Любиця Бабота: "Я відчувала, що моєю долею постійно керує хтось чужий..."

- Чи траплялися випадки, коли мама мусила "застосовувати" до вас свій педагогічний хист?

- Мені здається, що була дуже лагідною, а водночас і суворою. Пам'ятаю випадок, який трапився, коли мені було десь років п'ять. Мама взяла мене в гості, де хотіла зустрітися зі своєю колишньою вчителькою. Тому сказала: "Мусиш бути слухняною, щоб не думали, що в мене невихована дитина. І так увесь час, поки будемо в гостях". Після кількох годин мені здалося, що пройшло вже багато часу, і я шепнула мамі: "Ще довго мушу бути доброю, або вже можу почати бавитися?" Всі засміялися, але мама таки досягла того, чого хотіла.

- Чи говорилося в родині про події' в міжвоєнному Закарпатті, про А.Волошина? Коли довідалися, в якій родині живете?

- Мої батьки зуміли мені дозувати певну інформацію. У зв'язку з тим, що нашу родину постійно переслідували, деякі речі від мене приховували. Але коли вже сама відчула, що моєю долею постійно керує хтось чужий, я поцікавилася, в чому справа. Поступово довідувалася про багато цікавих речей із минулого, що дало мені змогу почати дивитися на світ іншими очима, ніж дивилися мої безтурботні ровесники. Можливо, що я це змогла сприймати і тому, що завжди якось відрізнялася від середовища, в якому ми жили - національністю, релігією, зацікавленнями... Якщо добре пригадую, десь із 14 років я була інформована про все. - Як позначився на вашому житті пресинг, якого зазнавали батьки? - Мама довгий час не могла працювати вчителькою, батька зняли з керівної посади на роботі, мене не взяли в гімназію окружного міста, куди ми належали, опісля викинули з медичного факультету. Завжди, однак, мамі вдавалося зустрічати людей, які допомагали. Тому я закінчила навчання в середній школі, в університеті, хоч і не за фахом, про який мріяла. Думаю, що у багатьох людей не здійснилися мрії та плани через переслідування, а вони все-таки знайшли своє місце в житті. До таких зараховую і себе.

- Як позначилися події 1968 року на вашій долі? Як сприймала те, що відбувалося, ваша мама?

- Мама все переживала дуже гостро. Ніхто не міг передбачити, що трапиться. За два дні до того, як радянські війська зайшли до Чехословаччини, мені вдалося (після різних перешкод) виїхати на мовні курси в Англію. Однак тоді я не встигла повідомити батьків, що виїхала. Хотіла зателефонувати їм пізніше. Тато 20 серпня увечері виїхав потягом до Праги. Вранці, коли поїзд прибув на кінцеву зупинку, люди хотіли вийти, але радянські військові, які оточили потяг, їм цього не дозволили. Всі пасажири були приголомшені, а тато таки зробив спробу. Один із солдатів запитав його: "А вы кто такой?" Тато відповів: "Я здесь переводчик". За татом вийшов ще один чоловік, і солдат запитав: "А вы?" - "Я тоже", - була відповідь. Солдат їх пропустив, попрощалися і пішли своєю дорогою. Це тепер можна згадувати з усмішкою, але тоді мама не знала про тата майже три дні, а про мене - тиждень.

Ми жили в селі, тому прямі події не відчували так, як ті, що мешкали в містах. Однак нас вважали "неблагонадійними" з політичних мотивів, багато людей на нас криво дивилися, бо ми українці і належимо до тих, "зі сходу".

- Пригадуєте, що розповідала мама про зустрічі з рідними вже в незалежній Україні та Словаччині?

- Зустрічі з ріднею були завжди радісними й щасливими. Коли вже можна було їздити додому (так мама називала Баранинці), вона завжди використовувала нагоду побувати на Закарпатті. Мені, однак, пригадалося таке. Мама жила в Словаччині з 1943 року. Десь у 1947 році приїхала до нас її мама - Марія Шандор. Як закрили кордон, вона вже не могла повернутися додому, тому залишилася жити з нами. Дуже тужила за домівкою, не мала жодних відомостей про своїх дітей. Померла в 1954 році, а перший лист від її сина Івана ми одержали аж у 1 955 році. Вже відчувалася певна політична відлига, тому батьки вирішили спробувати відвідати мамину й татову рідню. Перші відвідини ми здійснили в 1956 році, а другі - через рік. Не дозволили нам, однак, виїхати разом. Уперше пустили тата і мене, а опісля маму зі мною. Очевидно, наші органи побоялися, що захочемо емігрувати у "братній" Радянський Союз.

- Чи відзначила влада України маму, людину, яка мало не пожертвувала життям за її незалежність?

- Мама, за її переконанням, не зробила нічого такого, що потрібно було б відзначити.

- Чи залишила мама якісь нотатки про все, що довелося пережити?

-  Жодних спеціальних спогадів мама не писала, але інколи, відповідаючи на листи, насамперед писала чернетку або робила собі позначки. Багато речей коментувала, але не записувала. Якби, однак, зробити порядок у домашньому архіві (у нас ніколи не викидався жодний папірчик) і прочитати кореспонденцію, яку залишила, напевно, чимало цікавого можна б знайти...

- Останні два місяці були особливо важкими. Чим жила Марґарета Бабота, що її турбувало?

- Дуже боліла тим, що відбувається в Україні. Коли мені дозволили після операції відвідати її в реанімації, перше запитання було: "Вже пустили газ Україні?" Крім того, мені весь час твердила, що мусить виїхати додому, бо буде ювілей Карпатської України. Нa жаль, це її бажання не здійснилося...

Теги: Карпатська Україна, Ковнер, Чехословаччина, просвітянство, Пряшів, карпатознавство

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати