Закарпаття: Хранителі ефіру зі Сваляви — епізодичні небожителі

Якщо зранку йде дощ — то це зовсім не значить, що на роботу не прийде Володимир Омелянович Шубець. Цей недільний день не став винятком. Ми здибалися віч-на-віч на радіо “Закарпаття ФМ” в сльотавому Мукачеві, яке цього ранку ще хмільно дрімало під еротичними перинами.

А тим часом у Сваляві вже збиралися на вежу, що на горі Кичера, чоловіки з чергової зміни, яка обслуговує тамтешню вежу. На місцевому базарі закуповували крупи, солонину, спеції, концентрати, адже потім доведеться безвилазно сидіти на горі та “тримати сигнал”. Дороги на Кичеру, як ви здогадалися, немає. Лише плаї — гірські стежини, які то виринають з торішнього листя, то губляться під упалими деревами та в чагарниках. І Володимир Шубець принагідно розповідає, що і він теплої пори зробив разом зі своїм сином Владиславом (12 років) сходження на Кичеру до чергових, а назад один із епізодичних хранителів ефіру вирішив повести мукачівців навпростець. І відтак вони всі у такі чагарі забрели, що коли б не Владислав — то заблукали б, а черговий взагалі ледь не волав із страху, застрявши в непролазному терні.

Та то спогади.

Поки що тільки сірий обложний дощ, а хранителі ефіру з рюкзаками бувалою ступою ідуть у хащі і зникають задля того, щоб через десять днів прийти назад…

…А ТИМ ЧАСОМ У ТЕПЛІ ВЕЛИ КАЗКУ КАЗКАРІ

В центральному офісі “Закарпаття ФМ” В.Шубець пригостив мене чаєм “Хейліс”, ознайомив зі своїм господарством, людьми. Недільного дня тримали свою радіовахту звукорежисери Аркадій Іванченко та Іван Лазар. Вони ще не вдавалися регулярно до послуг аптек, тому очі в них не погасли. Потім їх змінять такі ж полум’яні творчі люди. Це або Ліненко Сергій, або головний звукорежисер Олександр Черепаня, чи ж Олександр Меняшев.
Інформаційно насичує ефір Ігор Янкович. Добряче останньому доводиться попотіти, адже кожну третю добу без перерви працює радіо на всю область. У місті над Латорицею та довколишніх селах його називають “Мукачівським радіо”, а у віддалених районах — “Закарпатським радіо”, адже чують там головно мукачівців. Цей пріоритет і намагаються виправдовувати хранителі ефіру, що вперто долають свої вершини.

— Не заздрю я їм, — чесно зізнається Аркадій Іванченко. — Важко. Кварцеве скло від випромінювання захищає, та все ж. Хоча шкоду, можливо, краса цієї роботи знімає. В Хусті, на тамтешній “Кичері”, вежа висотою 200 метрів. Дуже красива! І на свалявській Кичері гарно. Більше веж я не знаю. Не був.

Скільки ж їх — веж?

В кого інформація ця?

Гадати нічого — в Шубця!

Дійсно, Володимир Омелянович, відірвавшись від поточних справ, називає всі базові вежі. Є вони на горі Токарня в Ужгородському районі, на горі Товста на Хустщині, дев’ятисотметрову висоту якої робить вищою, згадана звукорежисером Іванченком, 200-метрова вежа. Після Сваляви, однією з важкодоступних вважається базова вежа на горі Терентин (Рахівський район).

У порівнянні з базовими поступаються висотою, сягаючи від 30 до 50 метрів, вежі на Кичері біля Сваляви, в Косівській Поляні (Рахівщина), Лисичеві (Іршавщина), на Плаю біля Воловця, в Нижніх Воротах того ж району, селі Добрянське, що в бік Хуста, наліво від дороги.

— А ще є 150 одиниць так званих “мікриків”-ретрансляторів, — додає В.Шубець.

Крім сина Владислава, котрий гарно орієнтується в горах, у нашого директора є старша донька Віолетта. Виховують їх разом із дружиною Світланою. По закінченні загальнотехнічного факультету УжНУ в 1984 році, багато років пан Володимир віддав військовій службі. Приміром, до 1995 року служив у Німеччині, а от останній “мілітаристський” рік командував взводом зв’язку в Мукачеві. Тоді, щоправда, не здогадувався, що незабаром радіозв’язок стане його головним фахом. Хоча мрія відкрити своє радіо жевріла з дитинства, коли з тяжким транзистором ходив полями і відчував себе суперменом..

Але з часом організаторські здібності таки привели до створення “Закарпаття ФМ”. Перед тим займався бізнесом, а містком до переходу звідти в роль "пропагандистського бога” стали концертні шоу “Мукачево скликає друзів” з участю провідних українських та російських артистів. Він організовував їх при активній допомозі Віктора Балоги та Василя Петьовки.

…НА ТЕРЕНТИН НЕ ЙДИ ОДИН!

Важко жити між людей, а між дерев деколи ще важче.
Особливо скрутно доводиться тим черговим хранителям ефіру, які в далекому від Мукачева, а тим більше від Ужгорода, Рахівському районі йдуть чергувати на гору Терентин. Поки осінь ще можна миритися, хоча буває і вовк-сіроманець десь завиє. Перший сніжок упаде — теж дійдеш, хоч і сорочка буде мокрою настільки, хоч викручуй обіруч. А от посипляться сніги, заметуть-завиють хуртовини — то прямо гаплик, якщо не сказати дещо, загальнодоступною і зараз, російською мовою.
Тоді вже мусять виходити зі стійла “залізні коні” — давні друзі радянської механічної героїні Паші Ангеліної. Та в кабіну гусеничного тракторця двоє чергових влізти не можуть навіть при взаємному пристрасному бажанні. Тому один із хранителів ефіру мусить стояти на спеціально привареній залізяці ззаду трактора, тримаючись за поручні.

Так долається до ночі перша частина шляху.
Всі — і тракторист, і чергові, — пересуваючись у тунелі двометрового снігу, майже напевно знають, що другу частину шляху сповна на тракторі здолати не вдасться. Тоді чергові будуть, як ті зимостійкі кроти, рити тунелі підручним інструментом. Пробиратися доводиться часто навіть поповзом, як той Мересьєв з поламаного німцями самольота. І все це всього лиш, аби дістатися до місця роботи, щоби змінити своїх стомлених попередників, які так і мріють під кінець довгої зміни перевірити, чи ще тепла жінка в долині, чи ще любить так само, як і колись, коли зустрічалися вперше і всі зорі були поруч. Хоч бери їх у жмені.

На Терентині, до речі, зорі дійсно поряд. І коли комусь не вистачає щастя в долині — ідіть в гості до хранителів ефіру на Терентин. Там буде чай, трішки домашнього віскі й неквапна цікава розмова чесних людей.

Утім, ми не згадали, що на півдорозі, при героїчному сходженні хранителів ефіру на Терентин, є ще хатка, аби зібратися з силами на наступний день для остаточного комбінованого (трактор плюс власні сили) штурму Терентина.
Як і в Сваляві, харчі рахівчани закуповують на місцевому ринку і беруть дещо з дому. Бо ж ідуть на цілих десять днів. Нагорі є вода, холодильник.
Так і живуть.

Влітку теж там не мед. Двічі-тричі погода міняється, переходячи від навальної раптової бурі до пекельного сонця, що так і тре своїм наждачним диском голу спину і вмить робить її червоною, як серце львівського комуніста.

— Блискавки взагалі задрали, — говорять в теплий час року зазвичай чергові, — все вдарять і апаратуру “виб’ють”.

На всіх вежах, як і на Терентині, двоє чоловік чергують по черзі, цілодобово. Треба ж недремно дивитися за устаткуванням, аби електромагнітні хвилі текли, як гірські потоки, неспинно.

ГОРА ТОВСТА “ЩЕ ОТА”… РАДЯНСЬКА ТОБТО!

Тим часом, з веселим та імпульсивним, як і його радіо, Володимиром Шубцем, ми дісталися до підніжжя гори Товста. Це коли з траси за Великою Копанею повернути на Рокосово і проїхати дорогою між його зіщуленими хижками.

Клубочився густий туман. Не розступався навіть перед нашою автівкою. Ішов дощ — повільний, як реформи в Україні.

А ще ж стільки доведеться добиратися вщент розбитою часом і негодою дорогою до вершини Товстої.

Дорога, до речі, й робить цю вершину радянською. Бо тільки в радянський час, на жаль, вкладали гроші у шляхи до важкодоступних місцин, думали про простого чоловіка, того ж хранителя ефіру, більше ніж зараз.

Отже, ця ще радянська дорога робить більш динамічним вельми складне “ефірне господарство”. А відає, повідомимо для несвідомого читача, всіма згаданими високими вежами і “мікриками”-ретрансляторами, начальник Закарпатського обласного радіотелевізійного передавального центру Віктор Володимирович Гірич.

…Вище за Рокосовом дощ трансформувався в сніг, обліпив усі дерева ватою, перетворив простір у загальну білу невагомість. У ній постійно “зависають”, подумалось, як ми зараз, чергові хранителі ефіру з Хуста. І це за близько 900 гривень у місяць з надбавками. Та при цьому плинності кадрів серед чергових немає. Люблять свою справу! Хоча взимку антени обмерзають так самісінько, як і в Антарктиді, покриваються товстим шаром криги, і не кожний сміливець з долини, якби довелося, поліз би ліквідовувати несправність зі страхувальним ременем на висоту, тривожно сховану в небесному мареві, нічній темряві чи моторошному тумані.

Черговий, одягнений у напіввійськове, впустив на засніженій Товстій нас на територію при показі відповідного дозвільного посвідчення: об’єкт же режимний. Хоча, зазначимо, й благословенний самим Богом у часи національної євроінтеграції, адже в глибинці керівного і спрямовуючого Ужгорода не чути. Тільки Мукачево. І це в третьому тисячолітті! Якби не Мукачево — то і Європою у Воловці та Міжгір’ї не пахло. А так хоч “Закарпатське радіо” вносить євроімпульс у складне верховинське буття.

Взимку, зауважимо, на Товстій, як і на Терентині, останні два-три кілометри доводиться йти пішки в так-сяк пробитому трактором сніговому тунелі.
Згадується коломийка: “На високій полонині я закурю файку, І закутаюсь тепліш в радянську куфайку”. Так і Володимир Шубець кутався в бушлат, коли минулої зими повертався з допомогою трактора і зігріваючих “півдец” з Терентина.

— Суцільний сніг обабіч дороги, — згадує, — зірки вгорі, зірки внизу — і ти пливеш у морі зірок. Це — незабутньо. Цирк і драйв!

А влітку на Товстій часто в апаратуру залізають погрітися змії. Своє “орендаторське” становище вони розуміють. Тому не кусаються. Гріються та й годі. Про вовків тут не чули. А от на Терентині бувало всякого. Якось там досвідчені 50-річні чергові збилися з дороги і ледь не замерзли. В Хусті про той випадок добре знає кожен.
Зараз вежа зрима тільки в своїй основі, а трохи вище піднятої руки густезний туман, немов бритвою, обрізає видимість.

Змінний інженер Михайло Дмитрович Попович родом із Хуста. Та й усі його побратими по спеціальності звідси. Ніхто не звільняється всі люблять свою гору: хоч і Товста, але файна!.
М.Попович — один з наймолодших працівників. Лише п’ять років працює. Більшість із колективу ж по дванадцять і більше. Лишень один чоловік мусив звільнитися за останні роки за сімейними обставинами. Інші тримаються роботи, як реп’ях кожуха.

Крім М.Поповича, старшими зміни працюють Ярослав Баняс, Юрій Бенца, Іван Карагодін.
Добре зарекомендували себе, працюючи на ниві хранителів ефіру, провідні спеціалісти Володимир Леміш, Микола Герук, енергетик Віктор Тегза.

— Вовків і ведмедів у наших околицях не спостерігається, — сповіщають вони. — Хіба що часто мисливці з “пушками” ходять. Незрозуміло тільки, кого вони шукають? Може, кілери тренуються?

До снігу, коли вступає в дію рятівник-трактор, возить на роботу автомашина. На станції є всі умови для праці й відпочинку. Зробили євроремонт у душовій і туалеті, вставили замість старих рам нові євро-вікна. Облаштування продовжується і далі. Ревно доглядають за своїм балансним трактором, який допомагає у форс-мажорних обставинах.

Тепло проводжають своїх чоловіків увись дружини з дітьми. Михайла Поповича провела нещодавно, скажімо, жінка Марія, вісімнадцятирічний син Ігор та дванадцятирічна донечка Тетяна.

Всі в колективі сімейні.

Родини свого часу бували тут, а взагалі-то об’єкт, як зазначалося, режимний і не призначений для регулярних дозвільних прогулянок і пікніків із канапками та шашликами, або ще гірше — горілкою, “бальзамом долин”.

Хто з працівників забуде вдома пропуск, без особливої вказівки “згори” сюди не пройде. Про техніку безпеки нічого й говорити — на фантастичному рівні. Недремно слідкує за цим головний інженер ЗОРТПЦ Павло Самойлюк. І справді, самі бачили, всі на станції готувалися з конспектами до іспиту з ТБ, який прийматиме той самий суворий пан Самойлюк.

ВЕЖІ ДІЮТЬ, А В ДОЛИНІ ЛЮДИ МЛІЮТЬ

Наявні вежі підтримують на теренах області шість телеканалів, систему УКВ, всіх операторів мобільного зв’язку, три радіопередавачі, в тому числі “Закарпаття ФМ”. Не вимикають і УР-1 (Українське радіо), хоч вони і не платять за послуги, але через цей державний радіоканал діє цивільна оборона країни. Тож вимикати не можна. Радіостанції “Промінь”, правда, не дали на Закарпатті говорити-співати “на шару”. Вимкнули. Хоча передавач, при поступленні коштів, будь-коли може бути знову ввімкнутий хранителями ефіру.

Ми побували ще в Лисичеві на Іршавщині.

— Туди не проїдеш, — повідомили стривожені нашим героїзмом люди в теплому АВС, — тільки пішки і в чоботях.

…Тетяна Ставнійчук тим часом вела чудову передачу про забутого і забитого “кобзонами радянського часу” дивовижного співака Валерія Ободзінського.

— Цікаву передачу готує і Наталка Гордійчук, — повідомив В.Шубець.

Ішов, як і зранку, дощ.

Та побачення з хранителями ефіру окрилило і зробило його для нас майже незримим.

Душа співала. Разом із Валерієм Ободзінським, а потім взагалі пішла в танець із темпераментними дівчатами Танею Ставнійчук та Наталею Гордійчук.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати