Ковалі forever

У закарпатському Лисичові добре знають: кувати залізо слід гарячим. Тож і на хвилі зацікавлення усім автентичним, у тім числі і ковальством, у районі спромоглися організувати гурток, де особливій для цієї місцини справі навчають юнаків. І в унікальній водяній кузні, що працює за дідівською технологією, кується майбутнє закарпатської ковальської справи…

Дзвінкий удар молотом по ковадлу тут замінює шкільний дзвінок. Тричі на тиждень хлопці приходять до старовинної кузні "Гамора" на гурток юних ковалів. Уже усі гуртківці знають: залізо плавиться при температурі у 1532 градуси за Цельсієм. Відають, як розкласти вогонь у горнилі. І добре знайомі з не надто складною, та особливою технологією "Гамори".

Ковальське ремесло для Лисичова, та уже й для усієї Іршавщини – особлива справа. Лише "Гамора" в усій Європі і досі поєднує воду й вогонь для виготовлення кованих виробів й діє не тільки як музей, а й за автентичною технологією випускає міцний реманент. Аби традиція тривала, влаштували єдиний в Україні гурток ковальської справи, у якому нині 12 учнів.

Василь Бойко, директор Іршавської районної станції юних техніків, що курує гурток, розповідає: "Так, це дійсно унікальний гурток. Він почав працювати у цьому навчальному році. І я дуже задоволений не тільки тим, що вдалося започаткувати таку справу, а й що заняття відбуваються саме на базі самобутнього села Лисичова. Дуже хороша людина з діточками займається. Тут діти здобувають ази ковальства, відповідні навички, знання, уміння, які, думаю, пригодяться при виборі професії".

Ще у 18 столітті у селі примусили річку Лисичанку допомагати людям. Спершу тут була папірня. А у середині 19 століття кузня "Гамора" вже знаменита виробництвом якісного реманенту. Точну дату заснування кузні не знає ніхто, нинішнього ж вигляду набула майже сто років тому. У 20-х роках минулого століття тут працювало 5 водяних коліс… Гучно гупала кузня і наприкінці віку. Майстер "Гамори" Михайло Пилипчинець пригадує: свого часу на "Гаморі" працювало не менше 18 людей, робота біля молотів тривала у дві зміни, а кількість виготовленого реманенту, який постачали навіть до Румунії, вражала… Завмерла ж кузня у 1998 році, коли повінь зруйнувала греблю. Та на початку нового тисячоліття "Гамора" отримала нових власників – відродити старовинне виробництво взявся орендар Віктор Петровцій. Вочевидь, вдалося не тільки з огляду на виробництво: в останні роки "Гамора" - серед визнаних "родзинок" Закарпаття і "штаб-квартира" одного із найоригінальніших обласних фестивалів, який поєднав фольклор із ковальським мистецтвом і, звісно, взяв собі ім’я кузні.

"…Но, буде покоління ковалів", - поміж кола підлітків, які почергово беруться до ручного молота, врешті має нагоду радіти досвідчений коваль. Каже, відколи тут з’явилася галаслива юнь, стало цікавіше. Адже, зізнається, переживав за перспективу своєї справи. В останні роки на "Гаморі" гарують два майстри, уже два роки у колективі – і молотобоєць Віктор Туряниця. Вдаються мотики, лопати, вила, підкови і навіть - металеві паркани. Наснажені, як і століття тому, водою з річки Лисичанки, гупають два молоти. Серце "Гамори" так само гаряче... Понад 20 років воно б’ється за допомоги коваля Михайла. Нині ж біля нього ремесло опановує і онук Василь. Каже, мусить навчитися родинній справі, а головно – працювати з механічним молотом. "Так, клепач - то важко, то – мрія… Непросто навчитися з ним працювати, але якщо навчитися…", - оповідає хлопець. Він іще  не певний, чи пов’яже життя з ковальством, але опанувати родинну справу хоче. Тим паче, під час гурткових занять у кузні і справді цікаво. Авжеж: дійство за участі вогню, води, металу й дужих рук захоплює. Та майстер Михайло каже: вчитися на помічника коваля слід не менше року, і треба наполегливості, сили, спритності… Не останню роль грають послух до старших та любов до праці. Вода тече, у вогні достигає залізо, гупає гаряче серце "Гамори" - важезний молот, а тим часом біля давніх горнила і ковадла хлопці ще й долучаються до народних традицій. Адже тут навіть назви – старовинні. Сама ж автентична назва "Гамора" походить, за однією із версій, від німецького ймення великого молота. Нині тут цього великого механічного "ударника" називають клепачом, а підкову – копитом, ще є галбазня, шотарь, куліш, шванцикль, дзиньк…

15-річний лисичанин Ярослав Сньозик захоплений роботою старої кузні. Він певний, що буде тут майстром. Цікавиться усіма деталями, береться до будь-якої праці, а ще й має потяг до мистецтва. "Я навчився робити лопати, мотики, копити і такі маленькі листочки – тоненькі, фігурні…, - оповідає Славко. Зізнається, що надихається творчістю ковалів-художників, і саме таку працю – виконувати складні творчі вироби – вважає найскладнішою і найцікавішою: "От як квіти з заліза тоненькі, там метал треба вміло вигинати…"

Хлопці навперебій розповідають, як допомагали митцям-ковалям під час минулого фестивалю "Гамора": носили вугілля, воду, тримали міхи… Показують і стелу на подвір’ї кузні: традиційно учасники ковальських фестивалів залишають по собі металеве "дерево" із творчими роботами. Залізні оздоби вельми наснажують юних лисичанців і, схоже, на мотиках справа не зупиниться… Останньої неділі червня на "Гаморі" розгорнеться уже четвертий фестиваль ковальського мистецтва. І, можливо, тоді гуртківці-ковалі не тільки дивитимуться на роботу майстрів, але уже й себе зможуть показати…

Теги: Лисичево, кузня, "Гамора", ковальський, молот, ковадло

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати