Закарпаття: Брати-близнюки Логойди й Луцюки зустрілися через 35 років після армійської розлуки

Зустрілися  брати у нашому провінційному містечку Берегові.  Обнімалися,  немов сини однієї матері. Разом служили в армії у селі Воля Висоцька, що у Нестерівському районі на Львівщині, тож спогадів про військові будні середини 70-их не бракувало. Говорили про командирів, товаришів, з якими ділили навпіл радощі й труднощі. Але жодного слова – про дідівщину. Вона ще не була тоді масовим явищем, якраз зароджувалася, а буйноквітом це ганебне явище розцвіло у вісімдесятих, коли почалася деградація радянського війська.

Читач може запитати:  що ж  послужило приводом для  цій зустрічі  минулорічного грудня?  Річ у тім, що  полковник Петро Луцюк, згідно  з відповідним наказом міністра внутрішніх справ Ю. Луценка прибув на  Закарпаття й очолив обласну Державтоінспекцію. Знаючи, що у Берегові мешкають колишні “однополчани” Логойди, під час чергового відрядження запросив рідного брата Павла,   мовляв:  поїдемо  і зробимо  сюрприз друзям давно минулих літ.  З  цього приводу Лойчі Логойда розповідає: „Одного дня на домашній номер зателефонували з районного відділу  ДАІ. Повідомили, що разом  із братом нам необхідно завтра терміново прибути в міжрайонне реєстраційно-екзаменаційне відділення.  Хоче з нами нібито поспілкуватися начальство з Ужгорода.

Я був здивований, навіщо це ми  знадобилися «даішному»  керівництву? Зателефонував братові Шонію й вже наступного дня поїхали  в обласний центр.  В одному з кабінетів нас чекали два чоловіки, дуже схожі між собою: один у міліцейському бушлаті, другий – без форми. „Заходьте сміливіше!” – мовив полковник. Відтак додав: «Брати Логойди, доповідаю вам, що брати-близнюки Луцюки із Рівного на зустріч з’явилися». І, простягнувши руки, щиро розсміявся: «Про те, як прожили ми 35 років після армійської розлуки, розкажемо за чашкою берегівської кави або запашного чаю...” Я був  шокований,  думав-гадав, що це сон, а не реальна дійсність...”

Мій співбесідник заглибився у спогади, а ще пообіцяв, що неодмінно запросить у гості начальника обласної ДАІ. Свого слова дотримав, і Петро Луцюк на прохання Лойчія приїхав у Берегово. Водночас виконав ще одну місію: представив нового начальника МРЕВ, розповівши, для чого необхідна ротація кадрів. До того,  як  стати біля керма державтоінспекції Закарпаття, полковник Луцюк очолював вельми серйозні підрозділи у системі МВС, був навіть заступником начальника одного з обласних управлінь із громадської безпеки, другою особою міліцейського «главку» на Південній залізниці, працював у Рівному, на Волині та в Одесі, викладав у Академії внутрішніх справ. Словом, у міліції він  --  авторитетна і поважна людина, на його думку зважає  навіть міністр Ю. Луценко особисто телефонує, коли приїжджає у наш регіон.

Ось такий послужний список цього виваженого, розумного, спокійного й толерантного офіцера. Спиртного полковник Луцюк  не вживає, цигарок не палить. Гострий на влучне слівце, дотепний. Як і рідний брат Павло, який нині є заступником голови спілки адвокатів України, закінчив Харківський юридичний інститут. Луцюки – вихідці з дуже простої сім’ї.  Їхня мати 44 роки була техпрацівницею,  але освіту з чоловіком синам зуміли дати. Петро і Павло  й  насправді дуже подібні один на одного, так як і берегівські Логойди, яких у місті мало хто може назвати конкретно по імені. З  десяти чоловік 5-6 їх неодмінно переплутають. Усе своє життя  брати працювали водіями  в  АТП. Згодом Людвіг був водієм у  міськраді, возив колишнього мера. А Шоні продовжує шоферувати – він перевозить пасажирів на „мікрику”.

Про армійські будні говорили багато, у подробицях згадували те, що вже трохи призабулося: ротного, комбата і начальника штабу підрозділу, зокрема, офіцерів Нікульського, Лятта, Фролова, Веселкова та інших. Логойдів, приміром, на строкову призвали у далекому вже   1974 році. Коли сурми грали і їх до армії проводжали – був сльотавий листопад. Луцюки у стрій стали через півроку –  навесні  1975 р. Служили в одному підрозділі, ліжка братів-близнюків були поруч. Інакше й бути не могло, адже існувала негласна та сувора вказівка:  за жодних  обставин не розлучати близнюків. А тут – аж дві пари братів. Друзі  переказували  привіти час від часу через знайомих одні одним.  Словом, колишні вояки Радянської армії не бачилися цілих 35 літ. Змінилося життя, вони також стали іншими. Мають свої сім’ї.

Ми вирішили принагідно  поцікавитись: чи означає це,   що нині, коли армійський цімбор, з яким скибку хліба  під час служби ділили навпіл, командує закарпатською ДАІ,  то для них  скрізь  буде  „зелена” дорога?  Шоні відповів: „Я звик їздити за правилами, на дорозі я завжди пильний”. А Людвіг зауважив:  «Ніколи не покладався  на покровителів». Тож бути за кермом  для нього – це передусім відповідальність.  Щоправда, тепер,  він без машини, то немає потреби користатися знайомством із начальником обласної ДАІ.  Давні приятелі обмінялися  телефонами.  Петро сказав, що  дзвінок  братів Логойдів для нього завжди буде приємним і нагадуватиме про службу у Волі Висоцькій. Згадали  й про 23 лютого – день захисника Вітчизни. Колись цю дату відзначали пафосно, бучно, зі спиртним, а нині – скромно, з капучіно та келихом шампанського. Однак Луцюки і Логойди зберуться цього дня й ще раз поринуть думками у ті далекі та неповторні солдатські будні. Вони раді долі, що звела їх знову – на цей раз на закарпатській землі – малій батьківщині братів-близнюків Логойдів. Наступна зустріч, за словами полковника Луцюка, планується відбутися  на Рівненщині...

Теги: Закарпаття, брати, близнюки

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати