Гніздо... для коханої

НА ЛОЗЯНОМУ столі — лозяний капелюх. Тут усе: гойдалка, диван, стіл — ручної роботи, плетене з вербової лози. Селяни Iзи тішаться, що я захоплено приміряю капелюхи й гойдаюся на вербових диванах. «Лоза жива. Ви тільки прислухайтеся», — десь на черговому диві мій погляд спіткнувся об натруджені руки в мозолях i подряпинах. «Це не болить. Руки звикли до лози, а лоза до рук. То життя», — ловлять мій знічений погляд закарпатці...

«Село наше було бідне. В Iзi жив рибалка Михась. Працював чорно, але голодувала його родина. Тиса риби не давала. Не витримав Михась, топитися пішов. Та як ступив у воду — побачив вербовий кущ. Нарiзав прутиків, руки самі сплели велику сiть. Перегородив нею Тису — риби налізло стільки, що все село їло», — ось так за однією з легенд у селі й розпочалося лозоплетiння. За іншою: бідний русин узяв собі за жінку багачку Ізольду. А що не мав змоги покласти спати її на пухові перини, то виплів ліжко-колиску з вербових прутиків і травою гніздо для Ізольди вистелив.

Нині Iза — село на дві тисячі дворів — багате. Кожна друга оселя — новобудова. Щосуботи весілля гуляють. Молодь із села не втікає. «Чого нам по заробітках вештатись, як i вдома роботи доста. У нас не працює й не заробляє хіба ледар. Але таких у селі немає. Молоді женяться, діточки підростають. Ще у колисочці, а тато з мамою вже в рученя вербу кладуть, аби з малих літ лозу любило», — кажуть. Придане донькам батьки також дають лозяне. Невiстки й зяті з Iзи — як знахідка. Дівчата виплетуть: шкатулки, корзинки, серветки, сумочки. Ну, а за хлопцями ліжка, колиски i гойдалки, аби жити веселіше.

...По обидва боки дороги — вироби з лози. Кожен двір виставляє на вулицю свою працю. Чого тут тільки немає: корзини для хліба, цукерок i фруктів, столи, крісла, дивани, обплетені бутлi під вино... Все для душі й побуту. Та перш ніж це диво потрапить на такий собі вуличний базар, потрібно докласти багато праці.

«Лозу найкраще збирати в теплу пору року. Взимку вона не така піддатлива для роботи — тоді її треба добре пропарювати чи відварювати. А у цієї, — Свiтлана Пригара показує мені тоненькі гілочки верби, — бачите, як легко кора від гілки відділяється?» Беру у руки ніж (розмова була таплої пори), готуватиму лозу для кошика. Я лише одну лозину обшмульгала, а у моєї тезки — оберемочок біліє. Жінка усміхається: треба навичку мати. Вона з чотирьох літ ось так шмульгає.

Для кошика не кожна верба годиться. Зазвичай у лозоплетінні використовують лозу кущової верби. Але не всю. Плетиво любить лише молоденькі пагони. За лозою iзiвцi ходять на берег Тиси. А ще їздять в Iвано-Франкiвську область. Та й на городах, біля води, вирощують вербовий матеріал. Той хто не плете сам, вирощує чи заготовляє лозу i продає її односельцям. За кілограм — десять гривень. Не хочеш платити — взувай гумові чоботи.

Нарізання лози — лише перший крок до ось цієї красивої корзинки. Другий етап — відділити лозу від кори. Третій — висушити (не пересушивши!) на сонці. Тоді товстiшу лозу розділити на спеціальному верстаті на кілька тоненьких. Потiм — посортувати, пофарбувати. Одне слово, перш ніж узяти лозу в руки й виплести з неї запланований виріб, треба добряче попотіти.

В оселях Ізи й ліжка лозяні. Кажуть, молодята, які на такім ложі шлюбну ніч провели, не розлучаться.

— Цього лежака ще няньо наш виплiв. На ньому діти i внуки виросли, а тепер і правнуки ростуть. Няньо добрий майстер був. Володів такими секретами лозоплетiння, що нині рідко хто знає, — Василині i Володимиру Цибалам за 80.

Біля стареньких стоїть корито з водою. Лоза вологу любить. Бабі болять ноги, ходить на милицях. Дiдо не чує й недобачає вже. І все ж стареньке подружжя завзято плете кошики. Великі й маленькі. З тонкої i не дуже лози. «Скільки себе пам’ятаємо, стільки й плетемо. І діди, i прадіди плели. І дiти-внуки плетуть. Не уявляємо себе без лози, — баба Василина вчить мене виплітати кошичка. — Прутик до прутика — з добром у серці, з усмішкою. Лоза, як людина, настрій чує i тим, хто виріб придбає, енергію передає».

«А хто ж у селі найкращий майстер?» — допитуюся. «Немає кращих чи гірших. Усі добрі. Але кожен має свій «почерк». Одну i ту ж корзинку одним способом плестимуть десять чоловік, а корзини всі — різні. Не обізнаний у цій справі різниці не помітить, а ми відразу впізнаємо, хто ту корзинку виплітав. То все тайна лози i рук», — усміхаються селяни.

Робота у бізнес-сім’ях кипить. Одні заготовляють, інші фарбують, треті плетуть. Готові вироби з лози також продають усією сім’єю. Та не всі селяни спроможні торгувати. Тримають корову, свині, город, а на господарство часу треба. Тож у селі є й свої перекупники: беруть дешевше, продають дорожче. Окрiм «своїх» посередників, в Iзу приїжджають і чужі. Цiни на вулицях села на товар різні: від трьох гривень i до двох тисяч. Крiсло-гойдалка — 350 гривень, корзинка для цукерок — десять. Набiр меблів, що складається з дивана, стола та двох крісел, — більше тисячі. Капелюх — 15-30. Кошики коштують від 15 до 100 гривень. В асортименті працьовитого села — понад три тисячі видів лозяних виробів! Є тут і буда для пса, і хатки для хом’ячкiв, підставки під газети, абажури та плетені іграшки.

Кожна селянська хата має за рік від 15 до 30 тисяч гривень прибутку. Дiти також заробляють. 13-річний Iванко плете хлiбнички. Його мрія — велосипед. Десятирічна Мар’янка продає кошички для квітів. По три гривні. Щоб купити модну спідничку, Мар’янці доведеться сплести ще багато кошичків.
 

Теги: Закарпаття, Іза, лоза, лозоплетіння

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати