"Нас відправили в Афган під приводом звичайної "учебки"…"

Зліва - Станіслав Міщук, справа - Віктор Фіщук

20 років тому з полегшенням зітхнули сотні тисяч, навіть мільйони мешканців тоді ще Радянського Союзу. Афганістан після дев’ятирічної безглуздої війни з місцевими бандами залишив останній радянський солдат. Протягом цих років через горнило того жахіття пройшли тисячі українських синів та батьків, чимало їх уже ніколи не повернгулися на рідну землю, залишившись вічно молодими в афганських горах. Ті ж, котрим судилося вернутися з війни в Афганістані, нині з сумом та сльозами на очах згадують тодішні події. Серед них — капітан запасу Станіслав Міщук та підполковник запасу Віктор Фіщук — члени Хустської міськрайонної організації Української спілки воїнів Афганістану. З ними й розмовляємо про події 20-річної давності.

“В Афгані боятися не було часу…”

— На війну в Афганістан я потрапив у 1980-му, коли мені не було й 19-ти років, — пригадує Станіслав Михайлович. — До того призвавшись з Хуста до лав радянської армії, буквально кілька місяців встиг прослужити у Львові в десантно-штурмовому батальйоні. Відтак нас забрали ніби на “учебку”, не повідомивши ані слова куди і для чого. Отак я опинився на війні у 149-му мотострілковому полку спецназу. Звичайно, спершу стало моторошно, адже про афганську війну на той час уже ходили недобрі чутки, але боятися там не було часу…

На відміну від свого бойового товариша, уродженець Житомира Віктор Фіщук до того, як потрапити на війну в Афганістан, встиг після Тбіліського вищого артилерійського училища три роки прослужити в Монголії у Забайкальському військовому окрузі. Звідти його теж під приводом військових навчань направилив Афган.

— Під час служби в Монголії я вже добре знав, що коїться в Афганістані, — розповідає Віктор Миколайович. —Чесно кажучи, інформація про ту війну наводила на нас жах. Якось подумки я себе навіть тішив, мовляв, краще вже Монголія, як те пекло. Звідки я тоді міг знати, що незабаром мене з військовими побратимами обманом ніби на військові навчання відправлять у той же Афган у провінцію Кундус у той самий 149-й мотострілковий полк. Як зараз пам’ятаю, це було 19 жовтня 1983 року, а вже наступного дня мені, тодішньому старшому лейтенантові, виповнилося 24 роки…

Засідки на “дорозі смерті”

 Повертаючись у ті далекі воєнні часи вже сивуватий ветеран Афгану Станіслав Міщук каже, що за 21 місяць служби провів 22 бойові операції у різних частинах цієї ісламської країни. За цей час встиг побачити чимало: і побут мирних афганців, і їхні традиції та звичаї, і агресивно налаштованих душманів, котрі не гребували вбивати його побратимів пострілами у спину… Та найбільше ветерану запам’яталася Євразанська операція з визволення однойменного урочиища від афганських банд. Тією територією пролягала ущелина, яку в Афганістані називали “дорогою смерті”. Адже за крутими скелями над дорогою на радянських солдатів завжди могла чекати засідка, з якої було потім важко вибратися, адже внизу група чи загін солдат були, як на долоні.
 
Подібну засідку душмани влаштували і загону, у складі якого Станіслав Міщук ішов на бойове завдання зі знищення афганської банди у одному з кішлаків (сіл). Після того, як у солдат скінчилися набої, вони пішли у рукопашний бій. Тоді полягло чимало військових побратимів Станіслава Михайловича, але завдання таки було виконано…

Подібну історію пригадує і Віктор Фіщук, котрий розпочинав службу у 149-му полку командиром взводу, а згодом продовжив у якості командира артилерійської батареї.

— Якось довелося нам визволяти від бандитів один афганський кішлак у провінції Баглан, — зі смутком у очах розповідає Віктор Миколайович. — На перший погляд, завдання було одним із тих, які доводилося виконувати чи не щотижня. Воно б так і було, якби перед самим селом ми не потрапили в засідку. Підходячи до поселення, ми почали обстрілювати його, виманюючи душманів. Аж раптом на нас з усіх боків мов грд посипалися кулі. Нас обстрілювали навіть із гранатометів. Після перестрілки довелося відступити, а згодом протягом трьох днів штурмом брати те село. Ціною крові і життя кількох товаришів ми це зробили. Надворі було 30 січня 1984 року. Тоді я народився вдруге…

Мукачівський 149-й мотострілковий полк опинився в Афганістані

Зі служби в Афганістані обидвом ветеранам втерлася впам’ять надзвичайна солдатська дружність. Колишні вояки кажуть, що в Афгані часом зникала військова ієрархія у стосунках старших і молодших за званням. Командир ставився до солдатів, від яких залежало його життя, швидше, як батько до дітей, ніж як начальник до підлеглих. У той же час, у тій ситуації кожен знав своє місце і чітков виконував завдання, знаючи, що крок управо-вліво може закінчитися фатально.

Про причини війни у Афганістані як Станіслав Міщук, так і Віктор Фіщук майже не знали. Про це тоді майже ніхто не з військового керівництва не розповідав. Офіцерам було не менш дивно, як їхній 149-й мотострілковий полк, який був сформований у Мукачеві, опинився в Афганістані. То все було своєрідне військове табу. Лише за слухами, вже будучи на війні, Віктор Фіщук дізнався, що на територію Афганістану претендують Сполучені Штати Америки аби наблизитися до кордонів СРСР. Тому, мовляв, іде війна за цю стратегічну територію. Але на той час це були лише чутки… Офіцйно солдатам, котрі не воювали в Афганістані казали, що там проходять навчання…

Попри це, обидва бойові офіцери кажуть, що тоді вони йшли виконувати присягу, яку, заступаючи на військову службу, давали тодішній великій батьківщині Радянському Союзу, захищати яку було гордістю. Часи такі були… Нині ж ветерани-афганці, отримуючи з нагоди свята медалі, вже живучи у мирній державі, вільно промовляють: “Служу народу України”…

Теги: Закарпаття, Афганістан, війна

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати