Закарпатський єгер вполював за 50 років 125 вовків

Ясінянський єгер Юрій Гутелюк

Колись у радянському футболі існував так званий Клуб Федотова, до якого входили футболісти, що забили понад 100 голів у чемпіонатах і кубках СРСР, а також у матчах за збірну. Назвали символічне об’єднання на честь першого гравця, що підкорив цей рубіж. Так-от, можна такий клуб створити і в Ясіня. А входили б до нього мисливці, що пристрелили більше 100 вовків. Назвали б цей клуб, безумовно, іменем Данила Бронтирюка – котрий за своє життя вкоротив віку 137 сіроманцям. Ветеран Першої світової війни, де зазнав кульового поранення в голову, в мирний час Бронтирюк до кінця життя пропрацював єгерем у Ясіня. Було в селі ще кілька мисливців, які пройшли цю символічну сот­ню. З одним із них, 81-річним Юрієм Гутелюком, ми й зустрілися в Ясіня. Пан Юрко, незважаючи на пристойний вік, і далі трудиться єгерем у місцевому лісгоспі. Ми ловимо його вдома останньої миті: якраз осідлав свого залізного коня (мотоцикл із коляскою) і зібрався кудись їхати. Незважаючи на дев’ятий десяток, дід виглядає сповненим життям, а його рукостискання енергійне й міцне. Хоч і люблять місцеві мешканці напівжартома казати, мовляв, у горах легко дихати, та важко жити, однак мисливець власним прикладом доводить: життя тут додає здоров’я.

Першого вовка дід Юрко вбив, коли мав 29 років. Тож за понад 50 літ виходить, що жертвами мисливця ставало заледве більше двох вовків у рік. Просимо його розповісти якісь історії, яких, напевно, було чимало за такий час.

Якось він вигадав приманку для вовків. Поставив в лісі, неподалік хати, подвійну клітку: велику, а всередині меншу. Всередину посадив пса. Тривалий час користі з цього не було. Лише собаку доводилося щодня відвідувати (близько двох тижнів), щоб нагодувати. Аж доки побачив, що трійко вовків узялися клітку відвідувати. Пса дід Юрко зрештою застрелив, бо набридло чекати на хижаків. Проте невдовзі один вовк таки в пастку потрапив. "Зранку йду на роботу, аж бачу – вовк у клітці сидить. Ну, далі я вже не пішов. Покликав хлопців, щоб вовка зловили. Той намагався з клітки вибратися, обдерся до крові...". Одне слово, хижака того пристрелили, а більше наш співрозмовник таким чином полювати не схотів. Натомість місцеві лісники вирішили за­позичити  цей метод. "Потім мені були дуже "вдячні" – замучилися ходити щодня до лісу й пса годувати", – сміється він.

Подеколи пан Юрій  приносив дику звірину додому. "Та двічі всього вовків привозив, – каже він таким тоном, нібито нічого надзвичайного в цьому немає. – Раз на мотоцикл прив’язав вовка, вдруге – на тракторі". Також періодично забирав додому вовченят, залишених матір’ю. Одного разу вовк у нього навіть був за сторожового пса: дід його на ланцюга поблизу хати прив’язав.

Однак, хоч ясінянець спеціалізується на цих хижаках, це далеко не єдиний звір, на якого йому доводилося полювати чи тримати вдома. Так, згадує, як до капкану йому якось потрапила молода рись – передньою лапою. Кінцівку, на жаль, врятувати не було можливості, але він приніс хижака додому – подумав, що дітям буде радість. Обрізав кігті, щоб малих не поранила (хижак усе ж таки), та й дав малим гратися. Потроху тварина росла, її треба було годувати м’ясом. От Юрій і пішов на полювання. "Приїду до села, дивлюся – йде жінка з собакою. Вона пішла вперед, а пес відстав. Ну я його хапаю, до мотоцикла причеплю – й додому". Тож, харчувалася рись подеколи й м’ясом нещасних ясінянських песиків. Звір сильно страждав через брак лапи, до того ж рана постійно відкривалася. Якби ще задню лапу втратила, а не передню, то могла б жити більш-менш повноцінно, вважає мисливець. Тож довелося її вбити, хай як було шкода.

Зауважимо, що до рисей пан Юрій ставиться набагато поважіше, аніж до вовків, вважаючи за чи не найнебезпечніших хижаків. "Якщо вона вирветься з капкану – це все, – каже. – Та ще й не бачиш її. Бо з дерев полює". Натомість ще одного хижака – лисицю – склалося враження, в Ясіня взагалі не сприймають: годується бозна-чим, хвороби переносить, та й шкурка майже нічого не варта.

Але найбільшу шану має, безперечно, цар Карпат – ведмідь. Він є символом Ясіня і говорять про цього звіра дуже поштиво. "Ведмедиці такі ж самі, як жінки, – вважає Юрій. – Є матері, які народять ведмежа та й кинуть помирати, є такі, що можуть на кілька днів дитинчат залишити. Повернуться, то, якщо воно не здохло, нагодують. А є й такі, що до останнього будуть своїх ведмежат захищати. Така ведмедиця здохне, але дітей урятує. Хіба у людей не так само?"

Колись один ведмідь навіть прижився в Ясіня – приходив, просив у людей їжі, ніякої шкоди не робив. Люди до нього звикли й не боялися. На відміну від туристів, які, відходячи десь у кущі, натикалися там на звіра...На жаль, знайшовся якийсь "розумник", що додумався нагоду­вати тварину хлібом, змоченим у горілці. Ведмідь протверезів, проте став агресивним, тож довелося єгерям його пристрелити. Шанобливе ставлення до ведмедів, однак, не заважало ясінянцям полювати на нього. Ходив на цього звіра й дід Юрко. Повідомили йому, що хижак прийшов у село і ховається в лісочкунеподалік. Довелося брати рушницю й іти на пошуки. "Я йду, – згадує співрозмовник. – Чую, щось дихає. Вмикаю ліхтарик, а ведмідь кліпає: за деревом сховався й чекає".

Так і живе гроза вовків. Нібито й мисливець, проте в гармонії з природою. У місті таких людей не зустрінеш. Вони живуть лише там, де багато чистого повітря, простору й свободи. Як-от у Ясіня.

Автор висловлює подяку Антону та Едуарду Зелінським за сприяння в поїздці та підготовці в написанні матеріалу.

Теги: Ясіня, Рахів, Карпати, вовки, полювання, єгер

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати