОТІВ, АБИ МИ СЛУЖИЛИ В МІЛІЦІЇ”

-- Чимало людей приходить на службу в міліцію за порадою чи прикладом родичів. Є й такі, кого звабила “кіношна романтика”. А що підштовхнуло вас поміняти солдатські погони на міліцейські?

-- У мене було трохи по-іншому. Батько мій, нині покійний, працював у міліції, дослужився ледь не до начальника райвідділу. Але далі в нього щось не склалося, і він категорично заборонив нам, своїм чотирьом синам, іти в міліцію. Сини всі послухалися (вони вивчилися, мають тепер свій бізнес), окрім мене. Та й то, якби я був вдома, а не в далекій чужині, то нізащо б не осмілився йти всупереч волі батька.  

-- Батьківщину, як відомо, не можна забути? А як з рідною мовою?

-- Туга за батьківщиною завжди була й буде. Часто мені сниться пустеля, мої Каракуми, де я баранів та верблюдів пас, на ішаку їздив. А щодо рідної мови, то я розмовляю літературною туркменською, як мені самі земляки кажуть, ліпше за них. От брат теж нахапався “крутих” словечок, а я говорю так, як наші предки розмовляли... 

-- Розкажіть коротко про ваші перші кроки в міліції?

-- Починав у 1980 році сержантом ППС, після закінчення Львівської школи міліції одягнув офіцерські погони. Знаєте, сержантом я завжди думав: як добре бути капітаном! Але, виявляється, начальникам ніколи не буває добре. Бо у керівника удесятеро більше клопотів, аніж у сержанта. Сержант захищений спиною начальника, а останньому самому доводиться приймати рішення й нести за це відповідальність.

-- Кого вважаєте своїми вчителями в міліції?

-- Михайла Туряницю, В’ячеслава Логвіна, Івана Левкулича, Василя Товтина, Іллю Лучина, покійного Бориса Напуду. Вони вчили мене, сержанта, як чинити в міліцейському житті. Далі я почав помалу рости по службі: командир відділення, взводу, роти. Тоді я вже на собі відчув, що означає -- бути керівником.

“ДИВЛЮСЬ, А НА ДИВАНІ -- ЖІНКА БЕЗ ГОЛОВИ!..”

-- Служба в міліції пов’язана з постійним ризиком для життя та здоров’я. Чи були у вас ризиковані ситуації?

-- Звичайно, особливо під час служби в ППС. Один жахливий випадок і досі в мене перед очима. Давно це було, начальник УВС Володимир Сірик тоді ще полковником був. У будинку, що на проспекті Свободи в Ужгороді, чоловік убив дружину й погрожував прикінчити дітей. Прибув я за викликом з колегами, але так сталося, що в кімнату потрапив сам, бо товариші залишилися за масивними металевими дверима, які зачинилися. Заходжу в кімнату, дивлюся -- а на дивані лежить жінка без голови! Калюжа крові, діти верещать страшними голосами, а божевільний батько... цілиться в мене з рушниці! Можете собі уявити, що я, 19-річний старшина, тоді пережив. Звісно, я мав пістолет, міг стріляти, але був настільки шокований побаченим, що навіть не діставав зброю...

-- І чим усе закінчилося?

-- Півгодини я пробув віч-на-віч з убивцею в кімнаті. Коли трохи оговтався, став його переконувати здатися й не робити більше дурниць. Врешті-решт подіяло. Я зв’язав убивці руки паском (наручники в машині залишилися) і вивів його з кімнати. А снайпери уже цілилися в наш бік...

Після того випадку мав намір піти з міліції (ліпше вже, думаю, пастухом працювати). Але відрадив мене мій командир В’ячеслав Логвін. Надав мені відпустку, і я поїхав до себе на батьківщину в Туркменію. Згодом відійшов від пережитого стресу. Далі я ще служив в ППС до 89-го року.

Траплялися й курйозні випадки. Якось їду на обід додому, а біля м’ясокомбінату чоловік перекинув через паркан півтуші теляти, закинув на плече й несе собі. Серед білого дня, кілограмів 70. Я зауважив, який він кремезний (пізніше з’ясувалося, що в нього ще й кілька "ходок" в тюрму було), міркую, що робити? Зброї не маю, а так просто цього здорованя не скрутиш – понад два метри на зріст, кілограмів 120 ваги... Був той крадій у комбінезоні з великими накладними кишенями. Пхаю я руку йому в кишеню, ловлю… за чоловічі “цяцьки”, стиснув і кажу: рипнешся -- подушу! Так і привів того злодія з тушею на прохідну м’ясокомбінату, де здав нашим хлопцям. Він потім стільки лайливих слів "послав" на мою адресу, певно, скільки лише знав.

“КОМАНДИР” МЕНІ БІЛЬШЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, АНІЖ “НАЧАЛЬНИК”

-- Якою була ваша подальша доля в міліції?

-- Після ППС я пішов у ДСО командиром групи захоплення. Моїм начальником був Іван Левкулич. Я розширив цю групу з 10 до 30 осіб. Одночасно створив і групу супроводу, як тепер “Титан”. Тоді за законом понад 5000 карбованців не можна було везти з банку без міліцейської охорони.

Я піклувався про своїх хлопців, слідкував, аби той, хто їздить на затримання й ризикує життям, заробляв більше, аніж той, хто весь день у банку сидить. І досі, коли зустрічаю колишніх своїх підлеглих у місті, вони мене за звичкою називають командиром. Це тепер, у ПРЗБ, я “начальник”, а раніше був командиром. До слова, “командир” мені більше подобається, ніж “начальник”...

-- Аби тренувати бійців, треба самому бути у чудовій фізичній формі. Знаю, що ви активно займалися спортом?

-- Обов’язково! Я -- кандидат у майстри спорту з рукопашного бою. Виступав на багатьох змаганням, доки не вибили коліно. Хоча навики боротьби та двобою залишилися, тож і нині, в п’ятьдесят, я себе образити не дозволю...  

-- Ваша остання робота -- доволі специфічна. Приймальник-розподільник для осіб, затриманих за бродяжництво, люди називають “бомжатником”. "Публіка" тут далеко не найкраща...

-- ПРЗБ я очолюю вже десять років. Звикся. З т.зв. бомжами теж комусь треба працювати. Бувало, що ми знаходили десь у підворітті й повертали людей, які по десять і більше літ не були вдома, і родичі їх вже давно похоронили. Коли зустрічалися й забирали їх, то рідні готові були нам руки цілувати…

Затримуємо інколи серйозних злочинців, які перебувають в міжнародному розшуку. Що там казати, часом серед бомжів і наш брат-міліціонер трапляється... З колишніх, звісно. Як би життя не склалося, все-таки це люди, яким слід допомогти. Такий мій основний принцип у роботі в ПРЗБ.

“У МЕНЕ Є ДВІ КАМЕРИ, ЩО САМОМУ ЖИТИ МОЖНА...”

-- Кажуть, що до роботи вашого специфічного закладу проявляють велику зацікавленість і Генпрокуратура, і навіть Рада Європи...

-- Аякже. Перевіряє нас і місцева, і Генеральна прокуратура, і СЕС, і МНС. Щороку приїжджають різні міжнародні інституції на кшталт “Рух проти тортур”. Останній дуже прискіпливі. На вимогу європейців я мусив обладнати дві камери, що не кожен й квартиру таку має. Самому жити можна... Все там відповідає євростандарту.

-- 35 років вислуги треба серйозно відзначити. Як збираєтеся святкувати?

-- З Туркменистану приїхав мій молодший, четвертий за рахунком, брат – Нур’ягди-Чарі. Мені дуже приємно, що він, подолавши таку дорогу, тепер зі мною. Ще у мене є чотири сестри. Запросив би в гості всю родину, проте не "потягну" в матеріальному плані з квитками, візами тощо. Хвала Богу, мобільний зв’язок працює, тож чекаю дзвінків з Туркменії.

-- На завершення традиційне запитання -- ваші плани на майбутнє?

-- Я вже казав на початку, що почуваюся чудово, на дату народження у паспорті не заглядаю. Доки маю бажання працювати в міліції -- трудитимусь. Ще раз наголошую: я на пенсію не поспішаю. Лише б здоров’я не підвело.

Користуючись нагодою, запрошую усіх на своє 50-ліття. Заходьте!

Теги: Ремезан Оразкурбанов, "Відомості міліції", ветеран міліції, рай, Закарпаття, Каракуми

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати